Постанова

Іменем України

11 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 522/11532/15-ц

провадження № 61-18199св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицька Наталія Василівна, управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Журавльова О. Г., Кравця Ю. І.,

Комлевої О. С., від 05 квітня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Позов мотивовано тим, що він з 1959 року мешкає у квартирі

АДРЕСА_1 . Після заселення до вказаної квартири він з батьком ОСОБА_4 на підставі відповідного дозволу на будівництво побудували нежитлову будівлю - гараж у дворі будинку художників, загальною площею 32,7 кв. м. Зазначив, що з листів комунального підприємства «ЖКС «Фонтанський» від 11 березня 2013 року та 25 квітня 2013 року йому стало відомо, що на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 липня 2009 року право власності на спірне приміщення було визнано за ОСОБА_3 , яка 01 жовтня 2009 року відчужила його за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 . Вказане судове рішення суду було скасовано рішенням Апеляційного суду Одеської області від 01 жовтня 2014 року.

Оскільки рішення суду, яке стало підставою для набуття ОСОБА_3 права власності на спірне нерухоме майно, скасовано, а тому вона не мала права розпоряджатися цим майном, яке є його власністю, позивач просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 01 жовтня 2009 року та скасувати його державну реєстрацію.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси у складі судді

Свяченої Ю. Б. від 10 серпня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 01 жовтня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо нежитлового підсобного приміщення загальною площею 32,7 кв. м за адресою:

АДРЕСА_2 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне нежитлове приміщення є власністю ОСОБА_1 , яке вибуло поза волею власника на підставі рішення суду, яке в подальшому скасоване, а тому оспорюваний договір купівлі-продажу, укладений між відповідачами, слід визнати недійсним.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 05 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, щонаслідком угоди, укладеної поза волею власника, за яким право власності на спірне майно перейшло до добросовісного набувача, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація). Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача. Таким чином відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного договору на підставі статті 215 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що положення статті 388 ЦК України підлягає застосування лише у тому випадку, коли майно перебуває у фактичному користуванні добросовісного набувача, однак спірне нежитлове приміщення перебуває у користуванні позивача, а тому ним правильно обрано спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу. Висновок суду апеляційної інстанції суперечить правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 07 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою цього ж суду від 08 листопада

2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до підпунктів 2.3.2, 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, зі змінами та доповненнями, постанови Пленуму Верховного Суду від 24 травня 2019 року № 8 «Про здійснення правосуддя у Верховному Суді» та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 28 травня 2019 року № 7 «Про заходи, спрямовані на своєчасний розгляд справ і їх вирішення у розумні строки», у справі № 522/11532/15-ц (провадження № 61-18199св18) призначено повторний автоматизований розподіл.

06 червня 2019 року справу розподілено судді-доповідачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , а ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_4 .

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 02 липня 2009 року за ОСОБА_3 було визнано право власності на підсобне нежитлове приміщення загальною площею 32,7 кв. м по

АДРЕСА_2 .

01 жовтня 2009 року ОСОБА_3 відчужила на користь ОСОБА_2 вищевказане приміщення на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицькою Н. В. та зареєстровано в реєстрі за №1949.

З листів КП «ЖКС «Фонтанський» від 11 березня 2013 року та 25 квітня

2013 року вбачається, що власником нежитлового приміщення на підставі правовстановлюючих документів є ОСОБА_2 .

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 01 жовтня 2014 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 липня 2009 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на підсобне нежитлове приміщення відмовлено.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Аналіз змісту частини третьої статті 215 ЦК України свідчить про те, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах).

За приписами статті 57 ЦПК України (у зазначеній редакції) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

У частині другій статті 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Аналогічні вимоги містяться у статті 78 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Відповідно до вимог частини першої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України (у зазначеній редакції).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів підтверджуючих його право власності або користування саме на підсобне нежитлове приміщення загальною площею 32,7 кв. м, яке розташоване по АДРЕСА_2 , тобто позивач не довів порушення своїх прав укладеним між відповідачами правочином.

Касаційна скарга не містить доводів щодо необґрунтованості вказаних висновків суду апеляційної інстанції.

При цьому рішенням Апеляційного суду Одеської області від 01 жовтня

2014 року було встановлено, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що нежитлове приміщення загальною площею 32,7 кв. м, яке розташоване по АДРЕСА_2 у встановленому законом порядку введене в експлуатацію, будівництво зазначеного приміщення здійснено за відсутності дозволу на виконання будівельних робіт, обов`язковість отримання якого передбачено статтею 29 Закону України «Про планування і забудову територій». Також не встановлено, хто саме побудував спірне самочинне нежитлове приміщення (а. с. 48-51).

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській, або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Крім того, ЦК України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України передбачено право власника витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов`язальний спосіб захисту. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 07 листопада 2012 року № 6-107цс12, від 10 червня

2015 року № 6-348цс15, від 13 травня 2015 року № 6-67цс15.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Аналогічні роз`яснення викладено у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Установивши, що позивач ОСОБА_1 не був стороною оспорюваного договору купівлі-продажу від 01 жовтня 2009 року, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вимоги щодо визнання вказаного правочину недійсним у спосіб, обраний позивачем також задоволенню не підлягають.

Таким чином, ОСОБА_1 , вважаючи себе власником спірного майна, може задовольнити свої вимоги лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові

від 07 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12, є необґрунтованими, оскільки цей висновок є аналогічним висновку, який викладений судом апеляційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Апеляційного суду Одеської області від 05 квітня 2017 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта