Постанова
Іменем України
08 серпня 2019 року
м. Київ
справа № 676/2027/17
провадження № 61-10216св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Кривцової Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - Приватний нотаріус Кам'янець-Подільського міського нотаріального округу Ганасюк Микола Миколайович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 03 січня 2019 року у складі судді Семенюк В. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Янчук Т. О., Купельського А. В., Ярмолюка О. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування договором купівлі-продажу та визнання права власності на 1/2 частину квартири.
Позовна заява мотивована тим, що він з 20 лютого 2000 року по 14 квітня 2017 року перебував в шлюбі з ОСОБА_2 11 липня 2012 року ними на ім`я ОСОБА_2 було придбано у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 . За придбання квартири вони сплатили ОСОБА_3 їх спільні кошти, однак, після розірвання шлюбу в 2017 році постало питання поділу спільного майна подружжя, позивач дізнався від ОСОБА_2 , що насправді було оформлено не договір купівлі-продажу, а договір дарування квартири. Вважає, що його право на частку у спільному майні подружжя порушено, оскільки колишня дружина не бажає врегулювати спір добровільно.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та посвідчений 11 липня 2012 року приватним нотаріусом Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Ганасюком М. М., договором купівлі-продажу.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 03 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений 11 липня 2012 року приватним нотаріусом Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Ганасюком М. М., договором купівлі-продажу.
Визнано за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 , право власності на Ѕ частину квартиру АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 доведено обставини, які підтверджують укладення сторонами удаваного правочину, вчиненого сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме те, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений 11 липня 2012 року приватним нотаріусом Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Ганасюком М. М., є удаваним правочином, що приховує інший правочин - договір купівлі-продажу, який насправді вчинили сторони.
Районний суд зазначив, що вказане підтверджується доказами, зокрема, свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_2 від 20 лютого 2000 року, рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду від 03 квітня 2017 року про розірвання шлюбу, оригіналом розписки від 31 березня 2017 року, написаною власноручно ОСОБА_3 ОСОБА_1 про отримання коштів за квартиру у сумі 22 000 доларів США.
Суд першої інстанції вважав, що клопотання представника відповідача про застосування пропущеного строку позовної давності задоволенню не підлягає, оскільки встановлено, що позивач дізнався про своє порушене право в 2017 році, при розірванні шлюбних відносин з відповідачкою і будь-яких інших належних та допустимих доказів пропуску строків позовної давності ОСОБА_1 судом не здобуто, а відповідач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_4 такі докази суду не надали.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 22 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 03 січня 2019 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду є законними та обґрунтованими, зробленими на підставі повного та всебічного дослідження обставин справи й наданих сторонами доказів.
Апеляційний суд вказав, що доводи апеляційної скарги не є суттєвими та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Апеляційний суд зазначив, що на підтвердження того факту, що насправді мала місце купівля-продаж, а не дарування спірної квартири, продавець ОСОБА_3 31 березня 2017 року видала письмову розписку про отримання нею від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 22 000 доларів США за квартиру АДРЕСА_1 , яку вона відчужила згідно із договором дарування цієї квартири на ім`я ОСОБА_2 (а. с. 113). Апеляційний суд вказав, що доводи ОСОБА_2 про неналежність вказаного доказу не заслуговують на увагу оскільки він безпосередньо стосується обставин даної справи, підтверджує позовні вимоги, містить достатні реквізити для можливості його об`єктивної оцінки.
Крім того, факт здійснення сторонами купівлі-продажу спірної квартири під виглядом дарування співвідповідач ОСОБА_3 визнала в ході розгляду справи.
Отож, апеляційний суд вважав, що укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договір дарування слід вважати удаваним, адже його вчинено для приховання договору купівлі-продажу. Відносини сторін слід регулювати правилами щодо договору купівлі-продажу. Оскільки на момент придбання спірної квартири сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, тому ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а відтак позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на Ѕ частину вказаної квартири районний суд правильно задовольнив.
Щодо застосування строків позовної давності апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач лише в 2017 році, при розірванні шлюбу, дізнався про порушення укладенням оспорюваного ним договору свого права на частку в спільному майні, отже строк позовної давності ОСОБА_1 пропущено не було.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга позивача мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно встановили обставини справи та дослідили надані сторонами докази.
Зазначає, що оспорюваний договір дарування від 11 липня 2012 року не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, відповідає дійсним інтересам сторін. Звертає увагу на те, що жодної умови щодо передачі грошових коштів вказаний договір дарування не містить, відповідно і жодних грошових коштів не передавалося.
Вважає порушенням зі сторони позивача частини другої статті 83 ЦПК України, оскільки докази подаються разом із поданням позовної заяви, а позивачем та його представником не надано жодних пояснень, чому розписка про отримання коштів не була надана разом з позовної заявою або ж у підготовчому засіданні.
Крім того зазначає, що оспорюваний договір укладено 11 липня 2012 року, а розписка про отримання коштів датована 31 березням 2017 року, тобто через 4 роки та 8 місяців, і не містить необхідних реквізитів, зокрема, паспортних даних особи, яка передає кошти, відомостей про місце передачі коштів, відомостей про місцезнаходження квартири, відомостей, де складена розписка.
Ураховуючи наведене вважає вказану розписку неналежним доказом.
Наголошує на тому, що строк позовної давності для звернення до суду ОСОБА_1 пропущено, про укладення договору дарування позивач знав з моменту його укладення, оскільки вони перебували у шлюбі, вели спільне господарство. Посилається на правову позицію ВСУ викладену у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 6-2469цс16, де зазначено, що порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що оскаржувані рішення є законними, обгрунтованими та не підлягають скасуванню.
Зазначає, що не був стороною договору дарування, згоди на оформлення даного договору не давав.
Вважає безпідставними доводи ОСОБА_2 про безоплатну передачу ОСОБА_3 на її користь квартири.
Посилається на те, що розписка, написана ОСОБА_3 31 березня 2017 року на його звернення, є належним доказом, оскільки вона пам`ятає, що він із відповідачкою передавали відповідну суму коштів за квартиру перед оформленням правочину між нею та ОСОБА_2 .
Щодо строків позовної давності зазначив, що такий ним не пропущено, оскільки про порушення свого права (укладення оспорюваного договору дарування) дізнався у 2017 році при розірванні шлюбних відносин.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини 5 даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Згідно із частиною першою статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Положеннями статті 235 ЦК України визначається, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11 липня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було нотаріально посвідчено договір дарування, згідно умов якого ОСОБА_3 відчужила на користь ОСОБА_2 належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 .
На підтвердження удаваності зазначеного договору дарування ОСОБА_1 надано суду розписку від 31 березня 2017 року від ОСОБА_3 (а. с. 113), у якій зазначено, що за квартиру АДРЕСА_1 , вона отримала від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 22 000 доларів США.
Доводи касаційної скарги про те, що дана розписка не є належним доказом у справі, у розумінні статті 77 ЦПК України, та прийнята судом з порушенням процесуальних норм не заслуговують на увагу, оскільки розписка безпосередньо стосується обставин справи, підтверджує факт передачі коштів і, відповідно, встановлює, що істотною умовою договору, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , була ціна договору.
Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що ОСОБА_3 , діючи під час судового розгляду через свого представника, визнала обставину передачі коштів, а тому вказана розписка є належним доказом, що свідчить про укладення саме договору купівлі-продажу квартири, а не договору дарування.
Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, встановленим судами попередніх інстанцій, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору купівлі-продажу.
Враховуючи те, що з згідно із частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
20 лютого 2000 року по 03 квітня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, вели спільне господарство, тому згідно із частиною першою статті 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Встановши факт перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суди попередніх інстанцій правильно визнали право власності на Ѕ квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доводи касаційної скарги про пропуск ОСОБА_1 строку позовної давності не беруться до уваги, оскільки судами першої та апеляційної інстанції правильно встановлено, що він дізнався про порушення свого права лише в 2017 році, при розірванні шлюбу, а тому не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Також ці доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах трудового законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 03 січня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Р. А. Лідовець
І. А. Воробйова
Г. В. Кривцова
