ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2019 року

м. Харків

справа № 635/3123/17

провадження № 22-ц/818/2270/19

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: судді Тичкової О.Ю.,

суддів: Котелевець А.В., Піддубного Р.М.,

за участю секретарів судового засідання Сидорчук М.О., Сватенко Н.В.,

сторони справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач Комунальне некомерційне підприємство Харківської районної ради «Центр первинної медичної допомоги № 2 Харківського району»,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського районного суду Харківської області, ухвалене 07 листопада 2017 року о 13 годині 27 хвилин у складі судді Полєхіна А.Ю.,-

установив:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому просив визнати незаконними дії Комунального закладу охорони здоров`я «Центр первинної медико-санітарної допомоги» селища Пісочин Харківського району (надалі КЗОЗ) щодо його звільнення за п. 3 ст. 36 Кодексу Законів про працю України (надалі КЗпП України), поновити його на посаді лікаря загальної практики-сімейної медицини у КЗОЗ, зобов`язати відповідача скасувати наказ № 43 від 10 травня 2017 року із одночасним внесенням відповідного запису до його особової справи (Особової картки) та у подальшому в наказі про звільнення зазначити про припинення ним виконання посадових обов`язків у зв`язку з призовом на строкову військову службу за призовом під час мобілізації. Також просив зобов`язати відповідача надати йому довідку про нараховану та виплачену заробітну плату та стягнути з відповідача невиплачену заробітну плату за весь період дії Наказу № 43 від 10 травня 2017 року без нарахування податків та єдиного соціального внеску.

Позов обґрунтовано тим, що з 01 серпня 2016 року ОСОБА_1 працював на посаді лікаря загальної практики - сімейної медицини КЗОЗ. Наказом № 43 від 10 травня 2017 року позивача було звільнено із займаної посади на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України як особу, яка вступила на військову службу. Оскільки ОСОБА_1 вступив на військову службу за контрактом від 10 травня 2017 року під час дії особливого періоду, відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України за ним мало зберігатися місце роботи, тому звільнення є незаконним.

Рішенням Харківськогорайонного судуХарківської областівід 07листопада 2017року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено (т.1 а.с. 71-75).

Рішення суду мотивовано тим, що визначені у статті 119 КЗпП України гарантії не могли застосовуватись до позивача, так як станом на момент укладення позивачем контракту про проходження військової служби у Збройних Силах України - 10 травня 2017 року, а також винесення наказу про його звільнення з роботи, особливий період не діяв.

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із апеляційною скаргою, у якій посилаючись на незаконність, необгрунтованість, ухвалення рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі (т.1 а.с. 79-81).

В обгрунтувння посилався на те, що КЗОЗ незаконно звільнив його з займаної посади і не дотримався закріплених трудовим законодавством гарантій для працівників на час виконання ними військового обов`язку у особливий період. Суд дійшов помилкового висновку щодо строків та терміну дії особливого періоду в Україні. Відповідно до ст.1 Закону України «Про оборону» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

У запереченнях на апеляційну скаргу КЗОЗ (т.1 а.с. 103-104) посилався на те, що згідно вимог чинного законодавства дія особливого періоду обмежується строками, встановленими для проведення мобілізації, або часом протягом якого діє воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. В умовах відсутності рішення про оголошення війни або мобілізації чи закінчення строків, встановлених для проведення мобілізації, особливий період не діє. ОСОБА_1 уклав контракт з Міністерством оборони України про проходження військової служби у Збройних Силах України 10 травня 2017 року, коли мобілізація не проводилась, особливий стан не був запроваджений, не був оголошений військовий стан.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 10 січня 2018 року апеляційну ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Харківського районного суду Харківської області від 07 листопада 2017 року - без змін (т.1 а.с. 114-118).

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, зазначив, що звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України у зв`язку зі вступом на військову службу є законним, оскільки на момент укладення контракту про проходження військової служби особливий період у зв`язку з військовою мобілізацією не діяв, як і не оголошувалося введення воєнного стану в державі. Згідно з Указом Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію» оголошувалась та проводилась часткова мобілізація до 22 серпня 2015 року. Тому позивач не був призваний на військову службу під час мобілізації в особливий період, що не передбачає збереження гарантій, визначених статтею 119 КЗпП України.

Постановою Верховного Суду від 6 лютого 2019 року постанова Апеляційного суду Харківської області від 10 січня 2018 року скасована, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (т.1 а.с. 206-210).

Суд касаційної інстанції виходив з того, що особливий період діє в Україні відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію», затвердженого Законом України від 15 січня 2015 року N 113-VII, який набрав законної сили 20 січня 2015 року, яким оголошено проведення часткової мобілізації. Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав. При цьому закріплені в пункті 3 частини першої статті 36 та у частині третій статті 119 КЗпП України гарантії щодо неможливості звільнення працівника, призваного під час мобілізації, на особливий період, не залежить від того, на строкову чи на інший вид військової служби призваний працівник.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 29 липня 2019 року до участі у справі було залучене Комунальне некомерційне підприємство Харківської районної ради «Центр первинної медичної допомоги № 2 Харківського району» (надалі КНП) у якості правонаступника КЗОЗ (т.2 а.с.27).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та заперечень на неї в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 4 ч.1, ч.2 ст. 376 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Як установлено судовим розглядом та вбачається із матеріалів справи, 1 серпня 2016 року ОСОБА_2 на підставі Наказу № 51 від 1 серпня 2016 року був прийнятий на посаду лікаря загальної практики-сімейної медицини у КЗОЗ (т.1 а.с. 11-12).

10 травня 2017 року між Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України генерала армії Полторака Степана Тимофійовича та ОСОБА_1 був укладений контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу строком на два роки (т.1 а.с. 13-14).

Наказом № 97 командира військової частини НОМЕР_1 від 10 травня 2017 року молодший лейтенант медичної служби ОСОБА_1 з 10 травня 2017 року зарахований до списків особового складу частини та на всі види забезпечення і визнаний таким, що з 10 травня 2017 року справи і посаду прийняв і приступив до виконання обов`язків за посадою «майор медичної служби» (т.1 а.с. 15).

10 травня 2017 року ОСОБА_1 на підставі Наказу № 43 звільнений з посади лікаря загальної практики-сімейної медицини у КЗОЗ на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України (у зв`язку з прийняттям на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу до Збройних Сил України) з виплатою вихідної допомоги в розмірі двох мінімальних заробітних плат відповідно до п. 1 ст. 21 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», що підтверджується записом у трудовій книжці та копією наказу (т.1 а.с. 10-12).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України однією із підстав припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Зі змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності особливого періоду.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про оборону України», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом статті 3 Закону України № 1932-XII від 06.12.1991 «Про оборону України» підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до статті 1 Закону України № 3543-XII від 21.10.1993 «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу (стаття 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно зі статтею 1 Закону України № 2232-XII від 25.03.1992 «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені статтею 19 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Особливий період діє в Україні відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію», затвердженого Законом України від 15 січня 2015 року № 113-VII, який набрав законної сили 20 січня 2015 року, яким оголошено проведення часткової мобілізації. Доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», статтею 119 КЗпП України за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року (пункт 7 Указу Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію»).

ОСОБА_1 уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України після 20 січня 2015 року, а саме, 10 травня 2017 року, строком на два роки (а.с. 13-14).

Як слідує зі змісту частини третьої статті 119 КЗпП України поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а тільки умову, що такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме: під час мобілізації, на особливий період.

Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав, тому у КЗОЗ не було підстав звільняти ОСОБА_1 з займаної посади на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно частин першої та другої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Враховуючи незаконне звільнення ОСОБА_1 , заміну КЗОЗ його правонаступником КНП, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконними дій КНП щодо його звільнення, поновлення на роботі на посаді лікаря загальної практики сімейної медицини у КНП і зобов`язання КНП скасувати наказ № 43 від 10 травня 2017 року підлягає задоволенню.

У частині першій статті 1 Закону України № 108/95-ВР від 24.03.1995 «Про оплату праці» (надалі Закон України «Про оплату праці») передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 КЗпП України і частині першій статті 1 Закону України «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Положення статті 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Згідно пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 ( надалі Порядок) нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Оскільки позов ОСОБА_1 про поновлення на роботі розглядається судами більше одного року не з вини працівника, середній заробіток за час вимушеного прогулу з КНП на користь ОСОБА_1 належить за весь час вимушеного прогулу, тобто з 10 травня 2017 року по 29 липня 2019 року.

Згідно наданої суду довідки Харківської районної державної адміністрації Харківської області № 74 від 15.07.2019 заробітна плата ОСОБА_1 за березень 2017 року складала 3200 грн., за квітень 2017 року 3248 грн. З 10 травня 2017 року по 29 липня 2019 року в Україні було 554 робочі дні, тому розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 складає 87 127 грн 58 коп. ((3200 грн + 3248 грн)/41 робочий день*554 робочі дні).

При цьому відповідно до абзаців першого та третього пункту 3 порядку при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.

Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Таким чином, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Крім того, відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори.

Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду у постанові по справі № 359/10023/16-ц від 18 липня 2018 року, що відповідно до ч.3 ст. 263 ЦПК України має враховуватися судами нижчих інстанцій.

Тому з КНП на користь ОСОБА_1 належить стягнути 87127 грн 58 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому суд роз`яснює позивачу, що при виконанні судового рішення із вказаної суми будуть утримані передбачені законодавством податки і збори.

Згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Оскільки захист цивільних прав на майбутнє цивільним законом не передбачений, а ведення трудових книжок та особових карток працівників належить до обов`язку роботодавця, позовна вимога ОСОБА_1 про зобов`язання КЗОЗ внести відповідний запис про скасування наказу про звільнення до особової справи (картки) ОСОБА_1 , до трудової книжки, а також про зобов`язання КЗОЗ у наказі про скасування наказу про звільнення вказати, що припинення виконання ОСОБА_1 посадових обов`язків відбулось у зв`язку з призовом на строкову військову службу за призовом під час мобілізації, задоволенню не підлягає.

Також колегія суддів відзначає, що згідно наявних матеріалів справи ОСОБА_1 вступив на службу до Збройних сил України на підставі контракту під час дії особливого періоду, а не у зв`язку із призовом на строкову військову службу за призовом під час мобілізації.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи часткову обґрунтованість позовних вимог та апеляційної скарги ОСОБА_1 , його звільнення від сплати судового збору на підставі п.1 ч.1 ст. 5 Закону України № 3674-VI від 08.07.2011 «Про судовий збір», з КНП в дохід держави належить стягнути 21600 грн судового збору (8 640 грн, що підлягли сплаті при подачі позовної заяви, та 12 960 грн що підлягали сплаті при подачі апеляційної скарги).

Керуючись ст. ст.367,п. 2 ч. 1 ст.374, ст. 376, ст. ст.381 - 384,389 ЦПК України,суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 07 листопада 2017 року скасувати, ухвалити нову постанову.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати незаконним звільнення ОСОБА_1 Комунальним закладом охорони здоров`я «Центр первинної медико-санітарної допомоги» селища Пісочин Харківського району, правонаступником якого є Комунальне некомерційне підприємство Харківської районної ради «Центр первинної медичної допомоги № 2 Харківського району», на підставі пункту 3 статті 36 Кодексу Законів про працю України.

Зобов`язати Комунальне некомерційне підприємство Харківської районної ради «Центр первинної медичної допомоги № 2 Харківського району» скасувати наказ № 43 від 10 травня 2017 року «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 на роботі у Комунальному некомерційному підприємстві Харківської районної ради «Центр первинної медичної допомоги № 2 Харківського району» на посаді лікаря загальної практики-сімейної медицини.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства Харківської районної ради «Центр первинної медичної допомоги № 2 Харківського району» (ідентифікаційний код 38743588, місце знаходження: 62416, Харківська обл., Харківський район, селище міського типу Пісочин, провулок Транспортний, будинок 4-А) на користь ОСОБА_1 87127 (вісімдесять сім тисяч сто двадцять сім) гривень 58 (п`ятдесят вісім) копійок середнього заробітку за час вимушеного прогулу без урахування податків та зборів.

У задоволенні позову ОСОБА_1 в іншій частиі відмовити.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства Харківської районної ради «Центр первинної медичної допомоги № 2 Харківського району» (ідентифікаційний код 38743588, місце знаходження: 62416, Харківська обл., Харківський район, селище міського типу Пісочин, провулок Транспортний, будинок 4-А) в дохід держави судовий збір у справі в розмірі 21600 (двадцять одна тисяча шістсот) гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складений 30 липня 2019 року.

Головуючий О.Ю. Тичкова

Судді А.В. Котелевець

Р.М. Піддубний