ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/7242/17 Суддя (судді) першої інстанції: Качур І.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2019 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Оксененка О.М.,

суддів: Лічевецького І.О.,

Мельничука В.П.,

При секретарі: Пономаренко О.В.,

За участю: представників апелянта - Бочковського Т.О., Бялого М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві про визнання протиправною та скасування постанови, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА _1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до громадянина Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві, в якому просив: визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення з нього виконавчого збору у розмірі 715 118 грн 88 коп. від 15 грудня 2015 року, виконавче провадження №44096558, та визнати протиправною та скасувати постанову про арешт майна боржника від 12 травня 2017 року.

Позов обґрунтовано тим, що винесені постанови є протиправними та підлягають скасуванню, оскільки відповідачем не вживались дії, спрямовані на примусове виконання рішення суду.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2019 року даний адміністративний позов - задоволено.

Визнано протиправною та скасовано постанову про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 715 118 грн 88 коп. від 15 грудня 2015 року, виконавче провадження №44096558;

Визнано протиправною та скасовано постанову про арешт майна боржника від 12 травня 2017 року.

В апеляційній скарзі Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, та стягнути з позивача понесені судові витрати.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що судом першої інстанції помилково не застосовано Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 №606-XIV, який підлягав застосуванню, оскільки постанову про стягнення виконавчого збору було винесено 15.12.2015 на підставі статті 28 цього Закону.

Зазначає, що з моменту звернення до Деснянського районного суду міста Києва позивачу як боржнику було відомо про наявність відкритого, стосовно нього, виконавчого провадження та обов`язок виконати рішення суду.

У зв`язку із тим, що рішення суду у строк наданий для самостійного виконання позивачем не було виконано, відтак державним виконавцем правомірно винесено постанову про стягнення з нього виконавчого збору у сумі 715 118 грн 88 коп.

У подальшому, вказане виконавче провадження було завершено та виконавчий документ повернуто стягувачу згідно вимог пункту 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження, а постанова від 15.12.2015 була пред`явлена для подальшого виконання та 11.05.2017 винесено постанову про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення з позивача виконавчого збору та 12.05.2017 - про арешт майна боржника.

14 листопада 2019 року на адресу суду апеляційної інстанції надійшло клопотання від представника позивача, в якому останній просив відкласти розгляд справи на інший день та час.

Разом з тим, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення вказаного клопотання з огляду на скорочені терміни розгляду справи відповідно до положень частини сьомої ст. 287 КАС України, згідно з якими суд апеляційної інстанції розглядає справу у десятиденний строк після закінчення строку на апеляційне оскарження з повідомленням учасників справи.

При цьому, у матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов`язкова, відтак колегія суддів у відповідності до частини другої ст. 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності позивача.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, пояснення представників апелянта, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 20.05.2014 у справі №754/22556/13-ц вирішено стягнути на користь ПАТ «Банк Форум» з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у сумі 7 146 736,70 грн., витрати по сплаті судового збору в сумі 3 219 грн. та витрати, пов`язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача у розмірі 1 233 грн.

На виконання вищезазначеного рішення Деснянським районним судом м. Києва видано виконавчий лист від 11.07.2014 у справі №754/22556/13-ц про примусове виконання рішення та 23.07.2014 відкрито виконавче провадження №44096558.

15 грудня 2015 року постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві, стягнуто з позивача (боржника) виконавчий збір у розмірі 715 118,88 грн.

У подальшому, згідно умов договору №296-Ф про відступлення права вимоги за кредитним договором від 10.11.2016, укладеного між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс», до останнього перейшло право вимоги грошових коштів за кредитним договором №0014/07/00/CL від 10.04.2007.

Того ж дня, ТОВ «ФК «Фактор Плюс» відступило право вимоги за кредитним договором №0014/07/00/CL від 10.04.2007 новому кредитору - ОСОБА_2 .

15 березня 2017 року ухвалою Деснянського районного суду м. Києва заяву ОСОБА_2 задоволено, замінено сторону виконавчого провадження, а саме: замість стягувача ПАТ «Банк Форум» вказано стягувача ОСОБА_2

30 березня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Відділу примусового виконання рішень управління ДВС ГУЮ у м. Києві з заявою про повернення виконавчого документа стягувачу.

Як наслідок, 04.05.2017 державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень управління ДВС ГУЮ у м. Києві повернуто виконавчий документ стягувачу.

У подальшому, державним виконавцем виокремлено в окреме виконавче провадження №53891614 постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління ДВС ГУЮ у м. Києві №44096558 від 15 грудня 2015 року про стягнення з боржника ОСОБА_1 суми виконавчого збору у розмірі 715 118,88 грн.

12 травня 2017 року відповідачем винесено постанову про арешт майна боржника, відповідно до якої накладено арешт на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Не погоджуючись з вказаними постановами від 15.12.2015 та від 12.05.2017 та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки 04.05.2017 державний виконавець, керуючись вимогами п. 1 частини першої ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, вказане свідчить про порушення норм частини третьої ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» та пропуск строку щодо винесення постанови про стягнення виконавчого збору від 15.12.2015.

Колегія суддів не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною першою статті 25 Закону № 606-XIV (у редакції, чинній на момент винесення відкриття виконавчого провадження №44096558) у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

Частиною другою статті 25 Закону № 606-XIV (у редакції, чинній на момент винесення відкриття виконавчого провадження №44096558) визначено, що державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п`ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. За заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова.

У відповідності до норм частини першої статті 28 Закону № 606-XIV (у редакції, чинній на момент винесення постанови від 15.12.2015) у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.

У разі невиконання боржником у той самий строк рішення, за яким боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавчий збір стягується в розмірі шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи і в розмірі ста двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - юридичної особи.

У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та виконання боржником рішення після закінчення строку для самостійного його виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.

Частиною шостою вказаної статті визначено, що у разі завершення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 47 (письмова заява стягувача), пунктами 2 і 8 частини першої статті 49 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору.

05 жовтня 2016 року набув чинності Закон України «Про виконавче провадження» № 1404-VII (далі - Закон № 1404-VII) згідно з яким виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до статті 13 Закону № 1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

У силу вимог статті 27 Закону № 1404-VII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

При цьому, частиною першою статті 40 Закону № 1404-VII визначено, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, не стягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Відповідно до частини третьої статті 40 Закону №1404-VII у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Тобто, обома редакціями Закону України «Про виконавче провадження» закріплено право державного виконавця звернути постанову про стягнення виконавчого збору до примусового виконання.

Єдиною відмінністю правового регулювання стягнення виконавчого збору у зазначених редакціях Закону України «Про виконавче провадження» є те, що за правилами Закону № 606-XIV постанова про стягнення виконавчого збору приймається під час виконавчого провадження окремим документом, а згідно з Законом № 1404-VIII - сума виконавчого збору визначається у постанові про відкриття виконавчого провадження, а постанова про стягнення виконавчого збору приймається вже за умов, зазначених у попередньому абзаці.

Таким чином, факт початку процедури примусового виконання рішення - відкриття виконавчого провадження, встановлення строку для добровільного виконання рішення тощо, є достатньою підставою для подальшого стягнення з боржника виконавчого збору.

Разом з тим, у п. 7 Розділу XIII Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1404-VIII, визначено, що виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

Як свідчать матеріали справи, на час відкриття виконавчого провадження №44096558 та винесення постанови про стягнення з боржника виконавчого збору від 15.12.2015 чинним був Закон України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», який закріплював, що передумовами для стягнення виконавчого збору з боржника є невиконання боржником рішення добровільно в установлений для цього строк.

У даному випадку, добровільним виконання постанови Деснянського районного суду м. Києва від 20.05.2014 у справі № 754/22556/13-ц можна було б вважати її виконання в період з 23.07.2014 (момент відкриття виконавчого провадження) до 30.07.2014 (семиденний строк з моменту винесення постанови про відкриття згідно частини другої статті 25 Закону № 606-XIV).

Водночас, у цей період рішення суду добровільно не було виконано, при цьому, жодних доказів на спростування вказаних обставин позивачем ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції надано не було.

Крім того, матеріали справи не містять підтверджень того, що виконавчий лист Деснянського районного суду від 11.07.2014, на підставі якого була видана оскаржувана постанова, визнаний таким, що не підлягає виконанню.

Твердження ОСОБА_1 про неможливість стягнення виконавчого збору за постановами державних виконавців, винесених до 30.11.2016, з огляду на норми Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних і теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання та водовідведення за спожиті енергоносії» від 03 листопада 2016 року №1730-VIII, суд вважає помилковими, оскільки дія цього Закону поширюється лише на відносини із врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії (стаття 2 Закону). До того ж, вказаний Закон набрав чинності 30.11.2016, тобто вже після винесення оскаржуваної постанови від 15.12.2015.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про правомірність винесення державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві постанови про стягнення з боржника виконавчого збору від 15.12.2015.

У той же час, скасовуючи вказану постанову, суд першої інстанції виходив з того, що відсутність здійснення органом ДВС заходів примусового виконання рішення не дає підстав для стягнення виконавчого збору. Окрім того, як зазначено в рішенні суду, державним виконавцем порушено норми частини третьої статті 40 Закону № 1404-VII та пропущено строк щодо винесення такої постанови.

Однак, колегія суддів звертає увагу на положення статті 28 Закону 606-XIV (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваної постанови), згідно з якими виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.

При цьому, у даному випадку судом першої інстанції помилково застосовано положення статті 40 Закону № 1404-VII, з огляду на норми п. 7 Розділу XIII Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1404-VIII та того факту, що станом на дату винесення оскаржуваної постанови діяв Закон № 606-XIV, яким передбачалась можливість винесення постанови про стягнення виконавчого збору під час виконавчого провадження до повернення виконавчого документа.

Щодо постанови про арешт майна боржника від 12.05.2017, колегія суддів зазначає наступне.

Частинами першою та другою статті 56 Закону № 1404-VII закріплено, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.

Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису.

Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Як свідчать матеріали справи, постанова про стягнення виконавчого збору перебувала на виконанні відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві в межах виконавчого провадження №44096558 від 15.12.2015 та у подальшому 04.05.2017 виконавче провадження №44096558 на підставі п.1 частини першої статті 37 Закону № 606-XIV було завершено, з огляду на заяву стягувача ОСОБА_2 від 30.03.2017 про повернення виконавчого документа стягувачу.

11 травня 2017 року постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження № 53891614 з примусового виконання постанови від 15 грудня 2015 року №44096558 про стягнення виконавчого збору у розмірі 715118,88 грн.

Прийняття вказаної постанови є окремою виконавчою дією, яка здійснена виконавцем після 05.10.2016, тобто після набрання чинності новим Законом «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VII.

Як наслідок, 12 травня 2017 року на підставі статті 56 Закону № 1404-VII винесено постанову про арешт майна боржника, якою накладено арешт на домоволодіння, за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 7).

Разом з тим, колегією суддів встановлено, що на дату винесення державним виконавцем вищевказаної постанови, постанова про відкриття виконавчого провадження № 53891614 з примусового виконання постанови від 15 грудня 2015 року №44096558 оскаржена та скасована не була.

Крім того, постанова про стягнення виконавчого збору від 23 грудня 2015 року № 49182587 також не скасована та є правомірною, з огляду на вищевстановлені обставини справи.

Таким чином, постанова про арешт майна боржника від 12.05.2017 винесена у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VII, тому позовні вимоги у цій частині є безпідставними та задоволенню не підлягають.

При цьому, судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час подачі адміністративного позову) учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Відповідно до частини третьої статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час на час подачі адміністративного позову) відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби, а у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця - приватний виконавець.

Аналогічні положення містить частина третьої статті 287 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення судом першої інстанції оскаржуваного рішення).

За статтею 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02 червня 2016 року №1403-VIII систему органів примусового виконання рішень становлять: 1) Міністерство юстиції України; 2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.

Згідно з пунктом 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2832/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 30 вересня 2016 року за №1302/29432), органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до якого входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних територіальних управлінь юстиції.

З наведених приписів законодавства випливає, що відповідачами у справах з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби можуть бути лише перераховані органи державної виконавчої служби.

У зв`язку з тим, що структурні підрозділи органів державної виконавчої служби: відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; відділи примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі не визначені як самостійні органи державної виконавчої служби, це виключає можливість їхньої участі як відповідачів у таких справах.

При цьому, заміна відповідача на стадії апеляційного розгляду справи у відповідності до статті 48 КАС України не допускається .

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що позов подано до неналежного відповідача - відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві, який є структурним підрозділом відповідного органу державної виконавчої служби, та суд першої інстанції під час розгляду справи не вирішував питання заміни відповідача або залучення іншого.

Аналогічний висновок Верховного Суду, викладений зокрема у постановах від 13 лютого 2019 року у справі №336/2138/17, від 26 червня 2019 року у справі №303/3794/17, від 09 серпня 2019 року у справі №821/2089/17, від 09 жовтня 2019 року у справі №456/2935/15-а та від 31 жовтня 2019 року у справі №826/17241/16.

Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції відповідно до процесуального закону позбавлений можливості залучити до участі у справі належного відповідача, вказане є підставою для відмови у задоволенні позову.

Відтак, клопотання апелянта щодо стягнення з позивача понесених судових витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги колегія суддів відхиляє, з огляду на положення статті 139 КАС України, так як відповідачем у даній справі не є суб`єкт владних повноважень.

Також судом першої інстанції уваги не було досліджено питання щодо строку звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Як вказує ОСОБА_1 у своїй позовній заяві, з постановою від 15.12.2015 останній міг ознайомитись лише 25.05.2017 після отримання постанови про арешт майна боржника від 12.05.2017, відтак строк звернення до суду з даним позовом пропущено не було.

Втім, жодних доказів на підтвердження вказаних обставин позивачем подано не було.

У той же час, матеріали справи свідчать про те, що оскаржувана постанова від 15.12.2015 направлялась супровідним листом №412/3 від 15.12.2015 як на адресу позивача: АДРЕСА_2 (вказану у позовній заяві), так і на адресу його домоволодіння: АДРЕСА_1 , проте вказані листи були повернуті за закінченням терміну зберігання.

При цьому, згідно заяви про ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження від 31.01.2017, представник позивача - Коцюба В.В. ознайомився з матеріалами виконавчого провадження 03.02.2017, зробив фотокопії, про що свідчить відповідна відмітка.

Вказане свідчить про те, що позивач не був позбавлений можливості оскаржити її у строк, визначений статтею 181 КАС України (у редакції, чинній на момент подачі позовної заяви), проте позовну заяву подано було лише 02 червня 2017 року засобами поштового зв`язку.

На вказані обставини суд першої інстанції уваги не звернув.

Оскільки при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було допущено порушення вимог норм матеріального права, що полягає у незастосуванні закону, який полягав застосуванню, та процесуального права, тому воно підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 243, 246, 287, 308, 313, 315, 317, 321, 329 КАС України суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві - задовольнити.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2019 року - скасувати.

Прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві про визнання протиправною та скасування постанови - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.

Головуючий суддя О.М. Оксененко

Судді І.О. Лічевецький

В.П. Мельничук