Єдиний унікальний номер № 225/2304/19

Дзержинський міський суд Донецької області

РІШЕННЯ

Іменем України

16 вересня 2019 року м. Торецьк

Дзержинський міський суд Донецької області у складі:

головуючого - судді Челюбєєва Є.В.,

за участі секретаря Бондарчук Т.І.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Дзержинського міського суду Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства "Об`єднана компанія" "Укрвуглереструктуризація" про визнання звільнення незаконним та поновленні на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

В квітні 2019 року позивач звернувся до суду з позовною заявою про визнання звільнення незаконним, поновленні на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що знаходився у трудових відносинах з шахтою «Нова», яка у зв`язку з ліквідацією входить до Відокремленого підрозділу «Донецька виконавча дирекція з ліквідації шахт» Державного підприємства «Об`єднана компанія «Укрвуглереструктуризація».

З 14.03.2018 року був звільнений з займаної посади сторожа головного механіка ліквідуємої шахти «Нова» за власним бажанням. Вважає підстави його звільнення незаконними, так як в зазначений період знаходився у відпустці без збереження заробітної плати, як пенсіонер за віком. В установленому законом порядку він письмово звернувся до керівництва шахти з вимогою надати йому відпустку без збереження заробітної плати. Крім того, заява про звільнення була ним написана під впливом керівництва установи, які ввели його в оману. Такі дії відповідача призвели до порушення його прав і законних інтересів. Вважає, що відповідач несе відповідальність за незаконне звільнення, тому повинні виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу. Просить суд визнати звільнення незаконним, поновити його на роботі та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 03.06.2019 у справі було проведено підготовче засідання.

В судовому засіданні позивач, його представник за довіреністю заявлені позовні вимоги підтримали повністю, наполягали на їх задоволенні.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, надавши суду письмову заяву про розгляд справи у його відсутності, заявлені позовні вимоги не визнав, оскільки вважає їх необґрунтованими і недоведеними в суді.

При цьому представником позивача був наданий відзив на позовну заяву ОСОБА_1 . В обґрунтування своїх заперечень в відзиві на позов відповідач зазначив, що звільнення позивача по справі ОСОБА_1 було проведено законно, за його власним бажанням на підставі п. ст. 38 КЗпП України. В день звільнення позивач був ознайомлений з наказом про звільнення, при цьому у останнього не виникло жодних питань та зауважень щодо підстав і строків його звільнення. При цьому, увагу суду звернув на те, що позивач в установленому законом порядку до роботодавця з заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати у спірний період не звертався. Потім, вже після звільнення, позивач звернувся до відповідача з заявою про відкликання своєї заяви про звільнення, що відповідно до діючого трудового законодавства України є неприпустимим. Під час написання і подання заяви про звільнення керівництвом підприємства не здійснювалось жодного тиску на позивача. З цих підстав, вважає, що у позивача не має ніяких підстав для звернення до суду з цими вимогами, тому просив суд повністю відмовити в їх задоволенні.

Вислухавши пояснення учасників судового засідання, дослідивши матеріали справи та надані докази в їх сукупності, суд вважає, що в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити з наступних підстав.

Між сторонами по справі виникли правовідносини, які регулюються КЗпП України, Законом України «Про відпустки» та іншими нормативно - правовими актами щодо трудових правовідносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосудді, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Позивач ОСОБА_1 знаходився у трудових відносинах з товариством з шахтою «Нова», яка у зв`язку з ліквідацією входить до Відокремленого підрозділу «Донецька виконавча дирекція з ліквідації шахт» Державного підприємства «Об`єднана компанія «Укрвуглереструктуризація». 14.03.2019 року позивач був звільнений з займаної посади за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України (наказ № 9-к від 14.03.2019) (а.с. 36; 37-39).

Відповідно до ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої незалежності.

Як роз`яснює Пленум Верховного Суду України в п.18 постанови від 6 листопада 1992 року N 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді трудових справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясовувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядження) і перевіряти їх відповідність законові.

За змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно.

Отже, закон зобов`язує роботодавця провадити звільнення працівника у строк, про який він просить, тобто мова йде про скорочення двотижневого строку. Таке звільнення вважається «за власним бажанням з поважних причин».

Слід зазначити, що звільнення працівника за його бажанням чи за угодою сторін, жодних обмежень для роботодавця чинне законодавство України не передбачає.

Працівник, який бажає звільнитися за власним бажанням повинен написати заяву на звільнення за власним бажанням і на 14-й день (від дня прийняття працедавцем заяви на звільнення) роботодавець звільняє працівника.

Як встановлено судом, позивач ОСОБА_1 є пенсіонером за віком, тому, на думку суду, відповідач повинен був розірвати трудовий договір у строк, про який просив працівник, а саме 14.03.2019.

Таким чином на підставі встановлених фактичних обставин справи, суд приходить до висновку, що звільнення позивача за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України здійснено обґрунтовано та з дотриманням вимог діючого законодавства, так як позивач надав письмову заяву на звільнення, написану ним власноруч.

Суд не погоджується з доводами позивача та його представника про те, що керівництво підприємства змусило позивача написати заяву за власним бажанням, виходячи з наступного.

В п.19 Пленум Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06 листопада 1992 року, зі змінами та доповненнями, роз`яснено, що по справах про звільнення за ст.38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого ст.38 КЗпП строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення. Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч.4 ст.24 КЗпП).

З матеріалів справи вбачається, що 14 березня 2019 року на ім`я директора Відокремленого підрозділу «Донецька виконавча дирекція з ліквідації шахт» позивачем подана заява про звільнення з 14 березня 2019 року за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. Заява написана власноруч позивачем та погоджена з керівництвом шахти «Нова», яка знаходиться на стадії ліквідації та входить до Відокремленого підрозділу «Донецька виконавча дирекція з ліквідації шахт» Державного підприємства «Об`єднана компанія «Укрвуглереструктуризація».

Даний факт, ні позивач, ні його представник в судовому засіданні не заперечували.

При цьому, належних та допустимих доказів того, що позивач був змушений відповідачем написати цю заяву чи введений ним в оману суду не надано.

Допитаний в суді свідок ОСОБА_3 пояснив, що був головою Профспілкової організації Державного підприємства «шахта «Нова». Колись на шахті працював ОСОБА_4 , який обіймав посаду головного інженера. Під час роботи між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 склалися неприязні стосунки. Потім ОСОБА_4 пішов на підвищення в м.Київ і вирішив звісти рахунки з ОСОБА_5 . ОСОБА_4 викликав позивача в м. Київ та запропонував йому написати заяву на звільнення. Позивач захворів, свідок запропонував позивачу написати заяву на відпустку без збереження заробітної плати, що останній і зробив. Заяву про відпустку позивач відправив на електронну пошту роботодавця. Потім приїхав директор, який сказав, що не бачив такої заяви і сказав ОСОБА_5 , щоб він написав заяву про звільнення за власним бажанням або його звільнять за прогули. Директор пообіцяв позивачу, що візьме його машиністом. Тобто позивача фактично вимусили написати заяву про звільнення. При цьому свідок зазначив, що про всі ці обставини дізнався зі слів позивача ОСОБА_7 , присутнім при розмовах позивача з керівництвом не був.

Оскільки зазначені свідком обставини відомі йому зі слів позивача, суд не приймає їх до уваги. Тим паче, що такі показання свідка спростовуються наданими відповідачем доказами.

Таким чином, в суді не доведено, що керівництво підприємства примусили позивача подати заяву про розірвання трудового договору.

Що стосується доводів сторони позивача про те, що ОСОБА_1 звільнили під час знаходження останнього у відпустці, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач 12.03.2019 року електронною поштою на ім`я директора ВП «Донецька виконавча дирекція з ліквідації шахт» направив заяву про надання йому відпустки без збереження заробітної плати, як пенсіонеру за віком з 12.03.2019 року строком 30 календарних днів.

Однак, не ознайомившись та не дізнавшись про винесення адміністрацією відповідного наказу, позивач вважав що з 12.03.2019 знаходився у відпустці.

Державні гарантії та відносини, пов`язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, Законом України «Про відпустки», Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно - правовими актами України.

Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 року № 504/96-ВР встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Відповідно до ст. 4 цього Закону працівнику може бути установлена відпустка без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Тривалість відпусток визначається цим Законом, іншими законами та нормативно - правовими актами України і незалежно від режимів та графіків роботи розраховується в календарних днях (статті 5 Закону України «Про відпустки»).

Згідно п. 6 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про відпустки» відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов`язковому порядку, в тому числі пенсіонерам за віком - тривалістю до 30 календарних днів щорічно.

Така відпустка надається за бажанням працівника в обов`язковому порядку і сприятиме збереженню робочих місць за такими працівниками, зарахуванню періоду їх відсутності на роботі.

Разом з тим, результатом надання відпустки на підставі ч. 1 ст. 3 Закону України «Про відпустки», що підтверджував би правомірність використання працівником такої відпустки, є відповідний наказ (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу, про що свідчить як системний аналіз Глави V «Час відпочинку» КЗпП України, так і типова форма № П-3 «Наказ (розпорядження) про надання відпустки», затверджена наказом Державного комітету статистики України «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» від 05 грудня 2008 року № 489.

Таким чином, сам факт подання заяви про надання відпустки не є належним чином оформленою згодою відповідача щодо надання позивачеві відпустки без збереження заробітної плати та не є поважною причиною невиходу ОСОБА_1 на роботу. Позивачем не надано суду належних та переконливих доказів того, що його заява про надання відпустки була узгоджена з керівництвом підприємства та що був виданий відповідний наказ роботодавця.

У своїх поясненнях позивач стверджував, що з наказом про надання відпустки без збереження заробітної плати не був ознайомлений та йому не було відомо про його наявність.

Таким чином, суд приходить до висновку, що на момент звільнення позивача з роботи, останній не знаходився у відпустці.

Крім цього, згідно ч.2 ст. 38 КЗпП України якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Тому суд вважає правильним твердження представника відповідача про те, що заява позивача про відкликання заяви про звільнення була подана після спливу 27 календарних днів від дати видачі наказу про звільнення, а тому йому було правомірно відмовлено у відкликанні заяви.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

В той же час, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Суд вважає, що відповідачем подано достатньо доказів, які в своїй сукупності доводять правомірність звільнення позивача за власним бажанням.

В той же час, крім власних пояснень, ані позивач, ані його представник не надали суду жодних переконливих доказів, які б спростовували правомірність звільнення позивача.

За таких обставин, суд вважає, що в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити.

У зв`язку з відмовою ОСОБА_1 у визнанні його звільнення незаконним та поновленні його на роботі, також не підлягають задоволенню і вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, так як ці вимоги є похідними від попередніх позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 13, 81, 89, 263 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державного підприємства "Об`єднана компанія" "Укрвуглереструктуризація" про визнання звільнення незаконним та поновленні на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Рішення суду може бути оскаржено безпосередньо до Донецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності нової редакції ЦПК України (п. 15.5 ч. 1 Розділу XIІІ Перехідних Положень ЦПК України).

Суддя Є.В. Челюбєєв