ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.11.2019

Справа № 910/8663/19

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Ломаки В.С.,

за участю секретаря судового засідання: Вегера А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом Адвокатського бюро «Невмержицький та партнери»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Канеллі Груп»

про визнання договорів недійсними,

Представники сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Гончаров А.М. за ордером серії АО № 1000737 від 05.08.2019.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Адвокатське бюро «Невмержицький та партнери» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Канеллі Груп» (далі - відповідач) про визнання недійсними договору про надання правової допомоги № 17/07-0018 від 17.07.2018, та договору про надання правової допомоги № 21/08-0018 від 21.08.2018.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач вказує на те, що керівник відповідача не надав при укладенні договорів підтвердження щодо наявності у нього повноважень на укладення договорів зазначеного виду та на значну суму. Зокрема, відповідачем не було надано витягу з єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, копії Статуту, які б підтверджували наявність у нього відповідних повноважень, копії протоколу загальних зборів учасників про надання згоди на укладення вказаного договору тощо.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 08.07.2019 відкрито провадження у справі № 910/8663/19, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 06.08.2019 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 06.08.2019 року підготовче засідання у справі відкладено на 04.09.2019 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.09.2019 року відповідно до частини 3 статті 177 Господарського процесуального кодексу України продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, підготовче засідання відкладено на 24.09.2019 року.

05.09.2019 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, у якому він проти задоволення позову заперечує з підстав його необґрунтованості. Відповідач зазначає, що жодних правових підстав для визнання спірних договорів недійсними немає, позивач не надав доказів, які б підтверджували його позовні вимоги. Крім того відповідач вказує, що на виконання умов спірних договорів між сторонами було складено Акт надання послуг від 09.07.2018 року, який, на його думку, що сторони вчиняли відповідні дії.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 24.09.2019 закрито підготовче провадження у справі № 910/8663/19 та призначено справу до судового розгляду по суті на 22.10.2019 року.

30.09.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача повторно подано відзив на позовну заяву та заяву про поновлення пропущеного строку для подання відзиву на позов.

Проте, судове засідання 22.10.2019 року не відбулось, у зв`язку із надходженням повідомлення про замінування будівлі господарського суду міста Києва, що зумовило тимчасове припинення роботи суду для проведення дій, спрямованих на відшукання та знешкодження вибухо -небезпечних речовин і предметів. Після проведення відповідної перевірки робота господарського суду міста Києва була відновлена.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.10.2019 судове засідання призначено на 12.11.2019 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.11.2019 поданий відповідачем 30.09.2019 року відзив на позов залишено без руху на підставі статті 118 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні 12.11.2019 року представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог.

Представник позивача у судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Водночас, судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 року у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 12.11.2019 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши пояснення представника відповідача, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

17.07.2018 року та 21.08.2018 року між позивачем та відповідачем укладені договори про надання правової допомоги № 17/07-0018 та № 21/08-0018 (далі разом - Договори, або окремо по тексту Договір № 17/07-0018, Договір № 21/08-0018).

Відповідно до пункту 1.1. Договорів Замовник доручає, а Виконавець приймає на себе зобов`язання надати Замовнику послуги у сфері права.

Пунктом 4.1. Договору № 17/07-0018 передбачено, що вартість правової допомоги, зазначеної у пункті 1.1. цього Договору складає 350 000, 00 грн.

Пунктом 4.1. Договору № 21/08-0018 передбачено, що вартість правової допомоги, зазначеної у пункті 1.1. цього Договору складає 900 000, 00 грн.

За змістом пунктів 7.1. Договорів, вони набирають чинності з моменту їх підписання Сторонами та діють до повного виконання сторонами своїх зобов`язань, про що свідчить підписання Замовником Акту приймання -передачі наданих послуг.

Позивач вважає, що означені правочини є недійсними в силу приписів статей 203, 215 Цивільного кодексу України, оскільки:

- договори укладені з порушенням законодавства про бухгалтерській облік;

- особа, яка підписувала оспорювані правочини від імені відповідача не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності;

- відповідачем при укладенні правочинів не надано доказів, що особа, яка підписувала спірні договори від імені відповідача мала право укладати правочини на значні суми.

Враховуючи вищевикладене, позивач вирішив звернутись до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Таким чином, наявність порушення або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковим в силу приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, а позивач, звертаючись до суду з даним позовом, згідно з вимогами статті 74 Господарського процесуального кодексу України повинен довести (підтвердити) в установленому законом порядку наявність факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов`язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Положеннями статті 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. ч. 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

При цьому висновок (рішення) про невідповідність правочину актам законодавства як підстава для його недійсності (пункт 1 статті 203 ЦК України) має ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи щодо порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов`язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію

Верховний Суд у постанові у справі № 922/109/19 від 03.10.2019 зазначив, що позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору (договорів) недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину (правочинів).

Проте, судом під час розгляду даного спору не встановлено обставин щодо наявності чи відсутності у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірних правочинів, що є передумовою для звернення з позовом до суду.

Приписами статті 92 Цивільного кодексу України унормовано, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

З огляду на вищезазначене, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу юридичної особи, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками такої юридичної особи корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі юридичної особи, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

Враховуючи вищевикладене, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Обґрунтовуючи наявність правових підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними позивач вказує на те, що керівник відповідача не надав при укладенні договору підтвердження щодо наявності у нього повноважень на укладення договорів зазначеного виду та на значну суму. Зокрема, відповідачем не було надано витягу з єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, копії статуту, що підтверджували б наявність у нього відповідних повноважень, копію протоколу загальних зборів учасників про надання згоди на укладення оспорюваних правочинів тощо.

Таким чином позивач вважає, що оспорювані правочини було укладено керівником відповідача з перевищенням його повноважень, у зв`язку з чим укладення договору не відповідає внутрішній волі відповідача.

Разом з тим, всупереч приписів частини 3 статті 13 та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України позивачем не було надано жодних доказів на підтвердження вищевказаних обставин.

Судом встановлено, що Договір про надання правової допомоги № 17/07-0018 від 17.07.2018 від імені відповідача було укладено директором ТОВ «Канеллі Груп» Андарак Катериною Сергіївною, а Договір про надання правової допомоги № 21/08-0018 від 21.08.2018 від імені відповідача було укладено директором ТОВ «Канеллі Груп» Кругляковським Володимиром Сергійовичем, та зазначено, що вони діяли на підставі Статуту.

При цьому, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були обмежені у повновноваженнях на укладення оспорюваних правочинів.

Під час судового засідання 12.11.2019 року представник відповідача зазначив, що положення Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Канеллі Груп» не містили і не містять жодних обмежень директора підприємства на укладання оспорюваних правочинів та наголосив, що доказів протилежного позивачем суду надано не було.

При цьому, представник відповідача у судовому засіданні 12.11.2019 року зазначив, що фактично оспорювані договори були виконані, про що складено Акти наданих послуг, а відповідні господарські операції відображені у бухгалтерській та фінансовій звітності підприємства.

За таких обставин, виходячи з матеріалів справи та приймаючи до уваги пояснення відповідача, викладені у відзиві на позов, суд зазначає, що зміст оспорюваних правочинів не суперечить законодавству, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення сторін було вільним і відповідало їх внутрішній волі; спірний договір укладений у письмовій формі, підписаний уповноваженими особами та завірений печатками, у відповідності до законодавства; правочин спрямований на реальне настання правових наслідків.

Натомість, позивач не надав суду обґрунтованих доказів того, що спірний договір суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також не надав докази того, що договір з боку відповідача підписаний керівником з перевищенням його повноважень.

При цьому, посилаючись на порушення відповідачем вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», позивачем також не надано належного обґрунтування в чому саме полягає порушення означеного нормативно-правового акту в результаті укладення оспорюваних правочинів. Будь-яких доказів, що підтверджували б вказані посилання позивача останнім суду не надано.

Доводи позивача в частині того, що підставою для визнання спірних Договорів недійсними є порушення їх умов також не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, у зв`язку з чим судом до уваги не приймаються.

Разом з цим, суд зазначає, що частиною 3 статті 13 та частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Позивачем всупереч вищевказаних приписів чинного законодавства не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов`язує недійсність правочинів, у зв`язку з чим позовні вимоги не можна вважати обґрунтованими.

Оскільки, як зазначалось вище, судом не встановлено наявність обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись статтями 2, 5, 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у задоволенні позову Адвокатського бюро «Невмержицький та партнери» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Канеллі Груп» про визнання недійсними договору про надання правової допомоги № 17/07-0018 від 17.07.2018 та договору про надання правової допомоги № 21/08-0018 від 21.08.2018.

2. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Згідно з частиною 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

4. Відповідно до підпункту 17.5. пункту 17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне рішення складено 21.11.2019 року.

Суддя В.С. Ломака