ПОСТАНОВА

Іменем України

26 липня 2019 року

Київ

справа № 826/8797/15

адміністративне провадження № К/9901/12372/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної виконавчої служби України (далі - ДВС України) в особі комісії з ліквідації на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 вересня 2015 року (судді Іщук І.О., Погрібніченко І.М., Шулежко В.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2015 року (судді Ісаєнко Ю.А., Губська Л.В., Федотов І.В.) у справі № 826/8797/15 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст), ДВС України про визнання протиправною бездіяльності, визнання неправомірним і скасування наказу, поновлення на посаді та зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до відповідачів, у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність ДВС України щодо недотримання вимог статей 40, 49-2, 184 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) в частині ненадання позивачу пропозиції стосовно працевлаштування на займану посаду у відділі примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби Мін`юсту відповідно до його професії чи спеціальності під час вивільнення з посади головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України та з урахуванням вакантних посад станом на 14 квітня 2015 року (день попередження про вивільнення);

- визнати неправомірним та скасувати наказ ДВС України № 219/к від 14 квітня 2015 року щодо звільнення ОСОБА_1 ;

- поновити позивача на посаді головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України з 14 квітня 2015 року;

- зобов`язати Міністерство юстиції України провести ОСОБА_1 перерахунок та виплату середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12 лютого 2015 року головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень ДВС України ОСОБА_1, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, отримав попередження про звільнення із займаної посади згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України. 10 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача із заявою про переведення до відділу примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби Мін`юсту, однак відповіді не отримав. 14 квітня 2015 року голова комісії з ліквідації ДВС України прийняв оскаржуваний наказ про звільнення позивача з посади. Позивач стверджує, що його звільнення є незаконним, оскільки йому не було запропоновано жодної з вакантних посад та звільнено у період перебування у соціальній відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного року.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 07 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2015 року, позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував наказ Голови комісії з ліквідації ДВС України від 14 квітня 2015 року № 219/к про звільнення ОСОБА_1 . Поновив ОСОБА_1 на посаді головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України з 15 квітня 2015 року. В решті позовних вимог відмовив.

Не погодившись з указаними судовими рішеннями, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.

На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Голова комісії з ліквідації ДВС України зазначив, що наказ відповідача від 14 квітня 2015 року № 219/к «Про звільнення ОСОБА_1 » прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, оскільки позивача звільнено із займаної посади у зв`язку з ліквідацією ДВС України відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України. При цьому, відповідачем дотримано вимоги статті 49-2 КЗпП України щодо попередження працівника про наступне звільнення за два місяці. У той же час, стаття 184 вказаного Кодексу регламентує гарантії при прийнятті на роботу і заборону звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей, відтак, зазначені положення не розповсюджують свою дію на правовідносини, що склалися між сторонами. Більше того, при звільненні працівника у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації у роботодавця відсутній обов`язок щодо запропонування вакантних посад в іншому органі. Однак, вказані обставини судами першої та апеляційної інстанцій залишені поза увагою, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заперечення на касаційну скаргу не надійшли.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 18 лютого 2016 року відкрив провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року касаційну скаргу ДВС України в особі комісії з ліквідації передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Шарапа В.М. (суддя-доповідач), Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.

05 червня 2019 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року № 531/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В.М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 з 23 квітня 2013 року обіймав посаду головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України.

Відповідно до наказу ДВС України від 26 вересня 2014 року № 598/к позивач перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

12 лютого 2015 року головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України ОСОБА_1 попереджено про майбутнє звільнення із займаної посади у зв`язку з ліквідацією ДВС України.

Наказом Голови комісії з ліквідації ДВС України від 14 квітня 2015 року № 219/к ОСОБА_1 звільнено з посади у зв`язку ліквідацією ДВС України відповідно пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Вважаючи дії та наказ відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, Окружний адміністративний суд міста Києва, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Однак, установлені у цій справі обставини свідчать про порушення трудових гарантій позивача та процедури його звільнення.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

В силу частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України «Про державну службу».

За змістом статті 5 Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Частиною 1 статті 30 Закону України «Про державну службу» передбачені підстави припинення державної служби, які можуть бути загальними, тобто передбаченими КЗпП України, та спеціальними, які наведені в цьому Законі. У даному випадку до спірних правовідносин підлягають застосування норми КЗпП України, якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини 2 статті 40 цього ж Кодексу звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно із Положенням про Державну виконавчу службу України, затвердженим постановою КМУ від 02 липня 2014 року № 229, ДВС України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів відповідно до закону.

З 07 квітня 2015 року вказане Положення втратило чинність у зв`язку із прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2015 року № 150, якою погоджено пропозицію Міністерства юстиції України щодо можливості забезпечення здійснення покладених на Міністерство постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 року № 17 «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» функцій і повноважень Державної реєстраційної служби та Державної виконавчої служби, які припинені.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 року № 17 ліквідовано Державну реєстраційну службу та Державну виконавчу службу, поклавши на Міністерство юстиції України завдання і функції з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), з питань державної реєстрації актів цивільного стану, речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, договорів комерційної концесії (субконцесії), з питань реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, статутів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, якщо їх реєстрація передбачена законами, статуту територіальної громади м. Києва, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб`єктів інформаційної діяльності.

Крім того, пунктом 2 встановлено, що Міністерство юстиції України є правонаступником Державної реєстраційної служби та Державної виконавчої служби, що ліквідуються, в частині реалізації державної політики у сферах, зазначених у пункті 1 цієї постанови.

Наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2015 року № 1134/к затверджено Положення про Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, який відповідно до пункту 1.1 вказаного Положення є самостійним структурним підрозділом Міністерства юстиції України. Основним завданням Департаменту є забезпечення своєчасного повного та неупередженого виконання рішень, у порядку, встановленому законодавством (пункт 2.2 Положення).

Із зазначеного вище слідує, що Мін`юст в особі Департаменту ДВС є правонаступником ДВС України з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

Отже, в даному випадку відбулася ліквідація державної установи з правонаступництвом.

Під час розгляду справи позивач наголошував, що йому стало відомо, що всіх державних виконавців відділу примусового виконання рішень ДВС України, які на момент ліквідації перебували у відпустках по догляду за дитиною, за їх заявами переведено до відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Мін`юсту, тому він 10 квітня 2015 року звернувся з відповідною заявою про переведення його на посаду головного держаного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Мін`юсту, але жодної відповіді на своє звернення не отримав.

За правилами частини 1 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначено, що при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Виходячи з нормативного тлумачення частини 1 статті 40 та частин 1статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Проте, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій та не спростовано відповідачем, ОСОБА_1 не було запропоновано іншу роботу на рівнозначній посаді одночасно з попередженням про звільнення, що свідчить про порушення відповідачем процедури звільнення позивача із займаної посади.

Більше того, позивача звільнено у період соціальної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Відповідно до частини 3 статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина 6 статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням.

Пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону України «Про відпустки» передбачений такий вид відпустки як соціальна відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Положеннями статті 18 вказаного Закону передбачено, що після закінчення відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину та одним із прийомних батьків.

Системний аналіз наведених правових положень дає підстави для висновку про те, що оскільки в силу законодавчих норм ОСОБА_1 має право на соціальну відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, то на нього також розповсюджуються норми КЗпП України, які регламентують заборону звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у період перебування у такій відпустці.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано акцентував увагу на те, що з аналізу статті 184 КЗпП України слідує, що заборона звільнення працівників, які мають дітей віком до трьох років має лише один виняток - звільнення з обов`язковим працевлаштуванням можливе у випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації. Разом з тим, під поняттям повної ліквідації підприємств, установ і організацій, яке міститься в частині 3 статті 184 КЗпП України, слід розуміти ліквідацію, тобто припинення всіх прав і обов`язків юридичної особи без визначення правонаступника, що не відповідає обставинам даної справи.

Колегія суддів зауважує, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Беручи до уваги встановлені судами попередніх інстанцій обставини у взаємозв`язку з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини, колегія суддів приходить до висновку, що наказ ДВС України від 14 квітня 2015 року №219/к не відповідає вимогам чинного законодавства України, є протиправним, таким, що порушує законні права та інтереси позивача, тому підлягає скасуванню.

Відповідно до частини 1 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині 1 статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Ураховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про необхідність поновлення ОСОБА_1 на посаді головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України.

Оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Доводи касаційної скарги не спростовують зазначених висновків судів.

За правилами частини 3 статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

На підставі пункту 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної виконавчої служби України в особі комісії з ліквідації залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 вересня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2015 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду