Постанова

Іменем України

16 жовтня 2019 року

місто Київ

справа № 753/4399/17

провадження №61-39669св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України,

третя особа - Публічне акціонерне товариство «Український зональний науково-дослідний та проектний інститут по цивільному будівництву»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Український зональний науково-дослідний та проектний інститут по цивільному будівництву» та Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства Українина постанову Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2018 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Головачова Я. В., Шахової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про скасування наказу про звільнення з посади та поновлення на роботі.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що згідно з контрактом від 21 січня 2015 року № 1, який укладено з Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (далі - Міністерство), його призначено на посаду директора Публічного акціонерного товариства «Український зональний науково-дослідний та проектний інститут по цивільному будівництву» (далі - Інститут) строком на три роки, з 03 березня 2015 року до 02 березня 2018 року. Однак наказом Міністерства за підписом державного секретаря Малашкіна М. А. від 27 лютого 2017 року № 76 К/ОС «Про звільнення з посади директора Публічного акціонерного товариства «Український зональний науково-дослідний та проектний інститут по цивільному будівництву» - ПАТ «КиївЗНДІЕП ОСОБА_1 .» позивача звільнено з посади директора з 28 лютого 2017 року на підставі частини третьої статті 99 ЦК України, відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Зазначений наказ, на думку позивача, є незаконним, оскільки його підписано не уповноваженою на те особою, оскільки лише міністр відповідно до підпункту 7 пункту 10 Положення про Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30 квітня 2014 року № 197, далі - Положення) утворює, ліквідує, реорганізовує підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління Міністерства, затверджує їх положення (статути), призначає на посаду за погодженням з головами місцевих держадміністрацій та звільняє з посади їх керівників, крім випадків, установлених законом, здійснює в межах своїх повноважень інші функції з управління об`єктами державної власності. Всупереч зазначеним положенням відповідачем не отримано погодження про його звільнення від Печерської районної в м. Києві державної адміністрації. Крім того, оскаржуваний наказ всупереч вимогам частини третьої статті 40 КЗпП України ухвалений у період, коли позивач був тимчасово непрацездатним та перебував у лікарській установі.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач заперечував проти задоволення позову, зазначив про його безпідставність та необґрунтованість.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 10 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що державний секретар Міністерства мав повноваження на підписання оскаржуваного наказу, погодження звільнення позивача відбулось у встановленому законом порядку з головою Київської міської державної адміністрації. Доводи позивача стосовно того, що для розірвання контракту згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України відсутні підстави не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні, а доводи позивача про те, що перед звільненням необхідно було провести службове розслідування, а також, що звільнення є дисциплінарним стягненням і мало здійснюватися виключно згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України не узгоджуються з приписами чинними законодавства. З листка непрацездатності вбачається, що позивач на день звільнення був тимчасово непрацездатним, разом з тим, виходячи з нормативного тлумачення пунктів 4, 8 частини першої статті 36, статей 40, 41 КЗпП України та враховуючи, що між сторонами виник спір з приводу припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом, за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а не у зв`язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, норми частини третьої статті 40 КЗпП України на ці правовідносини не поширюються.

Постановою Апеляційного суду міста Києва міста від 13 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним наказ Міністерства від 27 лютого 2017 року № 76 К/ОС

«Про звільнення з посади директора Публічного акціонерного товариства «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву» - ПАТ «КиївЗНДІЕП» ОСОБА_1». Поновлено позивача на посаді директора інституту з 28 лютого 2017 року. Допущено негайне виконання судового рішення у частині поновлення ОСОБА_1 на роботі.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, у цілому погодився з висновками суду першої інстанції. Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що у позивача відповідно до вимог КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення не взяті письмові пояснення. Окрім цього, звільнення позивача відбулось в період його тимчасової непрацездатності, що є порушенням його трудових прав і, як наслідок, є правовими підставами для поновлення його на роботі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційних скарг Міністерства та Інституту

У касаційних скаргах, поданих у липні 2018 року до Верховного Суду, Міністерство та Інститут просили рішення суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційні скарги обґрунтовувались аналогічними доводами про порушення суду апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявники зазначають, що суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що на спірні правовідносини поширюються гарантії, передбачені частиною третьої статті 40 КЗпП України. У цьому випадку відповідач на підставі положень частини третьої статті 99 ЦК України мав право припинити повноваження позивача у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Позивач надав відзив на касаційні скарги, у якому просив їх залишити без задоволення з підстав необґрунтованості та безпідставності.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалами Верховного Суду від 20 липня 2018 року та від 05 вересня 2018 року відкрито касаційні провадження. Ухвалою від 02 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 згідно з контрактом від 21 січня 2015 року № 1, що укладений з Міністерством, призначено на посаду директора Інституту строком на три роки, з 03 березня 2015 року до 02 березня 2018 року (включно).

Наказом Міністерства за підписом державного секретаря Малашкіна М. А. від 27 лютого 2017 року № 76 К/ОС «Про звільнення з посади директора Публічного акціонерного товариства «Український зональний науково-дослідний та проектний інститут по цивільному будівництву» - ПАТ «КиївЗНДІЕП ОСОБА_1 .» позивача звільнено з посади з 28 лютого 2017 року на підставі частини третьої статті 99 ЦК України, відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з приписами Закону України «Про управління об`єктами державної власності», а також відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 09 листопада 2011 року № 1114 Міністерство здійснює повноваження з управління корпоративними правами держави щодо Інституту.

Статтею 10 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» встановлено, що державний секретар міністерства відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, призначає на посаду та звільняє з посади керівників підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління міністерства.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до статуту Інституту єдиним акціонером товариства є держава в особі Міністерства. Згідно зі статтею 49 Закону України «Про акціонерні товариства» до товариства з одним акціонером не застосовуються положення статей 33 - 48 цього Закону щодо порядку скликання та проведення загальних зборів акціонерного товариства. Повноваження загальних зборів товариства, передбачені статтею 33 цього Закону та внутрішніми документами товариства, здійснюються акціонером одноосібно. Рішення акціонера з питань, що належать до компетенції загальних зборів, оформлюється ним письмово (у формі рішення). Таке рішення акціонера має статус протоколу загальних зборів акціонерного товариства.

Відповідно до пункту 8.1 статуту управління товариством здійснює його вищий орган управління в особі Міністерства, який виконує повноваження загальних зборів акціонерів та наглядової ради. Пунктом 8.2 статуту до компетенції Міністерства віднесено призначення та звільнення директора (одноосібний виконавчий орган (стаття 58 Закону України «Про акціонерні товариства»)).

Статтею 61 Закону України «Про акціонерні товариства» передбачено, що підстави припинення повноважень голови та/або члена виконавчого органу встановлюються законом, статутом товариства, а також контрактом, укладеним з головою та/або членом виконавчого органу.

Пунктом 5.2 контракту від 21 січня 2015 року № 1 передбачено, що він припиняється: а) після закінчення терміну дії контракту; б) за угодою сторін; в) до закінчення терміну дії контракту у випадках, передбачених пунктами 5.3 та 5.4 контракту; д) з інших підстав, передбачених чинним законодавством України та контрактом.

Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень (стаття 99 ЦК України).

У Рішенні Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1 -рп/2010 зазначено, що зміст положень статті 99 ЦК України треба розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу щодо виконання обов`язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав.

Водночас, пунктом 5 статті 41 КЗпП України передбачено, що крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Тлумачення пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України та частини третьої статті 99 ЦК України свідчить, що припинення повноважень члена виконавчого органу може відбутися у будь-який час та з будь-яких підстав. При цьому припинення повноважень члена виконавчого органу гарантується нормами цивільного права для припинення або запобігання негативного впливу на управлінську діяльність товариства. Необхідність таких правил обумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління.

Згідно зі статтею 92 ЦК України дієздатність юридичної особи здійснюється через її органи. Поняття дієздатності є категорією цивільного права, а отже, формування, зміна та припинення органів юридичної особи регулюються цивільним законодавством. Той факт, що члени колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособовий його керівник перебувають у трудових відносинах із товариством, не встановлює пріоритет трудового регулювання над цивілістичним, оскільки до цих відносин не може застосовуватися модель «роботодавець-працівник», властива трудовим відносинам. Правовий статус членів колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособового його керівника значно відрізняється від статусу інших працівників, що обумовлено специфікою його трудової діяльності, яка полягає у виконанні ним функцій по управлінню товариством.

Таким чином, передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України підстава розірвання трудового договору не передбачає необхідності попереднього повідомлення про звільнення, з`ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів.

Аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов у постанові від 07 лютого 2018 року, справа № 711/5711/16-ц (провадження

№ 61-535св18).

Отже, повноваження директора Інституту як посадової особи цього господарського товариства можуть бути припинені Міністерством, з ним може бути розірвано контракт у будь-який час на розсуд Міністерства, з будь-яких підстав та незалежно від причин, які цьому передували.

З огляду на викладене висновки суду апеляційної інстанції стосовно того, що для припинення контракту згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України відсутні підстави, оскільки від позивача не отримано письмові пояснення, не узгоджуються із зазначеними приписами чинного законодавства.

Позивач, уклавши трудовий контракт на відповідних умовах із зазначенням додаткових підстав припинення його трудових відносин, тим самим висловив свою згоду на його майбутнє звільнення за рішенням роботодавця без наведення будь-яких інших підстав та незалежно від причин. Враховуючи, що позивач обіймав керівну посаду в Інституті, що пов`язано з покладанням на нього додаткової відповідальності за здійснення керівництва організацією, а тому застосування додаткових підстав для звільнення із займаної посади є виправданим та правомірним.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У частині третій статті 21 КЗпП України передбачено, що контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника - статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 43-1 і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) - статтею 45 цього Кодексу.

Пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України передбачено, що крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Відповідно до частини третьої статті 41 КЗпП України розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, також вимог статті 43 цього Кодексу

Тобто положення частини третьої статті 40 КЗпП України необхідно застосовувати також до випадків звільнення працівника з підстав, передбачених частиною першою статті 41 КЗпП України.

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Таким чином, трудове законодавство не просто визначає перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена частиною третьою статті 40, частиною другою статті 41 КЗпП України заборона звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності.

Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про порушення зазначених гарантій, застосовуваних під час реалізації процедури звільнення працівника, та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року

№ 6-р(ІІ)/2019 визнано такими, що відповідають Конституції України

(є конституційними), положення частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України. У зазначеному Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що істотними умовами укладення контракту є передбачення строку його дії, підстав його припинення чи розірвання. Таким чином, контракт укладається на строк, який встановлюється за погодженням сторін та містить чітке зазначення, коли розпочинається строк дії контракту та коли він закінчується. Проте наведене не може бути підставою для незастосування до працівників, які працюють відповідно до укладеного контракту, положень частини третьої статті 40 Кодексу, і такі працівники не можуть бути звільнені в день тимчасової непрацездатності або в період перебування у відпустці, оскільки це зумовить нерівність та дискримінацію цієї категорії працівників, ускладнить їх становище та знизить реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.

З урахуванням наведеного, враховуючи, що суди встановили, що позивача звільнено з 28 лютого 2017 року, тобто у період його тимчасової непрацездатності, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про порушення відповідачем вимог положень частини третьої статті 40 КЗпП України.

Водночас Верховним Судом враховано, що наказ про звільнення позивача видано 27 лютого 2017 року, тобто у період, коли позивач був працездатним, і на момент прийняття зазначеного наказу відповідач не міг передбачити вірогідність виникнення у майбутньому обставин тимчасової непрацездатності ОСОБА_1

Наявність підстав для звільнення позивача за статтею 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України доведена відповідачами під час розгляду справи, не спростована позивачем та підтверджується зібраними доказами.

Наведене свідчить про те, що наказ про звільнення позивача, виданий 27 лютого 2017 року, є правомірним та обґрунтованим, відсутні підстави для його скасування судом, його видано з дотримання усіх умов, визначених в законі, на підставі вірного розуміння норм матеріального права.

Таким чином, Судом встановлено відсутність підстав для поновлення позивача на посаді.

Порушення прав позивача, які виникли після видання оскаржуваного ним наказу про звільнення, може бути усунуто судом шляхом зміни дати звільнення, тобто визначення дати припинення трудових відносин у перший день після закінчення періоду непрацездатності за наявності підстав для звільнення.

Саме так зобов`язаний був вчинити роботодавець, змінивши відповідно дату звільнення, а також оплативши дні, коли звільнюваний працівник був тимчасово непрацездатним, згідно з вимогами чинного законодавства про оплату праці.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність виправлення допущеного відповідачами порушення вимог частини третьої статті 40 КЗпП України, шляхом зміни дати звільнення позивача.

В іншій частині позов визнано Судом необґрунтованим, він задоволенню не підлягає.

За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про часткове задоволення позову, а саме зміну дати звільнення ОСОБА_1 з 28 лютого 2017 року на 13 березня 2017 року.

Статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року визначено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на наведене Верховний Суд визнає доводи касаційних скарг Міністерства та Інституту частково обґрунтованими.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційних скарг, судові витрати, понесені у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають компенсації за рахунок держави.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Український зональний науково-дослідний та проектний інститут по цивільному будівництву» та Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 10 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2018 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади директора Публічного акціонерного товариства «Український зональний науково-дослідний та проектний інститут по цивільному будівництву» за статтею 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, з 28 лютого 2017 року на 13 березня 2017 року. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко