ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2019 року

Львів

№ 857/4564/19

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Святецького В.В.

суддів Гудима Л.Я., Довгополова О.М.

з участю секретаря судового засідання Цар М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Державної установи «Львівська виправна колонія (№48)» на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 березня 2019 року в справі №1.380.2019.000835 (головуючий суддя Сакалош В.М., час ухвалення - 11:52, повний текст рішення складено 01.04.2019, м. Львів) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Львівська виправна колонія (№48)» про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, -

встановив:

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Державної установи «Львівська виправна колонія (№48)», в якому просила: а) визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Львівська виправна колонія (№48)» щодо не проведення повного розрахунку при звільненні - невиплату позивачу компенсації за неотримане речове майно;

б) стягнути з Державної установи «Львівська виправна колонія (№48)» на користь позивача компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 7 495, 95 грн.;

в) зобов`язати Державну установу «Львівська виправна колонія (№48)» виплатити позивачу середній заробіток, виходячи з розміру 246, 36 грн в день, за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 23.01.2018 по день фактичного розрахунку.

Рішенням від 28 березня 2019 року Львівський окружний адміністративний суд адміністративний позов задовольнив повністю.

Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, Державна установа «Львівська виправна колонія (№48)» подала апеляційну скаргу, оскільки вважає, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи.

В обґрунтування апеляційної скарги скаржник вказує на те, що відповідач фінансується з Державного бюджету України, та кошти для виплати компенсації за речове майно протягом 2018 року не були виділені, а тому ДУ «Львівська виправна колонія (№48)» в порядку, передбаченому постановою КМ України №578 від 14.08.2013 «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби», подала до Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України інформацію про стан розрахунків з виплати грошової компенсації за неотримане речове майно.

Крім того, відповідач неодноразово звертався до Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України щодо виділення коштів для розрахунку по компенсації за неотримане речове майно позивача.

Апелянт також не погоджується із застосуванням судом першої інстанції норма КЗпП України, зокрема, ст. 116, ст. 117, та постанови КМ України №100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», оскільки ОСОБА_1 не перебувала у трудових відносинах з ДУ «Львівська виправна колонія №48», а проходила службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, а тому на неї поширюється спеціальне законодавство.

З огляду на викладене, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні адміністративного позову повністю.

ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому обґрунтовує правомірність оскарженого відповідачем рішення суду першої інстанції та просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

У судовому засіданні представник апелянта підтримав апеляційну скаргу з наведених у ній мотивів.

Позивач вимоги апеляційної скарги заперечив за їх безпідставністю.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, апеляційний суд вважає, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд встановив та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 22 січня 2018 року звільнена з Державної установи «Львівська виправна колонія (№48)» відповідно до Наказу Державної установи «Львівська виправна колонія (№48)» від 19.01.2018 за №6/ВП-18, на підставі Закону України «Про Національну поліцію», у запас Збройних Сил України (з постановленням на військовий облік) за п.1 пп.7 ст.77 (за власним бажанням), з посади старшого інспектора відділу по контролю за виконанням судових рішень Державної установи «Львівська виправна колонія (№48)». Вислуга років на день звільнення у календарному обчисленні становить 06 років 00 місяців 20 днів, у пільговому обчисленні 07 років 07 місяців 14 днів.

23 січня 2018 року позивач звернулася до відповідача із заявою про виплату їй грошової компенсації за неотриманий формений одяг згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 року №578 «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України».

Згідно з довідкою № 259 від 27.08.2018 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, позивачу нараховано компенсацію за неотримане речове майно в сумі 7495, 95 грн.

У відповіді від 15.01.2019 № 4/19 на адвокатський запит представника позивача від 04.01.2019 № 2/7 про надання інформації щодо не виплати грошової компенсації за неотримане речове майно, відповідач повідомив, що Державна установа «Львівська виправна колонія (№ 48)» фінансується з державного бюджету; враховуючи те, що кошти для виплати грошової компенсації додатково протягом 2018 року не були виділені, установою подано до Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції інформацію про стан розрахунків з виплати грошової компенсації за неотримане речове майно ДУ «Львівська виправна колонія (№ 48)»; зазначено, що при надходженні кошторисних призначень для виплати грошової компенсації за не отримане речове майно, кошти будуть перераховані на картковий рахунок, вказаний в заяві ОСОБА_1 від 23.01.2018.

Не погодившись з такими діями відповідача, ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом про захист свої порушених право та охоронюваних законом інтересів.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції керувався тим, що невиплата позивачу грошової компенсації за неотримане речове майно в день її звільнення свідчить про те, що повний розрахунок з останньою не було проведено, а тому відповідно до ст. 117 КЗпП України вона має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.

Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 23 Закону України від 23.06.2005 № 2713- IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (надалі - Закон № 2713- IV) держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.

При цьому, умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати (ч.2 ст.23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»).

Відповідно до ч.5 ст.23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби та грошового забезпечення, передбачені для поліцейських. На працівників кримінально-виконавчої служби поширюються умови оплати праці, передбачені для працівників Національної поліції, які не мають спеціальних звань, а також Кодекс законів про працю України в тій частині, коли спеціальними нормами не врегульовані відносини спеціальними нормативно-правовими актами.

Особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби мають право на носіння форменого одягу із знаками розрізнення, зразки якого розробляються відповідно до законодавства (ч.5 ст.21 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України2).

Механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами визначає Порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 №578 (надалі - Порядок № 578), в якому зазначено, що цей Порядок визначає механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами.

Відповідно до пункту 27 Порядку № 578, під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього за цінами, що діють на день підписання наказу про звільнення.

Згідно з пунктом 23 Порядку №578, грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 Порядку №578.

Для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки (пункт 60 Порядку №578).

Так, згідно з довідкою № 259 від 27.08.2018 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, позивачу нараховано компенсацію за неотримане речове майно в сумі 7495, 95 грн. Однак, така компенсація позивачу не виплачена.

При цьому основним аргументом відповідача щодо невиплати грошової компенсації за неотримане речове майно є відсутність коштів для такого виду виплат.

Проте Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 10.03.2011 у справі «Сук проти України» вказав, що держава може ввести, призупинити або припинити виплати працівникам з державного бюджету, внісши відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні виплати є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.

Також, Європейський суд з прав людини у справах "Кечко проти України", "Ромашов проти України", "Шевченко проти України" зауважив, що реалізація особою права, яке пов`язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно - правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними. Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Таким чином, якщо держава задекларувала певні правила проведення розрахунку при звільненні військовослужбовця, то вона зобов`язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що невиплата грошової компенсації за неотримане речове майно при звільненні ОСОБА_1 зі служби в установах Державної кримінально-виконавчої служби України є протиправною бездіяльністю з боку відповідача, через що в цій частині заявлений позов підлягає задоволенню.

Щодо вирішення решти позовних вимог, колегія суддів враховує, що порядок та умови проходження служби військовослужбовцями, порядок та умови визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) регламентується спеціальним законодавством.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, або коли про це зазначено у спеціальному законі.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за неотримане речове майно) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16.

Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Частиною 1 ст. 117 КЗпП України зазначається, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Тобто, виходячи з наведених вимог законодавства всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов`язку,- наступає передбачена нормами КЗпП України відповідальність.

Як встановлено під час судового розгляду, в день звільнення позивача, їй не була виплачена грошова компенсація за неотримане речове майно. На підставі наведеної обставини обґрунтованим є висновок суду про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку з позивачем.

За таких обставин, позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку у відповідності до приписів ст.117 КЗпП України.

При цьому суд першої інстанції правильно застосував положення постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» №100 ід 08.02.1995 для обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, та на підставі довідки про нарахування грошового забезпечення старшого інспектора відділу контролю за виконанням судових рішень старшого лейтенанта внутрішньої служби ОСОБА_1 за липень 2017 року - січень 2018 року встановив, що для обчислення такого необхідно застосовувати розмір середньоденної заробітної плати 246, 36 грн.

Наведені вище обставини спростовують доводи апеляційної скарги про невідповідність рішення суду першої інстанції нормам матеріального та процесуального права, а тому апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Інші, зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об`єктивно і всебічно з`ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.

Керуючись ст. ст. 243, 310, 315, 316, 321, 322 , 325, 329 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу Державної установи «Львівська виправна колонія (№48)» залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 березня 2019 року в справі №1.380.2019.000835 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий суддя

В. В. Святецький

судді

Л. Я. Гудим

О. М. Довгополов

Повне судове рішення складено 14.08.2019.