Постанова

Іменем України

21 листопада 2019 року

м. Київ

справа №553/703/18

провадження №61-7956св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 24 січня

2019 року у складі судді Парахіної Є. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2019 року у складі колегії суддів Обідіної О. І., Абрамова П. С., Прядкіної О. В.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , в якому просив розірвати шлюб з ОСОБА_2 , укладений

17 липня 2010 року та зареєстрований у відділі реєстрації актів цивільного стану Муніципалітету Риму VII, Італія, актовий запис №00356, частина 1, серія 09 від 17 липня 2010 року.

Позов мотивовано тим, що з 17 липня 2010 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, спільних дітей не мають. З моменту реєстрації шлюбу до літа 2013 року подружжя проживало в Італії в квартирі позивача, а в середині 2013 року переїхало проживати до України. Протягом останнього року сімейне життя поступово погіршувалося, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення шлюбних відносин.

З січня 2017 року подружжя проживає окремо, подружні відносини не підтримують, не ведуть спільного господарство. Відновлення сімейних відносин є неможливим, а шлюб носить формальний характер.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 24 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2019 року,позов задоволено.

Шлюб, зареєстрований 17 липня 2010 року у відділі реєстрації актів цивільного стану Муніципалітету Риму VII, Італія, актовий запис №00356, частина 1, серія 09 від 17.07.2010 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - розірвано.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що подальше спільне життя подружжя сторін та збереження їх шлюбу є неможливим, що не заперечувалося сторонами, які не просили надати їм строк на примирення.

Суд, застосувавши до спірних правовідносин як норми СК України, так і положення Закону України «Про міжнародне приватне право», дійшов висновку про можливість розірвання шлюбу за законодавством України та відсутності визначених процесуальним законом підстав для залишення даного позову без розгляду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення та залишити позов без розгляду.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкових висновків про відсутність в суді Італії аналогічного позову про розірвання шлюбу з ОСОБА_1 , який ОСОБА_2 пред`явила до суду загальної юрисдикції м. Рим 22 березня 2018 року, що унеможливлює розгляд поданого ОСОБА_1 позову на території України, який в розумінні положень пункту 4 частини першої статті 257 ЦПК України підлягає залишенню без розгляду.

Судові рішення суперечать вимогам міжнародних правових угод України та положенням Закону України «Про міжнародне приватне право». Оскільки шлюб укладено і офіційно зареєстровано у відділі реєстрації актів цивільного стану Муніципалітету Риму (Італія), то і розірвання вказаного шлюбу має вирішуватись за місцем його укладення.

Суди дійшли помилкових висновків, що поданий ОСОБА_2 до суду загальної юрисдикції м. Рим позов не є аналогічним, позову, який подано ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, оскільки в Італії існує інша процедура розірвання шлюбу, яка передбачає на першому етапі вирішення питання режиму окремого проживання сторін, а в подальшому і розірвання між ними шлюбу.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, ОСОБА_1 , заперечує проти доводів ОСОБА_2 та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на її законність і обґрунтованість.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 51 Конституції Українипередбачено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

Відповідно до статті 24 СК Українишлюб грунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Частинами третьою, четвертою статті 56 СК Українипередбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.

Відповідно до частини першої статті 110, статті 112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Статтею 58 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умовами додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.

Статтею 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Відповідно до статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином. Подружжя, яке немає спільного особистого закону, може обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання. Вибір права згідно з частиною другою цієї статті обмежений лише правом особистого закону одного з подружжя без застосування частини другої статті 16 цього Закону. Угода про вибір права припиняється, якщо особистий закон подружжя стає спільним.

Зі змісту наведеної норми можна дійти висновку, що якщо подружжя, що є громадянами різних держав, спільно проживали на території України і на час розірвання шлюбу хоча б один з них продовжує проживати на її території, то розірвання шлюбу здійснюється за законодавством України. У випадку відсутності такої ситуації - правові наслідки шлюбу визначаються правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином.

У справі, яка переглядається, судами установлено, що позивач ОСОБА_1 є громадянином Італії , у 2013 році спільно з дружиною ( ОСОБА_2 ) переїхав проживати до України, де 08 листопада 2013 року отримав посвідку на постійне проживання, а з 22 листопада 2013 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , і вказану квартиру розділено між подружжям на підставі нотаріально посвідченого договору від 14 червня 2016 року про поділ майна. В свою чергу відповідач ОСОБА_2 є громадянкою України та має постійне зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 .

Установивши, що з 2013 року сторони, перебуваючи у шлюбі, постійно проживали в Україні, де придбали житло та зареєстрували своє постійне місце проживання, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував до спірних правовідносин норми сімейного законодавства України, як національне право держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, що узгоджується з положеннями статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право». При цьому, судами враховано, що як на час подання позову, так і розгляду справи, сторони проживали в Україні, а сама відповідач лише тимчасово виїжджала до Італії після припинення у січні 2017 року їх шлюбних відносин.

Таким чином, врахувавши наведені норми права і встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер і збереження шлюбу суперечить інтересам ОСОБА_1 , який спільно не проживає з відповідачем і шлюбні стосунки припинено, а також з урахуванням конституційного права особи на шлюб за вільною згодою, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для розірвання шлюбу.

Доводи касаційної скарги про те, що розірвання шлюбу має відбуватись в Італії згідно з нормами її національного законодавства, спростовуються змістом наведених вище норм матеріального права та встановленими судами у цій справі обставинами.

Доводи касаційної скарги про наявність правових підстав для залишення позовної заяви без розгляду в силу подання ОСОБА_2 позову аналогічного змісту до суду загальної юрисдикції м. Рим, є необґрунтованими, оскільки позов про встановлення режиму окремого проживання до ОСОБА_1 , який розглядається в загальному суді Італії, не є тотожним з позовом про розірвання шлюбу, що заявлений у цій справі. У зазначених справах різні підстави та предмет позову, а також є спорами, відмінними за своїм змістом і правовими наслідками.

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги аналогічного змісту, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що в розумінні національного законодавства України, зокрема статті 119 СК України, спори про встановлення режиму окремого проживання розглядаються судами в разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно, тоді як спори з приводу розірвання шлюбу урегульовані положеннями статей 109, 112 СК України і стосуються припинення шлюбу як такого. Апеляційний суд, під час вирішення даного спору про розірвання шлюбу, правильно виходив з відсутності підстав для аналізу національного законодавства Італії, у зв`язку з чим об`єктивно не прийняв до уваги посилання відповідача на те, що поданий нею позов про встановлення режиму окремого проживання з ОСОБА_1 згідно із законами Італії є першим етапом вирішення питання про розірвання шлюбу. Суд обґрунтовано надав правовий аналіз зазначеним правовідносинам в розумінні національного законодавства України.

Посилання заявника на положення статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» є необґрунтованими, оскільки під час розгляду справи судами не встановлено тотожності підстав і предмету даної справи, зі справою, на яку посилається відповідач і яка розглядається у суді іноземної держави, а отже підстави для залишення позову без розгляду, відповідно до пункту 4 частини першої статті 257 ЦПК України відсутні.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 24 січня

2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

І. В. Литвиненко

І. М. Фаловська