Постанова

Іменем України

16 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 686/7661/16-ц

провадження № 61-24297св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , агрофірма «Проскурів»,

позивачі за зустрічним позовом: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_1 , агрофірма «Проскурів»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 31 травня 2017 року в складі колегії суддів: Ярмолюка О. І., Грох Л. М., Пастощука М. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , агрофірми «Проскурів» про визнання договору оренди житлового приміщення недійсним, виселення та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , агрофірми «Проскурів» про усунення перешкод у користуванні квартирою.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , агрофірми «Проскурів» про визнання договору оренди житлового приміщення недійсним, виселення та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 з 1991 року разом з своїм колишнім чоловіком ОСОБА_3 проживала у квартирі АДРЕСА_1 на умовах договору найму. Квартира належить до комунальної власності та не належить до житлового фонду агрофірми «Проскурів». Водночас 12 травня 2014 року між агрофірмою «Проскурів» і теперішньою дружиною ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , укладено договір оренди житлового приміщення, згідно з яким агрофірма передала останній у користування квартиру строком на 5 років. Агрофірма «Проскурів» не має права розпоряджатися квартирою, внаслідок чого оспорюваний правочин не відповідає вимогам закону та є недійсним відповідно до статей 203, 215, 228 ЦК України. ОСОБА_2 вселилась у квартиру та зареєструвалася у ній без згоди позивача, а з березня 2015 року ОСОБА_3 не проживає у квартирі без поважних причин.

У зв`язку з цим ОСОБА_1 просила суд: визнати договір оренди житлового приміщення від 12 травня 2014 року, укладений між агрофірмою «Проскурів» і ОСОБА_2 , недійсним; виселити ОСОБА_2 з квартири та зняти її з реєстрації місця проживання за вказаною адресою; визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою, з підстави, передбаченою частиною другою статтею 405 ЦК України.

У січні 2017 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 звернулися в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , агрофірми «Проскурів» про усунення перешкод у користуванні квартирою.

Зустрічний позов мотивований тим, що ОСОБА_3 , ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі та проживають у квартирі, зокрема, ОСОБА_3 як наймач жилого приміщення, а ОСОБА_2 як член його сім`ї. У 2016 році ОСОБА_1 змінила замки на вхідних дверях квартири та не допускає їх у житло.

За таких обставин ОСОБА_3 , ОСОБА_2 просили суд зобов`язати ОСОБА_1 не чинити перешкод у користуванні квартирою та передати їм дублікати ключів від вхідних дверей.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 квітня 2017 року у первісному позові відмовлено. Зустрічний позов задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкод у користуванні ОСОБА_3 і ОСОБА_2 квартирою та видати їм дублікат ключів від вхідних дверей.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір оренди житлового приміщення від 12 травня 2014 року не відповідає вимогам закону та є нікчемним, унаслідок чого визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. ОСОБА_2 правомірно вселилася у квартиру як член сім`ї ОСОБА_3 , а ОСОБА_1 чинить перешкоди у користуванні жилим приміщенням і не довела факт непроживання ОСОБА_3 у квартирі.

Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 31 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 квітня 2017 року в частині відмови в первісному позові про виселення та в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 скасовано й ухвалено в цій частині вимог нове рішення.

Первісний позов ОСОБА_1 задоволено частково.

ОСОБА_2 виселено з квартири АДРЕСА_1 .

У зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , агрофірми «Проскурів» про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 відмовлено.

В решті рішення залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції правомірно виходив з того, що ОСОБА_1 не довела відсутність ОСОБА_3 у жилому приміщенні більше 6 місяців без поважних причин. Доказів на підтвердження цих обставин ОСОБА_1 не надала й після роз`яснення судом їй права на вчинення відповідних процесуальних дій. У зв`язку з цим первісний позов ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою, не підлягає задоволенню. На цей час ОСОБА_1 створює ОСОБА_3 перешкоди в користуванні житлом, що знайшло своє об`єктивне підтвердження в суді, тому позов ОСОБА_3 про усунення цих перешкод є обґрунтованим і має бути задоволеним. ОСОБА_2 не набула в установленому законом порядку права користування квартирою, у зв`язку з цим вона підлягає виселенню з квартири, а її зустрічний позов щодо захисту житлових прав не може бути задоволений.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі № 686/7661/16-ц і витребувано її з Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпунктів 2.3.2, 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, зі змінами та доповненнями, постанови Пленуму Верховного Суду від 24 травня 2019 року № 8 «Про здійснення правосуддя у Верховному Суді» та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 28 травня 2019 року № 7 «Про заходи, спрямовані на своєчасний розгляд справ і їх вирішення у розумні строки» призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.

04 червня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

На підставі ухвали Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом було обмежено право відповідача заявити клопотання про застосування строків позовної давності, оскільки ОСОБА_1 було відомо про факт проживання ОСОБА_2 у квартирі з 2010 року.

ОСОБА_3 зазначає, що виселення його дружини з житла, наймачем якого він є, порушує його природні права на повноцінну, здорову сім`ю. Порушено норми Сімейного кодексу України, який передбачає, що кожна особа має право на проживання в сім''ї. Особа може бути примусово ізольована від сім''ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Доводи інших учасників справи

У серпні 2017 року ОСОБА_1 надіслала заперечення на касаційну скаргу, у якому зазначається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з 21 березня 2016 року по 23 вересня 2016 року в квартирі АДРЕСА_1 не проживали.

Спірна квартира була надана не ОСОБА_3 , а ОСОБА_1 як головному бухгалтеру Хмельницького районного агропромислового об`єднання.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що з 1981 року ОСОБА_3 і ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який на цей час розірвано.

З 08 червня 1990 року до 01 березня 1997 року ОСОБА_3 працював водієм у колгоспі «Комунар», повним правонаступником якого є агрофірма «Проскурів».

Рішенням виконавчого комітету Хмельницької районної ради Хмельницької області від 29 грудня 1990 року № 139 затверджено акт державної приймальної комісії по прийняттю в експлуатацію 48-квартирного житлового будинку з вбудовано-прибудованим магазином на АДРЕСА_2 , забудовником якого був колгосп «Комунар».

Згідно з рішенням правління колгоспу «Комунар» від 31 грудня 1990 року № 13, погодженого рішенням профспілкового комітету колгоспу від 10 січня 1991 року № 1, ОСОБА_3 на сім`ю надано квартиру. 04 червня 1991 року колгосп «Комунар» і ОСОБА_3 уклали договір найму квартири, до якої на правах члена сім`ї наймача вселилася ОСОБА_1 . За вказаною адресою зареєстровано їх місце проживання.

У період з 04 грудня 2007 року до 15 квітня 2010 року ОСОБА_1 утримувалася під вартою в Хмельницькому слідчому ізоляторі. Після її звільнення ОСОБА_3 не допускав ОСОБА_1 до квартири.

Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 11 червня 2014 року ОСОБА_1 вселено у квартиру, зобов`язано ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 у користуванні квартирою, а саме надати їй доступ до квартири та ключі від вхідних дверей. Це рішення виконано у березні 2016 року.

Разом із тим у 2010 році ОСОБА_2 вселилася у квартиру з дозволу ОСОБА_3 , 20 травня 2010 року вони зареєстрували шлюб, а 28 лютого 2014 року ОСОБА_2 зареєструвала своє місце проживання у квартирі.

12 травня 2014 року агрофірма «Проскурів» і ОСОБА_2 уклали договір оренди житлового приміщення, за умовами якого агрофірма «Проскурів» передала останній у користування квартиру строком на 5 років.

У період з березня до вересня 2016 року ОСОБА_1 змінила замки на вхідних дверях квартири та не допускає ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до неї.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 57 ЦПК України (в редакції на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно із статтею 60 ЦПК України (в редакції на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Частинами першою і третьою статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Положення цього конституційного принципу закріплені у частині четвертій статті 9 ЖК Української РСР, згідно з якою ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення (частина перша статті 61 ЖК Української РСР).

Згідно зі статтею 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Відповідно до частини першої статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Частинами першою, другою статті 71 ЖК Української РСР передбачено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

З матеріалів справи вбачається, що сторони користувалися квартирою на умовах договору найму жилого приміщення, укладеного між колгоспом «Комунар» і ОСОБА_3 , отже, останній є наймачем квартири, а ОСОБА_1 проживала в ній як член сім`ї наймача.

Посилання ОСОБА_1 на те, що наймачем жилого приміщення є саме вона, не відповідають фактичним обставинам справи.

Досліджені судами докази у справі достовірно вказують на те, що у 2010 році ОСОБА_3 вселив у квартиру свою дружину - ОСОБА_2

12 травня 2014 року між агрофірмою «Проскурів» і ОСОБА_2 укладено договір оренди житлового приміщення, згідно з яким агрофірма передала останній у користування квартиру строком на 5 років.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право користування житлом повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, виселення ОСОБА_2 з найманого ОСОБА_3 житла порушує його право на повагу до свого приватного і сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи дають підстави для висновку, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалене без урахування зазначених висновків.

Втручання у право відповідачів на житло не має покладати надмірний тягар на них. Вказана обставина безпосередньо пов`язана із тим, чи забезпечена відповідач ОСОБА_2 іншим житлом та чи зберігає інтерес до спірного житла, враховуючи, що вона не подавала касаційну скаргу в цій цивільній справі, а доводи щодо порушення права на повагу до приватного і сімейного життя у касаційній скарзі наводить ОСОБА_3 .

Вказані фактичні обставини підлягають встановленню компетентним судом.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є обґрунтованою, а тому підлягає частковому задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи апеляційним судом не встановлені, рішення суду апеляційної інстанції не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, рішення суду апеляційної інстанції скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 31 травня 2017 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська