ПОСТАНОВА

Іменем України

21 листопада 2019 року

Київ

справа №344/8720/16-а

адміністративне провадження №К/9901/36824/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, третя особа - Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради про зобов`язання вчинити дії, за касаційною скаргою виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради на постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2016 року у складі судді Домбровської Г.В. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Мікули О.І., Гінди О.М., Кушнерика М.П. від 25 січня 2017 року,

В С Т А Н О В И В:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з адміністративним позовом до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради (далі - виконком Івано-Франківської міськради, відповідач), третя особа - Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради (далі - Департамент містобудування, третя особа), в якому просив зобов`язати виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради присвоїти адресу об`єкту нерухомого майна - індивідуальному житловому будинку по АДРЕСА_1 .

Позов мотивований тим, що відмова виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради у присвоєнні об`єкту нерухомого майна - індивідуальному житловому будинку по АДРЕСА_1 , - поштової адреси є протиправною та такою, що не ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, оскільки відповідачем не враховано всіх обставин, які мають значення у спірних правовідносинах, зокрема, судового рішення, яке набрало законної сили та яким підтверджено відсутність у позивача обов`язку брати участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та надавати відповідну довідку фінансового управління з цього приводу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради відповідно до вимог чинного законодавства України прийняти рішення щодо присвоєння поштової адреси об`єкту нерухомого майна - індивідуальному житловому будинку по АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що скільки судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено відсутність у ОСОБА_1 обов`язку щодо участі у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста та подання відповідної довідки фінансового управління, відмова у прийнятті рішення щодо присвоєння поштової адреси об`єкту нерухомого майна - індивідуальному житловому будинку по АДРЕСА_1 з підстав відсутності вказаної довідки є протиправною. Разом з тим, вимога про прийняття конкретного позитивного рішення - присвоєння поштової адреси спірному об`єкту, по своїй суті є втручанням у дискреційні повноваження виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, а тому суди дійшли до висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання відповідача відповідно до вимог чинного законодавства України прийняти рішення щодо присвоєння поштової адреси об`єкту нерухомого майна - індивідуальному житловому будинку по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2017 року та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано 23 лютого 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 344/8720/16-а, витребувано матеріали адміністративної справи та надано сторонам строк для подання заперечення на касаційну скаргу, однак, розгляд справи цим судом не був закінчений.

Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2019 року прийнято до свого провадження адміністративну справу № 344/8720/16-а за касаційною скаргою виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради на постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2017 року суддею-доповідачем Берназюком Я.О.

Учасники справи письмових клопотань не заявляли.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та наявними у матеріалах справи доказами підтверджено, що 04 серпня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради із заявою, в якій просив присвоїти поштову адресу об`єкту нерухомого майна - індивідуальному житловому будинку по АДРЕСА_1 , будівництво якого закінчено 19 червня 2010 року.

Листом Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради № 3/1663 від 06 серпня 2014 року ОСОБА_1 повідомлено про те, що для присвоєння поштової адреси індивідуальному житловому будинку йому необхідно додатково надати до Центр надання адміністративних послуг довідку фінансового управління виконавчого комітету міської ради про участь замовників будівництва у розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста.

Не погоджуючись з вказаними діями відповідач, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом про визнання дій Департаменту містобудування та архітектури Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради протиправними.

Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 серпня 2015 року у справі № 2а/344/80/15, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року, адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправними дії Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради щодо не подання на розгляд виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради документів без довідки фінансового управління виконавчого комітету міської ради про участь замовника будівництва у розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста для вирішення питання про присвоєння поштової адреси індивідуальному житловому будинку по АДРЕСА_1 .

Зокрема, як зазначено Львівським апеляційним адміністративним судом в ухвалі від 25 листопада 2015 року, введення об`єкта будівництва в експлуатацію відбулось відповідно до Декларації про готовність об`єкта до експлуатації 06 червня 2014 року і до цього позивач не звертався до відповідача з зверненням про укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Івано-Франківська, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність у позивача обов`язку взяти участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та надати відповідну довідку фінансового управління з цього приводу.

Вищевказані рішення Департаментом містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради до суду касаційної інстанції не оскаржувалися.

21 грудня 2015 року ОСОБА_1 повторно звернувся до Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради із заявою, в якій з метою виконання судових рішень, які набрали законної сили, надав повернені йому документи, а також копію ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року.

Листом № 3/2582 від 25 січня 2016 року Департамент містобудування та архітектури повідомив Захаріїва Б.Д. про те, що з метою виконання рішення Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року Департаментом містобудування та архітектури було підготовлено проект рішення виконавчого комітету міської ради «Про присвоєння поштових адрес», в якому передбачалося присвоєння поштової адреси індивідуальному житловому будинку на АДРЕСА_1 . Засідання виконавчого комітету відбулося 21 січня 2016 року, на якому ОСОБА_1 було відмовлено у присвоєнні поштової адреси у зв`язку із зауваженнями фінансового управління в частині неукладення ним договору про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста.

01 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Голови Івано-Франківської міської ради Марцінківа Р.Р. із заявою, в якій, посилаючись на обов`язковість вимог ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року, якою підтверджено відсутність у нього обов`язку взяти участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та надати відповідну довідку фінансового управління з цього приводу, просив повторно внести на засідання виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради питання присвоєння поштової адреси індивідуальному житловому будинку по АДРЕСА_1 .

Листом № 3/829 від 11 травня 2016 року Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради повідомив позивача ОСОБА_1 про те, що з метою виконання рішення Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року Департаментом містобудування та архітектури було підготовлено проект рішення виконавчого комітету міської ради «Про присвоєння поштових адрес», в якому передбачалося присвоєння поштової адреси індивідуальному житловому будинку на АДРЕСА_1 . Засідання виконавчого комітету відбулося 05 травня 2016 року, на якому ОСОБА_1 було відмовлено у присвоєнні поштової адреси у зв`язку із зауваженнями фінансового управління в частині неукладення ним договору про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник покликається на те, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки тому факту, що відповідно до чинного законодавства для присвоєння поштової адреси індивідуальному будинку позивач ОСОБА_1 повинен подати довідку фінансового управління міськвиконкому про сплату пайового внеску, оскільки вказана вимога передбачена відповідним положенням, яке є регуляторним актом. Також зазначає, що прийняття рішення про присвоєння поштової адреси належить до дискреційних повноважень виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, тому, суди, приймаючи оскаржувані рішення, фактично втрутились у виключні повноваження виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради.

Від позивача відзиву або заперечень на касаційну скаргу відповідача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частини четвертої статті 328 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2016 року та ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2017 року, відповідають, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, суди, перевіряючи рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, у першу чергу повинні з`ясувати, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Повноваження виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради у спірних правовідносинах регулюються, зокрема, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Статтею 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до підпункту 10 пункту «б» статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до делегованих законом повноважень виконавчого органу сільської, селищної, міської ради в галузі житлово-комунального господарства віднесено облік та реєстрацію відповідно до закону об`єктів нерухомого майна незалежно від форми власності.

Згідно статті 40 цього ж Закону виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, крім повноважень, передбачених цим Законом, здійснюють й інші надані їм законом повноваження.

Порядок присвоєння адрес об`єктів нерухомості у місті Івано-Франківськ визначено Положенням про порядок присвоєння (зміну) та реєстрацію адрес об`єктів нерухомості міста Івано-Франківська, затвердженим рішенням Івано-Франківської міської ради (36 сесія) шостого скликання від 20 червня 2013 року № 1134-36 (далі - Положення)

Вказаним Положенням передбачено, що не присвоюються адреси об`єктам завершеного будівництва, щодо яких у відповідності до Положення «Про пайову участь замовника будівництва у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста» не укладено договір з виконавчим комітетом про пайову участь замовника будівництва у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста та/або не сплачено кошти пайової участі.

Пунктом 2.6.1 вказаного Положення визначено перелік документів, які подаються заявником для новозбудованих об`єктів, зокрема, і довідки фінансового управління виконкому про пайову участь замовника будівництва у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста (крім індивідуальних житлових будинків загальною площею до 300 кв. м).

Судами попередніх інстанцій встановлено на підставі наявних у матеріалах справи доказів, що єдиною підставою для відмови у присвоєнні поштової адреси, відповідач вказав на відсутність у позивача довідки фінансового управління виконкому про пайову участь замовника будівництва у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста землю. Вказана підстава відмови зазначена у листах Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради № 3/1663 від 06 серпня 2014 року, № 3/2582 від 25 січня 2016 року, листом № 3/829 від 11 травня 2016 року.

Суди попередніх інстанцій, визнаючи таку відмову протиправною та частково задовольняючи позов, мотивували свої рішення посиланням як на преюдиційні обставини справи, встановлені у постанові Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 серпня 2015 року у справі №2-а/344/80/15, яке набуло законної сили 25 листопада 2015 року. Зокрема, вказаним судовим рішенням у справі № 2-а/344/80/15 встановлено відсутність у ОСОБА_1 обов`язку укладати договір з виконавчим комітетом про пайову участь замовника будівництва у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста щодо індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Колегія суддів погоджується з такою оцінкою судів першої та апеляційної інстанцій, виходячи з наступного.

Відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання; усі суб`єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій її території; обов`язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства (частина четверта статті 13, частина перша статті 55, частина п`ята статті 124, пункт 9 частини третьої статті 129).

Згідно з частиною другою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав своїх рішеннях, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Отже, невиконання судового рішення, яке набуло законної сили, надання йому переоцінки суперечитиме принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі № 638/643/17, від 18 квітня 2019 року у справі № 808/2291/16.

Крім того, колегія суддів враховує, що відповідно до статті 86 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного судового рішення) та статті 90 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття цієї постанови) суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Преюдиція - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.

Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, передбачене частиною першої статті 72 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного судового рішення) та частиною четвертою статті 78 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття цієї постанови), варто розуміти так, що учасники адміністративної справи не зобов`язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

Тобто, за змістом частини першої статті 72 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного судового рішення) та частини четвертої статті 78 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття цієї постанови) учасники адміністративного процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи. Натомість такі учасники мають право посилатися на зміст судового рішення у відповідних справах, що набрало законної сили, в якому відповідні обставини зазначені як установлені.

Водночас, передбачене частиною першою статті 72 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного судового рішення) та частиною четвертою статті 78 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття цієї постанови) звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 824/234/16-а, від 21 серпня 2019 року у справі № 465/5960/14-а, від 18 липня 2019 року у справі № 464/2262/17.

На цій підставі колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що обставини, встановлені у рішення, що набуло законної сили, зокрема, щодо відсутності у позивача обов`язку приймати участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та надати відповідну довідку фінансового управління з цього приводу, має преюдиціальне значення у справі, що розглядається.

Стосовно доводів скаржника про втручання судами попередніх інстанцій під час винесення оскаржуваних рішень у дискреційні повноваження виконавчого комітету, колегія суддів зазначає наступне.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною третьою статті 2 КАС України, критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.

Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі № 816/303/16, від 06 березня 2019 року у справі №200/11311/18-а, від 16 травня 2019 року у справі № 818/600/17.

Важливо, що така позиція була висловлена й на момент прийняття оскаржуваних судових рішень, зокрема у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року в справі № 21-87а13.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що позивачем ОСОБА_1 до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради надано всі документи, необхідні для присвоєнні поштової адреси індивідуальному житловому будинку по АДРЕСА_1 .

На цій підставі колегія суддів доходить до висновку, що відповідач позбавлений дискреційних повноважень щодо вирішення питання про присвоєння поштової адреси будинку у разі дотримання зацікавленою особою всіх передбачених законодавством вимог, керуючись власними переконаннями, оскільки це питання чітко врегульоване законодавством та не передбачає альтернативного варіанту.

Даний висновок узгоджується з правою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 464/1505/17, від 18 вересня 2019 року у справі № 520/11598/18.

Відповідно до частини другої статті 71 КАС України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частини другої статті 77 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тому, зважаючи на неподання відповідачем у справі належних та достатніх доказів на підтвердження законності своїх дій, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що такі дії не ґрунтуються на нормах Закону, а ефективним способом захисту прав позивача за встановлених обставин є зобов`язання Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради відповідно до вимог чинного законодавства України прийняти рішення щодо присвоєння поштової адреси об`єкту нерухомого майна - індивідуальному житловому будинку по АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Суд враховує, що присвоєння поштової адреси не позбавляє відповідного суб`єкта владних повноважень вживати передбачених законом заходів з метою реалізації свого повноваження на спонукання у встановленому порядку до укладення договору про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (заява № 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі «Стреч проти Сполучного Королівства» («Stretch v. the United Kingdom», заява № 44277/98).

Слід зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Протоколу першого ЄКПЛ, а саме: (1) чи є втручання законним; (2) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; (3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Протоколу першого, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Справа «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) - будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів"; питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (пункт 50); говорячи про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі "Шпачек s.r.о." проти Чеської Республіки", заява № 26449/95, пункт 54).

У справі «Трегубенко проти України» (заява № 61333/00, пункт 53) Суд вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Так, одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).

Наприклад, у пунктах 70-71 рішення по справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 120, «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява № 48939/99, пункт 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), № 21151/04, пункт 72, «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74, «Тошкуца та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункту 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, пункт 67). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункту 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 53 та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), пункт 38).

Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Крім того, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в них повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду попередньої інстанції, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 345, 349, 350, 355, 356, 359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради залишити без задоволення

Постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко