ПОСТАНОВА

Іменем України

12 вересня 2019 року

м. Київ

справа №826/6879/16

адміністративне провадження №К/9901/44568/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Кравчука В.М., суддів Єзерова А.А., Стародуба О.П,

розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.08.2017 (суддя Вєкуа Н.Г.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 31.10.2017 (колегія у складі суддів Земляної Г.В., Лічевецького І.О. Сорочко Є.О.)

у справі № 826/6879/16

за позовом ОСОБА_1

до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

про визнання протиправними та неправомірними дій, зобов`язання вчинити дії.

І. РУХ СПРАВИ

1. 29.04.2016 ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в якому просила:

- визнати протиправним і неправомірним включення відповідачами належних позивачу та заявлених позивачем до ПАТ "КБ "Надра" кредиторських вимог другої черги на суму 219 180, 99 грн до кредиторських вимог ПАТ "КБ "Надра" 7 черги;

- зобов`язати відповідачів змінити черговість належних позивачу кредиторських вимог до ПАТ "КБ "Надра" на суму 219 180, 99 грн. та віднести їх до кредиторських вимог ПАТ "КБ "Надра" 2 черги.

2. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.08.2017, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 31.10.2017 позов задоволено частково:

- визнано протиправним включення Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" Стрюковою Іриною Олександрівною кредиторських вимог ОСОБА_1 до ПАТ "КБ "Надра" на суму 219 180, 99 грн до кредиторських вимог 7 черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ "КБ "Надра";

- зобов`язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" Стрюкову Ірину Олександрівну змінити черговість кредиторських вимог ОСОБА_1 до ПАТ "КБ "Надра" на суму 219 180, 99 грн та віднести їх до кредиторських вимог 2 черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ "КБ "Надра";

- відмовлено у задоволенні інших позовних вимог.

3. 07.11.2017 до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Відповідача на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.08.2017 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 31.11.2017. У касаційній скарзі скаржник просив скасувати зазначені судові рішення ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

4. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08.11.2017 відкрито касаційне провадження.

5. Відповідач клопотав про зупинення виконання оскаржуваного рішення, однак ухвалою від 08.11.2017 Вищий адміністративний суд України відмовив в задоволенні такого клопотання.

6. У зв`язку з ліквідацією Вищого адміністративного суду України 22.03.2018 справу було передано на розгляд до Верховного Суду.

7. Відповідач клопотав про передачу справи до Великої Палати Верховного Суду, оскільки під час розгляду справи постає питання про належність спору до юрисдикції адміністративних судів, але це питання вже було вирішено ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.09.2016.

8. Відповідач клопотав про розгляд справи за участі сторін, однак ухвалою від 09.09.2019 Верховний Суд відмовив в задоволенні такого клопотання.

9. Позивач клопотав про зупинення провадження у справі, однак ухвалою від 09.09.2019 Верховний Суд відмовив в задоволенні такого клопотання.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що постановою Правління Національного банку України від 05.02.2015 №83 ПАТ "КБ" Надра" віднесено до категорії неплатоспроможних, водночас відповідно до Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд гарантування) 05.02.2015 №26 з 06.02.2015 року розпочата процедура виведення Банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування на тимчасову адміністрацію в ПАТ "КБ" Надра".

11. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних від 23.04.2015 №85 продовжено строки здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "НАДРА" до 05.06.2015 включно та продовжено повноваження уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "НАДРА" провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Стрюкової Ірини Олександрівни до 05.06.2015 включно.

12. Відповідно до постанови Правління НБУ від 04.06.2015 №356 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "КБ "НАДРА" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийнято рішення від 05.06.2015 №113 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "НАДРА" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ "КБ "НАДРА" та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ "КБ "НАДРА" провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Стрюкову Ірину Олександрівну строком на 1 рік з 05.06.2015 до 04.06.2016 включно.

13. Також судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 працювала у ПАТ КБ "Надра" на посаді менеджера проекту Центру ефективності роботи ребрендованих площадок продажу Департаменту змін та інновацій роздрібної мережі Генерального департаменту дистриб`юції. При звільненні 13.02.2009 відповідач не провів із позивачем розрахунок у повному обсязі.

14. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29.07.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03.09.2015 та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.06.2016, у справі №761/11253/15-ц позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Надра» про стягнення нарахованої та невиплаченої додаткової заробітної плати, компенсації частини втрати заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку - задоволено: стягнуто з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Надра» на користь ОСОБА_1 компенсацію за роботу у вихідні дні у розмірі 1 665, 79 грн, суму індексації компенсації за роботу у вихідні дні у розмірі 1 325, 96 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 219 180, 99 грн, а всього 222 172, 74 грн.

15. 10.07.2015 ОСОБА_1 звернулась до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Комерційний банк «Надра» із заявою про задоволення вимог кредитора на загальну суму 222 172,74 грн які складаються із зобов`язань з виплати сум, пов`язаних із трудовими відносинами та з оплатою праці, керуючись ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

16. Відповідно до копії витягу з реєстру вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра» вих. від 10.11.2015 №29153 ОСОБА_1 визнана кредитором ПАТ «КБ «Надра». Кредиторські вимоги включено до 2 черги на суму 2 991, 75 грн. та до 7 черги на суму 219 180, 99 грн.

17. Не погоджуючись з діями відповідача щодо включення належних позивачу кредиторських вимог в ПАТ «КБ «Надра» на суму 219 180, 99 грн до 7 черги ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом.

III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

18. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що дії відповідача щодо включення кредиторських вимог ОСОБА_1 до ПАТ "КБ «Надра» на суму 219 180, 99 грн. до кредиторських вимог 7 черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра» протиправні та обґрунтовано зобов`язав відповідача віднести їх до кредиторських вимог 2 черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра».

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

19. У касаційній скарзі відповідач наголошує, що висновки судів першої та апеляційної інстанції є передчасними, зробленими без повного та всебічного з`ясування обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права.

20. Відповідно до чинного законодавства, в другу чергу можуть бути включені виключно вимоги щодо заробітної плати, в які не включаються вимоги щодо компенсації середнього заробітку за час затримки рахунку, також відповідач-1 наголошує на тому, що відповідачі діяли на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

21. Відповідач-1 вважає, що вимоги позивача щодо зміни черговості та віднесення його вимоги до 2 черги є безпідставними та необґрунтованими. Тому, на думку відповідача-1, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог позивача.

22. 04.07.2018 Позивач повідомив, що Відповідач виконав постанову суду добровільно та 13.12.2017 сплатив усю суму кредиторських вимог (за вирахуванням податків) на банківський рахунок позивача.

23. У заяві від 18.04.2019 Позивач просив врахувати висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні «Сутяжник проти Росії», та зазначав про недопустимість «правового пуризму» у справі.

24. Позивач наголошує на тому, що питання юрисдикції вже повставало у даній справі, оскільки ухвалою від 16.05.2016 Окружний адміністративний суд міста Києва відмовив у відкритті провадження у справі з огляду на те, що заявлені позивачем вимоги є предметом розгляду суду у межах цивільного, а не адміністративного судочинства. Однак ухвалою від 15.09.2016 Київський апеляційний адміністративний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки спір у справі є публічно-правовим. Отже, суд апеляційної інстанції вирішив юрисдикційне питання у даній справі.

25. На думку позивача, враховуючи обставини цієї справи, для учасників спору не має значення, суд якої саме юрисдикції розглянув спір. Важливою є правильність його вирішення. Скасування рішення і закриття провадження у справі призведе до необхідності повторного подання тотожного позову. При цьому норми матеріального права, якими буде мотивовано позов, будуть ті самі, що й у справі, рішення по якій оскаржується.

26. Крім того, скасування рішення та закриття провадження у справі може мати для позивача негативні наслідки, які можуть виявитися неминучими та незворотніми, оскільки ПАТ КБ «Надра» перебуває в стані ліквідації, строк якої закінчується 03.06.2020. За час, впродовж якого справу за позовом позивача буде розглянуто іншим судом, майно банку може бути реалізоване, а кошти направлені на задоволення вимог кредиторів нижчої черги.

27. На думку позивача, закриття провадження у справі через те, що спірні правовідносини не мають ознак публічно-правового характеру, і спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства, поставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав та основоположних свобод права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

V. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

28. Перевіряючи доводи касаційної скарги та правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні даного спору, Суд зазначає наступне.

(а) щодо юрисдикції

29. Верховним Судом розглядались справи, в яких, як і у цій справі, стояло питання не включення кредиторських вимог позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів, зобов`язання відповідачів акцептувати (визнати) кредиторські вимоги позивача до банку як вимоги кредитора та внести їх до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку.

30. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 826/7532/16, від 23.05.2018 у справі № 811/568/16, від 13.06.2018 у справі № 826/21368/15, у постанові Верховного Суду, зокрема, від 31.10.2018 у справі № 822/2513/16 висловлено думку, що справи цієї категорії не належать до адміністративної юрисдикції.

31. Суд погоджується з такими висновками. Проте, вважає, що порушення юрисдикції, в контексті обставин цієї справи, не повинно мати наслідком обов`язкове скасування судових рішень та закриття провадження.

32. Суд звертає увагу, що в усіх справах цієї категорії, розглянутих Великою Палатою Верховного Суду, серед доводів касаційних скарг були посилання на порушення юрисдикції.

33. Відповідно до ч. 6 ст. 346 КАС України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

34. Велика Палата Верховного Суду є єдиним складом суду, який уповноважений вирішувати юрисдикційні спори. Відповідаючи на доводи щодо порушення юрисдикції, Велика Палата повинна вирішити до юрисдикції якого саме суду належить розгляд справи. У разі, якщо виявиться, що справу вирішено судом з порушенням юрисдикції, Велика Палата закриває провадження. У такий спосіб Велика Палата тлумачить норми процесуального закону та спрямовує судову практику в русло однакового правозастосування.

35. Дещо інша ситуація складається, коли учасники справи не оскаржують судове рішення з мотивів порушення юрисдикції. Ці справи не передаються на Велику Палату, а розглядаються колегіями суддів (у певних випадках - судовими палатами).

36. Відповідно до абзацу 2 частини 1 ст. 354 КАС України порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

37. Отже, скасування судових рішень та закриття провадження у справі, яка розглянута з порушенням предметної юрисдикції, незалежно від доводів касаційної скарги, має законні підстави, оскільки це прямо передбачено законом.

38. Однак це правило не може вважатися безумовним.

39. Верховний Суд вже висловлював позицію щодо неможливості скасування рішень, що набрали законної сили, з мотивів порушення лише юрисдикції, якщо юрисдикцій спір вже було вирішено судом.

40. Зокрема, у постанові від 05.09.2018 у справі №1107/58/12 Верховний Суд зазначив:

« 47. Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України (в редакції закону № 2147-VIII від 03.10.2017) порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

48. Водночас, у ч.ч. 1, 2 ст. 3 КАС України визначено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Отже, наведені положення абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України необхідно застосовувати із врахуванням положень міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

49. Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. При визначенні місця рішень Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) в системі джерел вбачається доцільним підтримати загальновизнаний підхід стосовно того, що за своєю правовою природою рішення ЄСПЛ є актами тлумачення Конвенції, а отже, як і прямі норми Конвенції та протоколів до неї, мають переважне застосування, порівняно із нормами національного законодавства, відповідно до положень ч. 2 ст. 3 КАС України.

50. У практиці ЄСПЛ проблема спорів щодо підсудності (юрисдикції) розглядається через декілька правових категорій, які мають враховуватися судом у кожному конкретному випадку, а саме «принцип правової впевненості», «легітимні сподівання» та «правовий пуризм».

51. Зокрема, у п. 39 рішення ЄСПЛ у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви №№ 7714/06 та 23654/08) зазначено:

«Суд не вважає за необхідне за даних обставин досліджувати, чи мали Верховний Суд або Вищий адміністративний суд юрисдикцію вирішувати по суті скарги заявників. Важливо те, що заявники не отримали вирішення їхніх скарг, оскільки Вищий адміністративний суд відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду, які визначили підсудність цих справ. Такі відмови не тільки позбавили заявників доступу до суду, але й поставили під сумнів авторитет судової влади. Отримавши остаточні ухвали Верховного Суду, який за конституційним статусом є найвищим судовим органом та який надає роз`яснення щодо застосування законодавства, заявники мали легітимні сподівання, що ці ухвали не могли бути піддані сумніву. У цьому контексті Суд зазначає, що стаття 6 Конвенції вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ (див. рішення щодо прийнятності "Лойен проти Франції" (Loyen v. France), N 46021/99, від 6 квітня 2000 року, та mutatis mutandis рішення у справі "Діду проти Румунії" (Didu v. Romania), N 34814/02, пункт 29, від 14 квітня 2009 року)».

52. У п.п. 38, 39 рішення ЄСПЛ у справі «Сутяжник проти Росії» (заява № 8269/02) зазначено:

«…Суд вважає, що рішення від 17 червня 1999 року, залишене в силі постановою від 18 жовтня 1999 року, було законним. Наслідки рішення від 17 червня 1999 р дуже обмежені: це стосувалося тільки сторін у справі, і не суперечило іншому судовому рішенню. Суд приймає той факт, що як принцип, правила юрисдикції слід дотримуватися. Однак, при певних обставинах цієї справи Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Рішення було скасовано швидше заради правового пуризму, ніж для того, щоб виправити важливу судову помилку. Зрештою, за даних обставинах справи скасування рішення від 17 червня 1999 року, залишеного в силі 18 жовтня 1999 року, була непропорційною мірою, і повага до принципу правової визначеності повинна була переважати. Отже, було допущено порушення статті 6 § 1 Конвенції»

53. Згідно із практикою ЄСПЛ одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], N 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII). Категорія «легітимні сподівання», за своїм змістом, є вимогою передбачуваності закону, адже норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає громадянинові змогу керуватися цією нормою у своїх діях. Термін «правовий пуризм», як випливає з наведеного вище рішення ЄСПЛ «Сутяжник проти Росії», використовується для позначення випадків, коли судові рішення скасовуються судами вищих інстанцій не для цілей виправлення істотної судової помилки, однак з формальних причин.

54. Системне тлумачення зазначених правових категорій дозволяє дійти висновку, що Верховний Суд не тільки забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, як про це зазначається у ч. 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а й забезпечує остаточне вирішення спору як суд останньої інстанції, адже саме рішення Верховного Суду гарантують дотримання принципу правової визначеності (Верховний Суд постановляє остаточні судові рішення, які не можуть ставитися під сумнів). Поряд з цим, Верховний Суд має уникати випадків правового пуризму, в т.ч. скасування правомірних рішень лише на тій підставі, що справу було розглянуто судом іншої юрисдикції.

55. Звертаючись до Верховного Суду із касаційними скаргами по суті спору, у сторін такого провадження виникають легітимні сподівання, що Верховним Судом буде постановлено остаточне рішення у справі. В тих випадках, коли є підстави для скасування рішень судів попередніх інстанцій лише з формальних підстав, зокрема і тих, що пов`язані із юрисдикцією, у Верховного Суду відсутні підстави для їх скасування в силу того, що такі дії призводять до порушення міжнародних зобов`язань, взятих на себе державою Україна.

56. Застосовуючи ці підходи ЄСПЛ до справи, що розглядається, Суд бере до уваги, що:

1) спір стосується виключно сторін та третьої особи і не має впливу на права, свободи чи інтереси інших осіб;

2) спір вирішено по суті у 2014-му році (більш як 4 роки назад) і рішення набрало законної сили;

3) питання щодо юрисдикції вже вирішувалося і Вищий адміністративний суд України, ухвала якого була обов`язковою для виконання учасниками справи та судами, визначив, що справа належить до адміністративної юрисдикції;

4) порушення юрисдикції не призвело до неправильного застосування норм матеріального права та неправильного вирішення спору по суті.

З огляду на це, оцінюючи баланс між суспільним інтересом у забезпеченні розгляду справи судами відповідно до їхньої юрисдикції з одного боку, і суспільним інтересом у забезпеченні правової визначеності, обов`язковості судових рішень з другого боку, Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності.

У контексті обставин справи Суд дійшов висновку, що розгляд справи адміністративними судами з порушенням юрисдикції є формальним порушення, яке, само по собі, не може бути підставою для скасування рішення та закриття провадження у справі.

Враховуючи наведене, Суд вважає за необхідне розглядати касаційну скаргу по суті.

41. Отже, наявність попередніх судових рішень, в яких вирішено питання щодо юрисдикції, є обставиною, що повинна враховуватися під час застосування абзацу 2 частини 1 ст. 354 КАС України.

42. Згодом такий підхід було підтримано Верховним Судом у справах № 815/2550/15 (постанова від 13.02.2019 - п. 27-38), № 804/7591/15 (постанова від 21.08.2019 - п. 35-38).

43. У розвиток цього ж підходу колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ч. 2 ст. 14 КАС України постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання на всій території України.

44. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.05.2016 позивачу було відмовлено у відкриті провадження з мотивів непідсудності справи адміністративному суду.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.09.2016 ухвалу суду першої інстанції скасовано, а справу направлено для продовження розгляду. Юрисдикційний спір було вирішено на користь адміністративної юрисдикції. Касаційному оскарженню ухвала суду апеляційної інстанції не підлягала.

Ухвала набрала законної сили, а отже була обов`язковою як для учасників справи, так і для суду, що розглядав справу. Суд першої інстанції, а згодом і апеляційний, зобов`язаний був розглянути справу по суті, як адміністративну.

45. Отже, виникає конкуренція правових норм: з одного боку, щодо обов`язковості до виконання судового рішення, що набрало законної сили (ч. 2 ст. 14 КАС України) і, з другого боку, щодо обов`язковості скасування судового рішення, що ухвалено з порушенням предметної юрисдикції (абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України).

46. Аналізуючи цю правову проблему, Суд виходить з того, що суспільний інтерес, який полягає у тому, щоб справу розглядав «суд, встановлений законом», і суспільний інтерес, який полягає у тому, щоб суди виконували свої власні рішення і діяли послідовно, є важливими, рівнозначними і підлягають захисту.

47. Водночас, відповідно до п. 9) ч. 2 ст. 129 Конституції України обов`язковість судового рішення належить до основних засад судочинства. Розміщення цієї норми у главі 1 «Основні положення» розділ І «Загальні положення» Кодексу адміністративного судочинства України підкреслює її принциповий характер. Відтак, застосування норми про обов`язковість скасування рішення суду, ухваленого з порушенням юрисдикції, яка міститься у абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України, не повинно призводити до порушення принципу обов`язковості судового рішення.

48. Відповідно до першого речення частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

49. Враховуючи назву Конвенції, її метою є захист прав саме людини. Тлумачення усіх її положень, зокрема і ст.6, повинно відбуватися саме під цим кутом та в інтересах людини.

50. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово встановлював порушення Україною через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами:

- рішення від 09.12.2010 у справі «Буланов та Купчик проти України»(«Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (п. 27-28, 38-40);

- рішення від 01.12.2011 у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (п. 13-14, 23, 25-26);

- рішення від 17.01.2013 у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (п. 116, 119, 122-125);

- рішення від 21.12.2017 у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (п. 13, 18-24)).

51. Право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, є правом людини, якому кореспондує відповідний обов`язок держави. Складовою цього обов`язку є забезпечення незалежного, безстороннього суду, який створений та діє відповідно до закону. Саме держава повинна створити судову систему, яка здатна забезпечити право на справедливий суд.

52. Якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для людини.

53. Вищенаведені положення свідчать про те, що недотримання державою вимоги ч. 1 ст. 6 Конвенції щодо права на справедливий розгляд справи «судом, встановленим законом», не може тлумачитися як таке, що вимагає скасування судового рішення і закриття провадження у справі, якщо порушено імперативні вимоги закону щодо юрисдикції суду.

54. Відтак, скасування судового рішення з мотивів порушення юрисдикції всупереч волі особи, яка була учасником провадження, не забезпечує право людини на справедливий суд. Цей висновок стає очевидним, якщо юрисдикційний спір попередньо було вирішено судом і сторони не скаржаться на вирішення справи неповноваженим судом.

55. З огляду на пріоритет прав людини та необхідність забезпечення їх ефективного захисту, Суд вважає, що під час розв`язання конкуренції правових норм ч. 2 ст. 14 і абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України, перевагу слід надавати конституційному принципу обов`язковості судового рішення. Суспільний інтерес, що полягає у дотриманні судової юрисдикції, не може превалювати над інтересом забезпечення обов`язковості судового рішення.

56. В контексті обставин цієї справи це означає, що не можна скасовувати оскаржувані судові рішення через порушення юрисдикції, оскільки юрисдикційний спір вже було вирішено судовим рішенням раніше, на стадії відкриття провадження в адміністративній справі.

57. Подібна ситуація, коли попередньо юрисдикційний спір було вирішено судом, була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду.

58. У постанові від 29.08.2018 у справі № 463/624/14-а Велика Палата звернула увагу на те, що апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу місцевого суду про закриття провадження у цій справі та направив її до цього ж суду для продовження розгляду, вказавши на публічно-правовий характер спору. Відтак, враховуючи, що ця справа розглядається у судах з 2012 року, постановлення у ній апеляційним адміністративним судом ухвали про закриття провадження через те, що спірні правовідносини не мають ознак публічно-правового характеру, і спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Велика Палата Верховного Суду вважала що непослідовність національного суду створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

59. Суд не бачить підстав для відступу від цієї позиції.

60. З огляду на вищенаведене, касаційну скаргу слід розглянути по суті.

(б) щодо суті

61. Судами попередніх інстанцій було встановлено, що сума 219180,99 грн - це середній заробіток за час затримки розрахунку.

62. Отже, ключовим у справі є вирішення питання про те, до якої черги кредиторських вимог у реєстрі акцептованих вимог кредиторів належать вимоги щодо відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку.

63. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Також, цим Законом регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

64. Відповідно до частини 1 статті 4 цього Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

65. У статті 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначені повноваження уповноваженої особи Фонду, які вона здійснює з дня свого призначення, до яких, зокрема, відноситься складання реєстру акцептованих вимог кредиторів (внесення змін до нього) та здійснення заходів щодо задоволення вимог кредиторів.

66. Відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, одержані в результаті ліквідації та реалізації майна банку, спрямовуються уповноваженою особою Фонду на задоволення вимог кредиторів у такій черговості:

- зобов`язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров`ю громадян;

- грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов`язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку;

- вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом, у тому числі щодо повернення цільової позики банку, наданої протягом здійснення тимчасової адміністрації з метою забезпечення виплат відповідно до пункту 1 частини шостої статті 36 цього Закону та щодо покриття витрат Фонду, передбачених у пункті 17 частини п`ятої статті 12 цього Закону;

- вимоги вкладників - фізичних осіб у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом;

- вимоги Національного банку України, що виникли в результаті зниження вартості застави, наданої для забезпечення кредитів рефінансування;

- вимоги фізичних осіб, платежі яких або платежі на ім`я яких заблоковано (крім фізичних осіб - суб`єктів підприємницької діяльності);

- інші вимоги, крім вимог за субординованим боргом;

- вимоги за субординованим боргом.

67. Відповідач, відносячи кошти у розмірі 219 180,99 грн. до сьомої черги, виходив з того, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не є заробітною платою, а тому, ці кошти не може бути включено до 2 черги.

68. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, визнав таке рішення Відповідача протиправним та необґрунтованим, зазначивши, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є компенсаційною виплатою працівнику, то згідно викладених вище норм він належить до структури заробітної плати, а, отже, в даному випадку він мав бути включений до другої черги реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ» Надра».

69. Суд не погоджується з такими висновками.

70. Верховний Суд вже розглядав подібну справу, в якій тлумачив відповідні правові норми. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, Суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

При цьому, розміщення норм статей 116, 117 Кодексу законів про працю України в розділі VII «Оплата праці» є логічно вмотивованим, оскільки ними встановлено відповідальність роботодавців за затримку виплат коштів винагороди за виконану працівниками роботу, які повинні бути виплачені при їх звільненні. Проте таке розташування вказаних норм права не свідчить про належність середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати.

71. Суд не знаходить підстав для відступу від цього висновку.

72. Отже, оскільки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, то вимоги щодо його відшкодування не можуть бути включені до 2 черги (грошових вимог щодо заробітної плати, що виникли із зобов`язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку).

73. Враховуючи вищезазначене, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб належних позивачу кредиторських вимог до ПАТ «КБ «Надра» правомірно та в межах чинного законодавства включив вимоги ОСОБА_1 щодо відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 219 180, 99 грн. до кредиторських вимог сьомої черги.

74. Відповідно до ч. 1 ст. 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

75. Оскільки суди попередніх інстанцій правильно встановили фактичні обставин справи, але неправильно застосували норми матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій в цілому та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

76. Відшкодування судових витрат суб`єкту владних повноважень у разі задоволення касаційної скарги законом не передбачено законом.

Керуючись статтями 328, 342, 343, 349, 351, 355, 356 КАС України, Суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни задовольнити.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.08.2017 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 31.10.2017 скасувати.

3. Ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий-суддя Кравчук В.М.

Суддя Єзеров А.А.

Суддя Стародуб О.П.