Постанова

іменем України

23 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 199/1496/17

провадження № 51-2631 кмо19

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 , ОСОБА_5

за участю

секретаря судового засідання ОСОБА_6 ,

прокурорів ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора

на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань

№ 12017040630000314, за обвинуваченням

ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Дніпропетровська, жителя АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого, останній раз вироком Самарського районного суду

м. Дніпропетровська від 12 червня 2017 року за ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі КК) до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки.

На підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 3 роки, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 309КК.

Рух кримінального провадження, зміст судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 13 грудня 2018 року ОСОБА_9 засуджено за ч . 2 ст. 309 КК до покарання

у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_9 звільнено від відбування покарання звипробуванням зі встановленням іспитового строку тривалістю 2 роки

та покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 КК.

Прийнято рішення щодо речових доказів та витрат у провадженні.

Згідно з вироком ОСОБА_9 визнано винуватим у тому, що він 07 лютого 2017 року о 10:00, маючи умисел, направлений на незаконне придбання та зберігання наркотичних засобів без мети збуту, перебуваючи біля будинку № 10 по вул. Прогресивна в м. Дніпро, у невстановленої особи повторно незаконно придбав медичний шприц з наркотичним засобом, який незаконно зберігав при собі без мети збуту. Того ж дня, в період часу з 10:30 до 11:00 ОСОБА_9 був зупинений співробітниками СКП Дніпровського ВП ГУНП в Дніпропетровській області за вищевказаною адресою та під час особистого огляду ОСОБА_9 видав медичний шприц об`ємом 10 мл з рідиною 0,2 мл, в якій знаходився наркотичний засіб, обіг якого заборонений, опій ацетильований, масою в перерахунку на суху речовину 0,1154 г. Такі дії ОСОБА_9 кваліфіковано як незаконне придбання та зберігання наркотичного засобу без мети збуту, вчинене повторно

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2019 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області ОСОБА_10

на вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 грудня 2018року залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції без зміни.

Вимоги касаційної скарги та узгоджені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вказує, що апеляційний суд формально перевірив доводи апеляційної скарги прокурора, зокрема щодо незастосування судом першої інстанції положень ч. 4 ст. 70 КК та необґрунтованого визначення самостійного виконання вироків. Зазначає, що колегія суддів апеляційного суду не звернула увагу на особливості призначення покарання та виконання вироків за наявності поєднання ч. 4 ст. 70 та ст. 75 КК. Зауважує про можливу відсутність єдиної правозастосовчої практики.

Позиції учасників судового провадження

В судовому засіданні прокурор підтримав вимоги касаційної скарги

Підстави розгляду кримінального провадження об`єднаною палатою

Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 07 серпня 2019 року кримінальне провадження за касаційною скаргою прокурора

на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2019 року у кримінальному провадженні, передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (надалі Об`єднаної палати) в порядку

ч. 2 ст. 434-1 КПК.

Ухвалу мотивовано тим, що передача судового провадження на розгляд Об`єднаної палати необхідна для забезпечення єдиної правозастосовчої практики

та формування висновку про застосування ч. 4 ст. 70 КК при засудженні особи

за різними вироками зі звільненням засудженого від відбування покарання

на підставі ст. 75 КК за кожним вироком.

Колегія суддів виходить з того, що суд, призначивши покарання та звільнивши

від його відбування на підставі ст. 75 КК, має призначити остаточне покарання

за сукупністю злочинів відповідно до ч. 4 ст. 70 КК, коли особа до ухвалення вироку в першому за часом здійснення провадженні, вчинила інший злочин, за який також була засуджена зі звільненням від відбування покарання з випробуванням, а також визначити іспитовий строк в порядку, передбаченому ст. 75 КК, з урахуванням всієї сукупності вичинених злочинів.

У практиці Верховного Суду існують різні правові позиції щодо вирішення зазначених питань під час розгляду кримінальних проваджень щодо застосування частин 1, 4 ст. 70 КК, згідно яких:

1) кожний вирок виконується самостійно щодо особи до якої було застосоване звільнення від відбування покарання, якщо вона до ухвалення вироку в першому провадженні вчинила інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, або звільняється від відбування покарання з випробуванням. Застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань у таких випадках не допускається.

Така позиція викладена у постановах колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду: постанова від 27 березня 2018 року (справа № 754/2749/17, провадження № 51-717км18); постанова від

18 вересня 2018 року (справа № 752/4026/17, провадження № 51-4631км18).

Мотивуючи свої висновки в постанові від 27 березня 2018 року (провадження

№ 51-717км18) колегія суддів серед іншого зазначила, щоостаннім із вироків продовжено іспитовий строк для звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням з одного року до двох років одного місяця (з урахуванням початку обчислення іспитового строку з проголошення першого вироку) та фактично здійснено перегляд та змінено попередній вирок в частині умов звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, в той час як перегляд

та подальша зміна судового рішення може здійснюватися лише за встановленою кримінальним процесуальним законом процедурою, що випливає зі змісту засад обов`язковості судових рішень (ч. 2 ст. 21 КПК) та забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (ст. 24 КПК).

В постанові Верховного суду від 18 вересня 2018 року (провадження

№ 51-4631км18) колегія суддів погодилась з правовим висновком, викладеним в постанові від 27 березня 2018 року (провадження № 51-717км18), та зазначила,

що стаття 70 ККне передбачає можливості поглинення чи складання іспитового строку, визначеного різними вироками, а тому, застосувавши принцип поглинення призначених покарань, від відбування яких засудженого було звільнено

з випробуванням, та змінивши попередній вирок у частині умов такого звільнення від відбування покарання, суд першої інстанції допустив неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність - ч. 4ст. 70 КК.

2) якщо особа, щодо якої було застосоване звільнення від відбування покарання

з іспитовим строком, вчинила до ухвалення вироку в першій справі інший злочин,

за який вона засуджується до покарання, від відбування якого також звільняється з випробуванням, суд визначає остаточне покарання, а також звільняє особу

від відбування покарання, встановивши іспитовий строк за правилами ст. 75 КК.

Зазначена позиція викладена у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду (постанова

від 30 серпня 2018 року в справі № 643/6600/16-к (провадження № 51-2584км18).

Також слід відзначити, що питання застосування частин 1, 4 ст. 70 КК ставали предметом розгляду Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду (справа № 511/37/16-к, провадження № 51-830км18).

Проте предмет розгляду і висновки Об`єднаної палати стосуються інших випадків, коли після ухвалення вироку у справі було встановлено, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші - після ухвалення першого вироку. В такому разі остаточне покарання призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК: спочатку - за правилами ч. 1ст. 70 ККза сукупністю злочинів, вчинених до ухвалення першого вироку; після цього - за правилами ч. 4ст. 70 КК, потім - за сукупністю злочинів, вчинених після ухвалення першого вироку; і остаточно - за сукупністю вироків відповідно до ч. 1 ст. 71 цього Кодексу.

Об`єднана палата визначила, що у кримінально-правовій ситуації, коли вчинення нового злочину в період іспитового строку стає фактичною підставою для визнання (скасування) призначеного за попереднім вироком покарання у виді позбавлення волі, від відбування якого звільнялась особа, таким, що належить відбувати реально, його самостійне виконання при застосуванні ч. 4 ст. 70 КК не допускається

за наявності підстав для подальшого призначення остаточного покарання

за правилами ч. 1 ст. 71 вказаного Кодексу.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурори ОСОБА_8 ОСОБА_7 підтримали доводи касаційної скарги

Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді, інших клопотань, заперечень до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора, перевіривши матеріали провадження та обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, Об`єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду дійшла наступних висновків.

Відповідно ж до ч. 1ст. 36 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII

«Про судоустрій і статус суддів»(далі - Закон № 1402-VIII) Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи у такій спосіб судову практику на однакове застосування норм права.

Згідно з ч. 6ст. 13 Закону № 1402-VIIIвисновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами

при застосуванні таких норм права.

Предметом касаційного розгляду в цьому провадженні є ухвала Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2019 року, якою апеляційну скаргу прокурора на вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від

13 грудня 2018 року залишено без задоволення.

Під час апеляційного розгляду суд виходив з правових позицій Верховного Суду, викладених в постанові Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 18 вересня 2018 року (провадження № 51-4631км18) та враховував зміст

ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», відповідно вмотивувавши своє рішення.

У касаційній скарзі прокурор не оспорює доведеності винуватості ОСОБА_9

у вчиненні інкримінованому йому кримінального правопорушення та правильності кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 309 КК та посилається на постанову колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 30 серпня 2018 року (провадження № 51-2584км18), де касаційний суд дійшов іншого висновку.

Згідно ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги.

Доводи прокурора, наведені ним у касаційній скарзі, судвважає обґрунтованими.

Статтею 70 КК визначені підстави, порядок та межі призначення покарання

за сукупністю злочинів. Суд, призначивши покарання (основне і додаткове)

за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань в межах, визначених частиною 2 цієї статті. За цими

ж правилами призначається покарання, якщо після ухвалення вироку буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому до ухвалення попереднього вироку. В строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72 КК.

Умови, підстави та порядок звільнення особи від покарання та його відбування визначені розділом ХІІ Загальної частини КК. Одним із таких випадків є звільнення від відбування покарання з випробуванням, передбачене ст. 75 КК.

Відповідно до частини 1 цієї статті якщо суд, крім випадків засудження

за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Таким чином, суд під час вирішення питання про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, має врахувати (серед іншого) тяжкість злочину, як зазначено в ч. 1 ст. 75 КК. Буквальне тлумачення цієї кримінально-правової норми, граматичний, семантичний, телеологічний способи тлумачення

її змісту, дають підстави для висновку про те, що ця норма стосується осіб засуджених за вчинення одиничного злочину і не має застосовуватись щодо особи, засудженої за сукупністю злочинів.

Проте Об`єднана палата виходить з того, що кримінально-правова норма, передбачена частиною 1 ст. 75 КК, поширює свою дію на осіб, засуджених

за сукупністю злочинів, враховуючи усталену практику правозастосування в інтересах винуватих осіб, підґрунтя якої закладені до набрання чинності КК

2001 року.

За своїм змістом норма викладена в ст. 75 КК 2001 року не є тотожною за умовами та підставами її застосування, а також за своїм змістом із нормою, що передбачала умовне засудження в ст. 45 КК 1960 року.

Так, згідно приписів ст. 45 КК 1960 року якщо при призначенні покарання у виді позбавлення волі або виправних робіт суд, враховуючи обставини справи і особу винного, прийде до переконання про недоцільність відбування винним призначеного покарання, він може ухвалити про умовне незастосування покарання до винного. Законодавчого обмеження про врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину

ця норма не передбачала. Зміст зазначеної норми обумовив відповідну на той час практику її застосування, згідно якої в разі визнання особи винуватою у вчиненні кількох злочинів, рішення про умовне засудження приймалося тільки після визначення остаточного покарання, виходячи з його виду і розміру.

Незважаючи на інший зміст норми про звільнення від відбування покарання

з випробуванням, передбаченої ст. 75 КК 2001 року, порівняно з нормою про умовне засудження в ст. 45 КК 1960 року, правові підходи до її застосування є майже тотожними, тим що булинапрацьовані раніше. У разі визнання особи винуватою

у вчиненні кількох злочинів рішення про її звільнення від відбування покарання

з випробуванням приймається тільки після визначення на підставі частини 1

статті 70 КК остаточного покарання, виходячи з його виду й розміру.

Таким чином, на момент розгляду цього кримінального провадження правозастосовна практика, заснована на поширювальному тлумаченні змісту кримінального закону, істотно покращує правове становище особи, яка притягнута до кримінальної відповідальності.

Тому у випадку, коли суд призначив остаточне покарання за сукупністю всіх вчинених особою злочинів згідно вимог ст. 70 КК, він має право вмотивовано вирішити питання про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням в порядку, передбаченому ст. 75 КК.

Проте норми, передбачені статтями 70, 72, 75-78 КК не передбачають окремого порядку призначення покарання за сукупністю злочинів у випадку, якщо особа, щодо якої було застосоване звільнення від покарання з іспитовим строком, вчинила до ухвалення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується

до покарання, що належить відбувати реально, або засуджується до покарання, від відбування якого звільняється з іспитовим строком.

Водночас, у цьому кримінальному провадженні Об`єднана палата вважає такою,

що відповідає положенням закону про кримінальну відповідальністьнаступну правозастосовну позицію.

Якщо особа, щодо якої було застосоване звільнення від відбування покарання

на підставі і в порядку ст. 75 КК, вчинила до ухвалення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, від відбування якого також звільняється з випробуванням, суд визначає остаточне покарання згідно

ч. 4 ст. 70 КК, а також звільняє особу від відбування остаточного покарання, встановивши іспитовий строк за правилами ст. 75 КК.

Об`єднана палата виходить з того, що самостійне виконання вироків порушує приписи ч. 4 ст. 70 КК, які не визначають відмінних варіантів призначення покарання залежно від того, чи застосовано при призначенні покарання звільнення від його відбування з випробуванням. Закон про кримінальну відповідальність

в ч. 1 ст. 70 КК встановив три альтернативних способи призначення покарання: поглинання менш суворого більш суворим, повне складання покарань, часткове складання покарань. Зміст ст. 70 КК не передбачає самостійного виконання вироків.

Системне тлумачення закону про кримінальну відповідальність дає підстави

для висновку, що в основу рішення про те, чи може суд при призначенні покарання за сукупністю злочинів, якщо про один із них стало відомо після ухвалення вироку, яким особу засуджено до покарання від відбування якого її звільнено з іспитовим строком, призначити остаточне покарання та звільнити від його відбування

з іспитовим строком мають бути покладені засади, визначені статтями 11, 50 КК, механізми реалізації яких закладені в нормах, передбачених статтями 65-87 КК, зокрема і ст. 75 цього Кодексу.

Логіка закону про кримінальну відповідальність у цьому контексті полягає в тому, що призначення покарання особі, яка вчинила більше одного злочину, за жоден

із яких вона не була притягнута до відповідальності до ухвалення вироку, має передбачати оцінку всієї сукупності злочинів, вчинених до ухвалення вироку, оскільки така сукупність визначальною мірою характеризує ступінь суспільної небезпечності як винуватої особи, так і вчинених нею злочинів, належна оцінка чого є передумовою обрання як форми реалізації кримінальної відповідальності,

так і належного заходу кримінально-правового впливу.

У свою чергу, штучний розрив такої сукупної оцінки злочинів, наслідком якого

є ізольована їх оцінка за різними вироками, якщо про один із них стало відомо після ухвалення першого вироку, яким винуватого засуджено до покарання від відбування якого звільнено з іспитовим строком, вочевидь, не узгоджується із логікою закону про кримінальну відповідальність щодо кримінально-правової оцінки злочинних діянь та винуватої особи в контексті положень статей 50, 65, 75 КК.

Підставою звільнення особи від відбування покарання з випробуванням

є переконання суду виявлене у мотивованому висновку про можливість

її виправлення без відбування покарання. Суд доходить такого висновку на підставі тих відомостей, які оцінює на момент ухвалення вироку, зокрема, відомостей

про вчинений особою злочин (злочини). Разом із тим, вчинення особою не одного,

а двох і більше злочинів, може мати визначальний вплив на зміст висновку

про можливість виправлення особи без відбування покарання, вид і розмір призначеного покарання.

Саме тому суд, при призначенні покарання за злочин (злочини), про який (які) стало відомо після ухвалення першого вироку, яким призначено покарання від відбування якого особу звільнено згідно положень ст. 75 КК, має вирішити питання

про можливість звільнення від відбування покарання з іспитовим строком

із урахуванням всіх вчинених злочинів.

При цьому слід виходити з того, що статтями 70, 72, 75-78 КК не передбачено повне або часткове складання, поглинання іспитового строку. Зазначені в ст. 70 КК правила застосовуються лише до покарань. Дійшовши висновку про можливість виправлення особи без реального відбування покарання та призначивши іспитовий строк при звільненні від його відбування, суд має керуватися виключно положеннями ст. 75 КК, вмотивувавши своє рішення щодо цього.

При призначенні покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 4 ст. 70 КК,

суд, виклавши відповідні мотиви, має встановити тривалість іспитового строку

(в межах визначених ст. 75 КК), з урахуванням кількості вчинених злочинів, форми вини, виду умислу чи необережності, мотивів та мети, якими керувався винуватий, стадії вчинення злочину, конструкції складу злочину (формальний, матеріальний, усічений), характеру та ступеню суспільної небезпеки вчинених злочинів та особи обвинуваченого, форми та виду співучасті, обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання, тощо.

Перебіг іспитового строку починається з моменту проголошення вироку

(ч. 1 ст. 165 Кримінально-виконавчого кодексу України). На протязі іспитового строку засуджена особа є судимою (ст.88 КК) й у разі вчинення протягом іспитового строку нового злочину, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими статтями 71, 72 КК.

Не засновані на змісті закону про кримінальну відповідальність та КПК аргументи про те, що в таких випадках вирішення судом під час ухвалення вироку

чи постановлення ухвали питання про призначення покарання відповідно до вимог частин 1 - 4 ст. 70 КК, а після цього також про звільнення від відбування покарання в порядку ст. 75 КК, є переглядом та подальшою зміною судового рішення,

що здійснюється поза встановленою кримінальним процесуальним законом процедурою та суперечить змісту засад обов`язковості судових рішень

(ч. 2 ст. 21 КПК), забезпечення права на оскарження процесуальних рішень,

дій чи бездіяльності (ст. 24 КПК).

Кримінально-правові норми, що визначають підстави, межі та порядок призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК), недвозначно вимагають від суду вирішити питання про призначення остаточного покарання і, в цій частині, дослідити питання, раніше вирішене судовим рішенням з урахуванням встановлених на той час обставин, щодо призначеного особі виду та розміру покарання зважаючи

на виявлення злочинів, про вчинення яких раніше не було відомо. Суд, таким чином, не здійснює вторгнення в раніше прийняте судове рішення, не переглядає

і не змінює його, а з урахуванням такого рішення та його правових наслідків, ухвалює власне, на підставі і в порядку визначеному нормами матеріального

та процесуального права, передбачених статтями 70, 72, 75 КК, Розділів IV та V КПК.

Таким чином, в цьому кримінальному провадженні при вирішення питання про призначення ОСОБА_9 остаточного покарання за сукупністю злочинів відповідно до вимог ч. 4 ст. 70 КК та звільнення останнього від відбування покарання з іспитовим строком на підставі ст. 75, 76 КК апеляційний суд мав виходити з вимог статей 404, 413, 420, 421 КПК, статей 70, 75, 76 КК

Вимоги апеляційної скарги прокурора, який просив апеляційний суд скасувати

цей вирок в частині призначення покарання та на підставі ст. 420 КПК постановити свій вирок, яким призначити ОСОБА_9 покарання за ч. 2 ст. 309 КПК у виді позбавлення волі строком на 3 роки. Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання, призначеного за цим вироком, більш суворим покаранням, призначеним за вироком Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 12 червня 2017 року, остаточно призначити покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки. На підставі

ст. 75 КК звільнити останнього від відбування покарання з іспитовим строком

3 роки, покласти на нього обов`язки, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК, а в іншій частині вирок залишити без змін з урахуванням вищевикладених мотивів

є обґрунтованими.

Апеляційний суд належним чином доводи апелянта не перевірив, проігнорував вимоги статей 70, 75 КК, пославшись на спростування доводів прокурора на правову позицію, викладену в постанові Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 18 вересня 2018 року (провадження № 51-4631км18) та ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Інших аргументів, щодо незастосування положень ч. 4 ст. 70 КК, з посиланням на конкретні норми права не навів

та необґрунтовано ухвалив про самостійне виконання вироків, якими винувата особа звільнена від відбування покарання відповідно до ст. 75 КК, не врахувавши особливості призначення покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК, чим порушив вимоги ст. 419 КПК.

У контексті наведеного подану прокурором касаційну скаргу слід задовольнити, ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2019 року - скасувати в зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність.

Беручи до уваги те, що Верховний Суд не здійснює абстрактне тлумачення правових норм, Об`єднана палата дійшла наступного висновку про те як саме в цьому кримінальному провадженні має застосуватися норма права, із застосуванням якої не погодилась колегія суддів, що передала кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати.

Висновок щодо застосування норм права

Кримінально-правові норми, передбачені статтями 70, 75 КК не передбачають окремого порядку призначення покарання за сукупністю злочинів в тих випадках, коли особа, щодо якої було застосоване звільнення від покарання з іспитовим строком, вчинила до ухвалення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, від відбування якого вона також звільняється з іспитовим строком.

Оскільки самостійне виконання таких вироків не засноване на вимогах закону про кримінальну відповідальність, призначаючи остаточне покарання згідно з вимогами ч. 4 ст. 70 КК, суд має право вмотивовано вирішити питання про звільнення особи від відбування остаточного покарання з випробуванням, та визначити іспитовий строк в порядку та в межах, передбачених ст. 75 КК.

Керуючись статтями 376, 434-1, 434-2, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

постановив:

Касаційну скаргу прокурора на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2019 року у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_9 за ч. 2 ст. 309 Кримінального кодексу України задовольнити.

Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2019 року у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_9 за ч. 2 ст. 309 Кримінального кодексу України скасувати та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, набуває чинності з моменту проголошення.

С у д д і:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3

___________________ ______________________ ______________________

ОСОБА_4 ОСОБА_5

____________________ ______________________