Постанова

Іменем України

17 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 756/13546/16-ц

провадження № 61-31430св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Штелик С. П.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 06 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 серпня 2017 року,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва»,

треті особи: Київська міська профспілка працівників житлово-комунального господарства та сфери послуг, Профспілка первинної профспілкової організації комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва»,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва»), треті особи: Київська міська профспілка працівників житлово-комунального господарства та сфери послуг, Профспілка первинної профспілкової організації комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення компенсації за вимушений прогул у зв`язку з незаконним звільненням.

Позовна заява мотивована тим, що позивач працював на посаді начальника юридичного відділу КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», однак наказом від 12 жовтня 2016 року № 370-К його було звільнено з роботи у зв`язку з відсутністю на робочому місці

09 вересня 2016 року більше трьох годин підряд без поважних причин з

12:40 години до 16:35 години на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України. Факт відсутності позивача на робочому місці було зафіксовано записом в журналі реєстрації відряджень підприємства; доповідною запискою заступника начальника відділу кадрів підприємства від 15 вересня 2016 року та актом про відсутність на робочому місці від 09 вересня 2016 року. 06 жовтня 2016 року рішенням Первинної профспілкової організації КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» на виконання подання в.о. директора підприємства було ухвалено рішення про надання згоди на звільнення позивача. 12 жовтня 2016 року президія Київської міської профспілки працівників житлово-комунального господарства та сфери надала згоду на звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України. 13 жовтня 2016 року позивача було ознайомлено з наказом про звільнення та вручено трудову книжку. Позивач з оскаржуваним наказом не згоден, оскільки в той час він перебував на прийомі у народного депутата України ОСОБА_2 , однак ні директор комунального підприємства, ні профспілкова організація не визнали його відсутність на роботі поважною причиною.

У зв`язку з викладеним позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ від 12 жовтня 2016 року № 370-К про його звільнення з посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України; поновити його на посаді та стягнути з відповідача на його користь компенсацію за вимушений прогул у зв`язку з незаконним звільненням з роботи.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ СУДОВИХ РІШЕНЬ

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 06 липня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 30 серпня

2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що звільнення позивача з займаної ним посади у зв`язку із вчиненням прогулу на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України проведено відповідно до вимог законодавства про працю. Дисциплінарне стягнення до позивача було застосовано законно, оскільки дотримано строків його накладення, передбачених статтею148 КЗпП України, а також дотримано вимог статті 149 КЗпП України, оскільки відповідачем до застосування дисциплінарного стягнення до позивача було запропоновано надати пояснення, однак останній відмовився.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

У вересні 2017 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними та необґрунтованими. Зокрема звертає увагу, що суди обох інстанцій тягар доведення його невинуватості у здійсненні дисциплінарного проступку поклав на нього, а не відповідача у справі. Також вказує, що поза увагою судів залишилася та обставина, що він відповідно до наказу Міністерства соціальної політики України від 08 жовтня 2016 року № 746 був затверджений у складі Громадської ради і на час відсутності його на роботі у спірний період, перебував у Народного депутата України ОСОБА_2 , виконуючи громадські обов`язки, тому відповідно до статті 119 КЗпП йому має гарантуватися збереження місця роботи і середнього заробітку. Вказує, що про свою відсутність на робочому місці протягом вказаного періоду він зробив запису журналі відряджень, який знаходиться у відділі кадрів, тому адміністрація комунального підприємства була повідомлена про його відсутність. Також зазначав, що звернення відповідача до профкому для надання згоди на його звільнення вчинене неналежною особою, а подання щодо його звільнення було розглянуто з порушенням 15-денного терміну, встановленого статтею 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

АРГУМЕНТИ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

До суду касаційної інстанції надійшли заперечення відповідача на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у яких вказано, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими та такими, що зводяться до незгоди з висновками судів. Вказано, що позивача було законно звільнено з посади відповідно до норм трудового законодавства. Зазначають, що прогул ОСОБА_1 не є відрядженням в розумінні трудового законодавства, так як ОСОБА_1 не здійснював жодних посадових обов`язків під час відрядження, покладених на нього наказом підприємства, оскільки жодних наказів про його відрядження відповідачем не видавалося. Наголошують на тому, що сам факт запису в книзі відряджень, внесений ОСОБА_1 , не може вважатися належним чином оформленим наказом про відрядження. Крім того вказують, що позивачем належними доказами не доведено той факт, що він виконував громадські обов`язки в момент відсутності його на робочому місці, як і не доведено ту обставину, що він дійсно мав зустріч з народним депутатом ОСОБА_2 , чиї інтереси він представляв на тій зустрічі та хто делегував його на таку зустріч та які питання, які стосувалися діяльності відповідача, він там вирішував.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що ОСОБА_1 працював на посаді начальника юридичного відділу Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», починаючи з 04 березня 2015 року.

Наказом від 12 жовтня 2016 року № 370-К позивача було звільнено з займаної посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, за прогул без поважних причин 09 вересня 2016 року в період часу з 12:40 години до 16:35 години

(а. с. 6-7).

Відповідно до цього наказу, підставою для звільнення позивача з роботи послужили: доповідна записка заступника начальника відділу кадрів Гавриленка О.В. від 15 вересня 2016 року (а. с.19); акт про відсутність на робочому місці позивача від 09 вересня 2016 року (а. с. 21); акт про відмову ОСОБА_1 надати письмові пояснення щодо відсутності на робочому місці

09 вересня 2016 року в період з 12:40 години до 16:35 години (а. с. 22); витяг з журналу реєстрації відряджень КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» про відсутність позивача на роботі у зазначений період, власноручно виконаний ОСОБА_1 ; рішення первинної профспілкової організації КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» від 06 жовтня 2016 року про надання згоди на звільнення позивача з роботи за прогул (а. с. 16); рішення ради Київської міської профспілки працівників житлово-комунального господарства та сфери послуг про надання згоди на звільнення позивача з роботи (постанова від 12 жовтня 2016 року № 13) (а. с. 41-45, 46-47).

Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом

4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Статтею 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення.

Частиною першою статті 148 КЗпП України визначено, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення.

Ознакою порушення трудової дисципліни є наявність проступку в діях або бездіяльності працівника.

Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків.

Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.

Разом з тим, саме на роботодавця покладається обов`язок доказування фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, з яких вчинено проступок.

Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов`язковому порядку має бути встановлена провина, як одна із важливих ознак порушення трудової дисципліни. При відсутності вини працівник не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.

У статті 149 КЗпП України визначено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.

Разом з тим, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

Таким чином, для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку.

Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності.

Звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни.

Згідно зі статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватись трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Службові відрядження - це поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства на певний термін для виконання службового доручення поза місцем постійної роботи цього працівника. Направлення працівника у відрядження здійснюється керівником підприємства й оформляється наказом.

Відповідно до частини першої статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2 - 5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Згідно із частиною третьою статті 252 КЗпП України звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об`єднання професійних спілок).

Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, а сторонами у справі не заперечувалося, що в указаний час позивач був відсутнім на своєму робочому місці без попередження про це адміністрацію КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», оскільки роботодавцем у відрядження направлений не був.

При поверненні о 16:35 годині на своє робоче місце керівництво відповідача запропонувало позивачу надати письмове або усне пояснення причин перебування його у народного депутата України, у зв`язку з необхідністю з`ясування поважності причин відсутності його на робочому місці, однак

ОСОБА_1 відмовився надати будь-які пояснення з приводу своєї відсутності на робочому місці, у зв`язку з чим адміністрація підприємства звернулась 15 вересня 2016 року до первинної профспілкової організації підприємства, а - 06 жовтня 2016 року до Київської міської профспілки працівників житлово-комунального господарства та сфери послуг про надання згоди на його звільнення позивача з роботи за прогул (а. с. 18, 20).

Указані подання були розглянуті у передбачений статтею 43 КЗпП України порядок та надано згоду на звільнення позивача з роботи, що підтверджується витягом із протоколу від 06 жовтня 2016 року № 27 Первинної профспілкової організації КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» та постановою від 12 жовтня 2016 року №13 Київської міської профспілки працівників житлово-комунального господарства та сфери послуг (а. с. 16, 41-46).

Таким чином суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого дійшли правильного висновку щодо відмови у задоволенні позову, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами порушення норм трудового законодавства під час свого звільнення.

Отже суди обох інстанцій дійшли правильного висновку, що дисциплінарне стягнення до позивача застосовано законно, зокрема було дотримано строків накладення дисциплінарного стягнення, передбачених статтею 148 КЗпП України, а також дотримано вимог статті 149 КЗпП України. Крім того адміністрація підприємства до застосування дисциплінарного стягнення до позивача, запропоновала надати останньому пояснення поважності причин його відсутності на робочому місці у вказаний період, однак позивач відмовився їх надавати. Адміністрація КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» при обранні виду стягнення врахувала ступінь тяжкості вчиненого проступку та обставини, за яких вчинено проступок, попередню роботу позивача. Право обрання виду дисциплінарного стягнення є прерогативою адміністрації роботодавця.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач 09 вересня 2016 року в період з 12:40 години до 16:35 години виконував громадські обов`язки, перебуваючи на прийомі у народного депутата України ОСОБА_2 , не підтверджені належними та допустимими доказами.

Посилання ОСОБА_1 на статтю 119 КЗпП України, згідно якої на час виконання державних або громадських обов`язків працівнику гарантується збереження місця роботи і середнього заробітку, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки позивачем не доведено факту виконання ним громадських обов`язків саме у період часу, який кваліфікований адміністрацією підприємства, як прогул.

Доводи наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на власному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Крім того, наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 06 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 серпня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. О. Лесько

А. А. Калараш

С. П. Штелик