ПОСТАНОВА

Іменем України

30 вересня 2019 року

Київ

справа №537/1061/17

адміністративне провадження №К/9901/17385/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 537/1061/17

за позовом ОСОБА_1

до Кременчуцького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області

про визнання відмови в призначенні пенсії за вислугу років незаконною та зобов`язання призначення пенсії,

за касаційною скаргою Кременчуцького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області

на постанову Крюківського районного суду м. Кременчука від 16 червня 2017 року (у складі головуючого судді Степури А.А.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2017 року (у складі колегії: головуючого судді Подобайло З.Г., суддів Григорова А.М., Тацій Л.В.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

Позивач, ОСОБА_1 , звернулася до суду з адміністративним позовом, згідно якого просить визнати незаконним рішення Кременчуцького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області № 81 від 22 лютого 2017 року про відмову їй у призначенні пенсії за вислугу років та зобов`язати Кременчуцьке об`єднане управління Пенсійного фонду України Полтавської області призначити та виплачувати їй пенсію за вислугу років на посаді бібліотекара, починаючи з 16 лютого 2017 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Крюківського районного суду м. Кременчука від 16 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2017 року, позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що спеціальний стаж позивачки який дає право на призначення пенсії за вислугу років становить 26 років 4 дні, що є достатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка була чинною на час виникнення у позивачки права та таку пенсію.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до суду 02 листопада 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі №537/1061/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 27 вересня 2019 року прийняв до провадження адміністративну справу №537/1061/17 та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 30 вересня 2019 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій, на підставі наявних у матеріалах справи доказів, встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 13 серпня 1981 року по 11 лютого 1991 року працювала в Головній бібліотеці всесоюзної централізованої системи бібліотек на посаді редактора відділу комплектування та обробітки. З 13 лютого 1991 року працювала в Кременчуцькому філіалі Харківського політехнічного інституту на посаді бібліотекара який був перейменований в Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, переведена 10 травня 2002 року на посаду завідуючої абонентським відділом, звільнена 15 лютого 2017 року.

16 лютого 2017 року позивач зверталася до Кременчуцького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області з заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Рішенням Кременчуцького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області № 81 від 22 лютого 2017 року позивачці відмовлено в призначенні пенсії за вислугою років відповідно до статті 55 пункту «е» Закону України «Про пенсійне забезпечення», оскільки згідно переліку закладів і установ освіти не передбачено установи вищих навчальних закладів. Також, зазначено, що згідно з довідкою № 13/10 від 15 лютого 2017 року бібліотека є структурним підрозділом Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського ІІІ-VІ рівня акредитації і цей заклад не підпадає під перелік закладів та установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років. У вищевказаному рішенні вказано на те, що на працівників Вищого навчального закладу освіти поширюється Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність».

Не погоджуючись із таким рішенням відповідача, позивач звернулася до суду з позовом для захисту порушених прав.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що судами першої та апеляційної інстанцій незаконно, з неправильним застосуванням норм матеріального права задоволено позовні вимоги. Крім того, відповідач зазначає, що Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою КМУ від 04 листопада 1993 року №909 не передбачено завідуючих абонентським відділом та бібліотекарів інститутів, а вказано, що таким правом користуються завідуючі та бібліотекарі бібліотек, котрі є самостійними установами освіти. Оскільки, бібліотека Кременчуцького філіалу Харківського політехнічного інституту, а згодом Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського є структурним підрозділом останнього, що підтверджується довідкою від 15 лютого 2017 року №13/11, наданою позивачем при зверненні до пенсійного органу, відповідач вважає, що період роботи позивача у вказані установі не може зараховуватися до спеціального стажу, що дає право на пенсію за вислугу років.

Від позивача відзиву або заперечень на касаційну скаргу відповідача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів попередніх інстанцій відповідають, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Суть спірних правовідносин полягає у правомірності прийняття Управлінням спірного рішення, що регулюється нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058), Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII) та іншими нормативними документами, що регулюють спірні правовідносини.

Відповідно до пункту 2 Прикінцевих положень Закону № 1058 пенсії за вислугу років призначаються за нормами цього Закону в разі досягнення особою пенсійного віку та за наявності трудового стажу, передбаченого Законом України «Про пенсійне забезпечення».

Згідно пункту «е» частини першої статті 55 Закону № 1788-XII право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою КМУ №909 від 04 листопада 1993 року, передбачено бібліотекарів бібліотек.

При цьому відповідно до пункту 2 приміток до Постанови КМУ №909 від 04 листопада 1993 року робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.

Статтею 6 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» визначено види бібліотек, які, зокрема, за призначенням поділяються на публічні (загальнодоступні), у тому числі спеціалізовані для дітей, юнацтва, осіб з фізичними вадами; спеціальні (академій наук, науково-дослідних установ, навчальних закладів, підприємств, установ, організацій).

Бібліотека, відповідно до частини третьої статті 12 цього Закону, може не мати статусу юридичної особи та перебувати у складі підприємства, установи або організації.

При цьому статтею 30 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» встановлені соціальні гарантії працівників бібліотек, відповідно до частини першої якої на працівників бібліотек, незалежно від форм власності та статусу бібліотеки, поширюються гарантії, встановлені законодавством про працю, соціальне страхування, пенсійне забезпечення.

Відповідно до частини шостої статті 30 цього Закону працівники бібліотек мають право на допомогу на оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі посадового окладу, а також матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та доплату за вислугу років у розмірах та порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Отже, враховуючи наведені положення Закону, приймаючи до уваги, що переліком Постанови Кабінету Міністрів України № 909 від 04 листопада 1993 року передбачена посада бібліотекара незалежно від форми власності, відомчої належності закладів і установ або статусу, суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що період роботи позивача в Кременчуцькому національному університеті імені Михайла Остроградського на посаді бібліотекара має зараховуватись до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років відповідно пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Посилання відповідача, як на підставу для відмови у призначенні пільгової пенсії на те, що Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, у якому працювала позивач, не має статусу закладу юридичної особи, є помилковим, оскільки для встановлення права позивача на пенсію за вислугу років на підставі пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» вказане питання не є визначальним.

Суд також враховує, що Велика Палата вирішуючи спори, пов`язані із застосуванням Постанови 909, дійшла висновків про недопустимість формальних (дискримінаційних) підходів органів ПФУ до реалізації особою конституційного права на соціальний захист при наявності підтвердженого стажу роботи у закладах і установах освіти, охорони здоров`я та соціального захисту.

Зокрема, така позиція Великої Палати Верховного Суду була висловлена у постановах від 29 серпня 2018 року у справі № 492/446/15-а, від 30 січня 2019 року у справі № 876/5312/17 та від 13 лютого 2019 року у справі № 233/4308/17.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що відмова Кременчуцького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області у призначенні та виплаті позивачці ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» є протиправною та позивачці має бути призначена та виплачена зазначена пенсія відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», зарахувавши до спеціального стажу період роботи на посаді бібліотекара з дати звернення з заявою про призначення пенсії.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі "Стреч проти Сполучного Королівства" (Stretch v. the United Kingdom, № 44277/98).

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic, № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

Аналізуючи поняття «якість закону», Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» 9№ 2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.

Згідно з уже сталою практикою Європейського суду з прав людини закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості»; громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку; норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія; у внутрішньому праві повинні існувати загороджувальні заходи від довільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав (рішення у справах «Сєрков проти України», заява № 39766/05, пункт 51; «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України», заява № 33014/05, пункт 51, 52; «Свято-Михайлівська Парафія проти України», заява № 77703/01, пункт 115; «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom), № 18139/91, пункт 37; «Санді Таймс» проти Об`єднаного Королівства» (№ 1) («SundayTimes v. The United Kingdom (№ 1) 6538/74 пункти 48-49); «Мелоун протии Об`єднаного Королівства» («Malone v. The United Kingdom»), № 8691/79, пункт 66); «Маргарета і Роджер Андерссон проти Швеції» («Margareta and Roger Andersson v. Sweden»), заява № 12963/87, п. 75; «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France), № 11801/85, п. 27; «Ювіг проти Франції» (Huvig v. France), № 42921/09, пункт 26; «Аманн проти Швейцарії» (Amann v. Switzerland), заява № 27798/95, пункт 56).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У відповідності до частини першої статті 350 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цього судового рішення) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Кременчуцького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області залишити без задоволення.

Постанову Крюківського районного суду м. Кременчука від 16 червня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко