ПОСТАНОВА

Іменем України

11 липня 2019 року

Київ

справа №855/252/19

адміністративне провадження №А/9901/197/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючої судді - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

за участю:

секретаря судового засідання Івашків Р.В.,

представників позивачів Кочана В.М. , ОСОБА_2 ,

представника відповідача Ющенка.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Ліберальної партії України та ОСОБА_3 - адвоката Кочана Володимира Мартиновича на рішення Шостого апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2019 року у справі за адміністративним позовом Ліберальної партії України, ОСОБА_3 до Центральної виборчої комісії про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Ліберальна партія України, ОСОБА_3 (далі - позивачі) звернулись з адміністративним позовом до Центральної виборчої комісії (далі - відповідач, ЦВК), в якому просили:

1. визнати протиправним та скасувати рішення Центральної виборчої комісії (далі - ЦВК) № 1445 від 3 липня 2019 року "Про скасування реєстрації кандидата в народні депутати України ОСОБА_3 , висунутого Ліберальною партією України в одномандатному виборчому окрузі № 46 на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року";

2. зобов`язати ЦВК внести зміни до постанови ЦВК № 1346 від 26 червня 2019 року "Про форму, колір і тексти виборчих бюлетенів з виборів народних депутатів України для голосування в одномандатних виборчих округах на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року" (зі змінами), включивши в Додаток 32 відомості про кандидата в народні депутати України ОСОБА_3 в одномандатному виборчому окрузі № 46.

Рішенням Шостого апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2019 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про законність постанови ЦВК № 1445 від 3 липня 2019 року "Про скасування реєстрації кандидата в народні депутати України ОСОБА_3 , висунутого Ліберальною партією України в одномандатному виборчому окрузі № 46 на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року", і як наслідок необґрунтованої похідної вимоги про зобов`язання ЦВК внести зміни до постанови ЦВК № 1346 від 26 червня 2019 року "Про форму, колір і тексти виборчих бюлетенів з виборів народних депутатів України для голосування в одномандатних виборчих округах на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року" (зі змінами), включивши в Додаток 32 відомості про кандидата в народні депутати України ОСОБА_3 в одномандатному виборчому окрузі № 46.

Такий висновок обґрунтовував тим, що ОСОБА_3 не проживав протягом останніх п`яти років на території України і дана обставина вказує на невідповідність ОСОБА_3 основоположним критеріям, передбаченим статтею 76 Конституції України та статтею 9 Закону України "Про вибори народних депутатів України".

Зокрема, суд першої інстанції вказав, що надані 2 липня 2019 року Міністерством внутрішніх справ України лист № 9110/01-2019, та 3 липня 2019 року Генеральною прокуратурою України, Службою безпеки України, Національною поліцією України листи відповідно за № 23/1-32773-14, № 99/406, № 7676/01/24-2019, в яких відображена інформація (дані) та матеріали, які зібрані в ході кримінальних проваджень, є належними, достовірними, достатніми письмовими доказами, які свідчать про те, що позивач не проживає на території України останніх п`ять років.

Враховуючи потребу в забезпеченні єдиного застосування закону в подібних правовідносинах, щодо застосування норми права у спірних правовідносинах, в постанові Верховного Суду у справі № 855/152/19 від 25 червня 2019 року, яка в даній категорії спорів є остаточною, суд дійшов висновку, що обов`язок підтвердити відповідність кандидата в народні депутати вимогам, установленим статтею 76 Конституції України та статтею 9 Закону № 4061-VI, покладається на особу, яка звернулася із заявою про реєстрацію кандидатом в народні депутати України.

Позивачами зі своєї сторони суду не надано жодного доказу, що ОСОБА_3 останні п`ять років проживав на території України, зокрема, не надано доказів щодо ведення ним побуту у місці проживання (діяльність, пов`язана з задоволенням своїх власних матеріальних, соціальних та культурних потреб, в тому числі, але не виключно, навіть щодо придбавання товарів чи послуг), доказів перетинання лінії зіткнення в районі проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, дозволів про перетин лінії зіткнення в рамках діючих контрольних пунктів в`їзду-виїзду в районі проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, на підставі яких дані про особу вносяться до електронного реєстру (Тимчасовий порядок контролю за переміщенням осіб через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, затвердженого наказом Першого Заступника керівника Антитерористичного центру при Службі безпеці України (керівник Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей) № 222-ог від 14.04.2017), тощо.

Не погоджуючись з рішенням Шостого апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2019 року, представник Ліберальної партії України та ОСОБА_3 - адвокат Кочан В.М. звернувся з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Шостого апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2019 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Стверджує, що з лютого 2014 року ОСОБА_3 постійно проживає на території України (в межах державного кордону України) за адресою, що вказана у поданих до ЦВК документів, у місті Донецьку.

На переконання апелянта, в умовах конфлікту на сході України, відсутності контролю зі сторони органів державної влади України за частинами території Донецької області, в тому числі, за відсутності контролю за частиною державного кордону України жоден держаний чи правоохоронний орган України не може з достовірністю довести, що ОСОБА_3 не перебував в межах території України більше 183 днів протягом кожного річного періоду останні п`ять років.

Тому, станом на день прийняття постанови від 3 липня 2019 року у ЦВК були відсутні нові докази, отримані від Державної прикордонної служби України, які б свідчили, що ОСОБА_3 перебуває з 2014 року за межами території України.

Вказував, що ОСОБА_3 позбавлений можливості надати документальні докази свого проживання в місті Донецьку з 2014 року, так як документи, видані на окупованій території м. Донецька, не можуть бути прийняті як доказ такого факту жодним органом державної влади України.

Натомість вказував про безпідставне посилання суду першої інстанції на лист Міністерства внутрішніх справ України № 9110/01-2019 від 2 липня 2019 року, листи від 3 липня 2019 року Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Національної поліції України відповідно за № 23/1-32773-14, № 99/406, № 7676/01/24-2019, в яких відображена інформація (дані) та матеріали, які зібрані в ході кримінальних проваджень, не є належними, достовірними, достатніми письмовими доказами, які свідчать про те, що позивач не проживає на території України останніх п`ять років.

Також вказував, що будь-які докази, отримані стороною обвинувачення під час кримінального провадження, можуть бути використані виключно для цілей даного кримінального провадження з метою прийняття судових рішень, визначених КПК України. Такі докази можуть бути надані суду лише під час розгляду ним кримінального провадження з метою їх оцінки судом і визначення допустимості, та встановлення лише виключно судом фактів і постановлення вироку.

При цьому посилався на приписи статті 17 КПК України, відповідно до яких особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду що набрав законної сили.

Тому, на думку апелянта, суд першої інстанції фактично здійснив підміну понять належності доказів, посилаючись за внутрішнім переконанням, на вказані листи, без відповідного вироку суду за обвинуваченням ОСОБА_3 , який щодо останнього не ухвалювався.

При цьому апелянт вказує, що лист Генеральної прокуратури підписано особою, яка не підтвердила повноважень представляти цей орган у ЦВК, посилаючись на положення статті 9 Закону України «Про пракуратуру».

Здійснюючи аналіз листа Генеральної прокуратури 9110/01-2019 від 2 липня 2019 року, апелянт зазначає, що свідки - колишні працівники Управління державної охорони, якими у лютому 2014 року здійснювалась охорона колишнього президента ОСОБА_4 не вказували на ОСОБА_3 як на особу, яка його супроводжувала з Києва до Криму та не підтвердили факт виїзду позивача до Російської Федерації.

Разом з цим вказував, що факт невручення ОСОБА_3 поштового відправлення у період з 2017 року по 2019 рік за адресою його реєстрації у місті Донецьку не є тотожним поняттю «проживання» чи не «проживання» адресата за адресою, що вказана у відправлені. Небажання адресата отримувати відправлення є не заборонним законом способом захисту у кримінальному провадженні.

При цьому, інформація яка надана Клюєвим до НЦБ Інтерполу про його місцеперебування у с. Шульгіно, Одніцовського району, Московської області, РФ, не є підставою для встановлення часових періодів ЦВК при обрахунку строків відсутності ОСОБА_3 на території України більше 183 днів протягом кожного річного періоду. Така необхідність була пов`язана з політичним переслідуванням ОСОБА_3 на території України.

Натомість з листа МВС України від 2 липня 219 року за даними Інтегрованої ІТС «Аркан» ОСОБА_3 не перетинав кордон України упродовж останніх п`яти років.

Разом з цим апелянт надав, згідно з частини четвертої статті 296 КАС України, копію відповіді Нацполіції від 9 липня 2019 року № 138 аз/27/04/3/2019 відповідно до якої ОСОБА_3 не перетинав кордон України останні п`ять років, після в`їзду на її територію 11 січня 2014 року.

Тому, апелянт наголошує, що ані правоохоронні органи, ані ЦВК належним чином не встановила, а отже і не довели точну кількість днів щороку протягом останніх п`яти років до для подачі документів до ЦВК, у які ОСОБА_3 був відсутній на території України, і що його відсутність перевищувала 183 дні щороку.

Крім того, вказував, що ухвалами Печерського районного суду від 25 січня 2017 року у справі № 757/50277/16 к, від 22 червня 2018 року № 757/30465/18 у кримінальних провадженнях відносно позивача слідчі судді не погодилися з доводами сторони обвинувачення про встановлення місця знаходження ОСОБА_3 на території РФ протягом 2017-2018 років.

В ухвалах Печерського районного суду від 2 липня 2016 року справа № 757/26532/16к, від 2 червня 2016 року № 757/1699/16 к, від 1 червня 2016 року № 757/26550/16 к, від 1 липня 2016 року № 757/31117/16 к про надання дозволу на обшук, вказано, що згідно з інформацією наданою Державною прикордонною службою України, ОСОБА_3 з 11 листопада 2014 року за територію України не виїжджав.

Також вказував, що суд першої інстанції проігнорував рішення Європейського суду у Люксембурзі від 11 липня 2018 року про скасування санкцій ЄС, запроваджених Радою Євросоюзу проти екс -глави Адміністрації Президента ОСОБА_3 в березні 2017 року. І станом на 15 березня 2019 року відповідно до листа Генерального секретаріату «Інтерполу» був припинений розшук ОСОБА_3 .

Крім того, в апеляційній скарзі, з посиланням на різні інформаційні джерела наголошується, що оскаржуване рішення прийнято відповідачем внаслідок політичного тиску. Суд першої інстанції оцінку доказам щодо впливу не надав.

Апелянт з посиланням на норми Законів України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», «Про громадянства України», Податкового кодексу України зазначає про те, що в розумінні виборчого законодавства фактичною підставою вважати особу такою, що проживає в Україні, є перебування такої особи в межах території України більше 183 днів щорічно протягом 5 років до дня голосування.

Обов`язок встановлювати обставини осілості, на думку апелянта, покладається виключно на відповідача.

У відзиві на апеляційну скаргу ЦВК заперечує проти доводів апеляційної скарги з мотивів, що викладені в рішенні суду та відзиві на позовну заяву, просить їх відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, вивчивши матеріали справи, дослідивши й проаналізувавши доводи апеляційних скарг та відзиву на них, колегія суддів ВС встановила наступні обставини підтверджені доказами.

Центральною виборчою комісією 2 липня 2019 року прийнято постанову № 1412 "Про виконання судових рішень у справі № 855/170/19" якою, зокрема, зареєстровано ОСОБА_3 кандидатом в народні депутати України, висунутого Ліберальною партією України в одномандатному виборчому окрузі № 46 на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року.

3 липня 2019 року ЦВК прийнято постанову № 1445 "Про скасування реєстрації кандидата в народні депутати України ОСОБА_3 , висунутого Ліберальною партією України в одномандатному виборчому окрузі № 46 на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року", якою, зокрема:

1.Скасовано реєстрацію кандидата в народні депутати України ОСОБА_3 , висунутого Ліберальною партією України в одномандатному виборчому окрузі № 46 на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року.

2. Внесено зміни до постанови ЦВК № 1346 від 26 червня 2019 року "Про форму, колір і тексти виборчих бюлетенів з виборів народних депутатів України для голосування в одномандатних виборчих округах на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року" (зі змінами), виключивши із додатка 32 відомості про кандидата в народні депутати України ОСОБА_3 в одномандатному виборчому окрузі № 46, реєстрацію якого скасовано з пунктом 1 цієї постанови.

Вважаючи вказану постанову відповідача протиправною, позивачі звернулися до суду.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів Верховного Суду виходить з наступного.

Відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права кожному громадянину належить право та можливість голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні й забезпечують свободу волевиявлення виборців (пункт 3 статті 21 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року).

Право бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (пасивне виборче право) гарантоване статтею 38 Конституції України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про Центральну виборчу комісію" Центральна виборча комісія є постійно діючим колегіальним державним органом, який діє на підставі Конституції України, цього та інших законів України і наділений повноваженнями щодо організації підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, всеукраїнського і місцевих референдумів в порядку та в межах, встановлених цим та іншими законами України.

Пунктом 6 статті 19 Закону України "Про Центральну виборчу комісію" визначено, що комісія реєструє кандидатів у народні депутати України в порядку, встановленому законом.

Порядок реєстрації кандидатів у народні депутати України, вимоги до осіб, які бажають бути зареєстровані кандидатами у депутати визначені Законом України «Про вибори народних депутатів України».

Відповідно до частини 1 статті 9 вказаного Закону визначено, що депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п`яти років. Дана норма аналогічна за змістом частині 2 статті 76 Конституції України.

Цим же Законом визначено порядок реєстрації кандидатів в депутати (статті 58, 59), а також обов`язки ЦВК, у разі наявності визначених підстав, відмовити в такій реєстрації (стаття 61).

Крім того, пунктом 8 частиною 5 статті 61 Закону на ЦВК покладено обов`язок скасувати реєстрацію кандидата в разі виявлення виборчою комісією обставин, які позбавляють особу, висунуту кандидатом у депутати, права бути обраною депутатом відповідно до статті 9 цього Закону.

Дана справа пов`язана із вирішенням спору щодо відповідності особи, яка бажає скористатися пасивним виборчим правом - ОСОБА_3 , одній з передбачених законодавством умов (цензу) осілості, яка надає таке право.

Приймаючи оскаржуване рішення відповідач врахував отриману інформацію від правоохоронних органів.

Пунктом 1 частини 3 статті 29 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» та пунктом 1 статті 8 Регламенту Центральної виборчої комісії, затвердженого постановою ЦВК від 26 квітня 2005 року №72 визначено, що член Комісії при здійсненні повноважень має право, зокрема вимагати і отримувати від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, керівників та інших посадових і службових осіб підприємств, установ і організацій усіх форм власності, виборчих комісій, комісій з референдумів, політичних партій (виборчих блоків політичних партій) необхідну документацію, статистичні дані, бухгалтерсько-фінансові звіти та інші матеріали, а також усні та письмові пояснення з питань, віднесених до повноважень Комісії.

Як вбачається з матеріалів справи, 3 липня 2019 року до ЦВК надійшли листи Міністерства внутрішніх справ України № 9110/01-2019 від 2 липня 2019, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Національної поліції України за № 23/1-32773-14, № 99/406, № 7676/01/24-2019 від 3 липня 2019, у яких відображена наявна інформація щодо можливого місцезнаходження ОСОБА_3 протягом останніх п`яти років.

У листі № 9110/01-2019 від 2 липня 2019 року Міністерством внутрішніх справ України викладено, що громадянин ОСОБА_3 покинув територію України в 2014 році разом з ОСОБА_4 та не проживав на території України останні п`ять років, що є прямим порушенням частини другої статті 76 Конституції України. Зазначена інформація підтверджується матеріалами кримінальних проваджень, які розслідуються слідчими підрозділами Національної поліції України.

Листом Національною поліцією України № 7676/01/24-2019 від 3 липня 2019 року повідомлено ЦВК про те, що відповідно до відомостей з Єдиної інформаційної системи МВС, ОСОБА_3 розшукується Службою безпеки України в кримінальних провадженнях № 420140000000000368 від 08.05.2014 та № 42014000000001025 від 7 жовтня 2014 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191, частини першої статті 340, частини другої статті 365 Кримінального кодексу України. За наявною інформацією ОСОБА_3 перебуває за адресою: АДРЕСА_1 117593.

Згідно листа Служби безпеки України № 99/406 від 3 липня 2019 року, відповідно до матеріалів кримінальних проваджень (№ 420140000000000368 від 08.05.2014 за частиною п`ятою ст. 191 КК України та № 12014100060000228 від 22.01.2014 за частиною третьою статті 365, частиною третьою ст. 27, частиною другою статті 115, статті 340 КК України) стосовно ОСОБА_3 , які розслідуються Генеральною прокуратурою України, вказана особа виїхала за межі України у 2014 році та не поверталась.

Зазначено про те, що Служба безпеки України за дорученням слідчого Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України № 17/1/2-32178-14 від 28 лютого 2014 року здійснюється розшук підозрюваного ОСОБА_3 на території України. Його перебування в Україні не встановлено, що підтверджується інформацією МВС України, викладеної у листі № 9116/01-2019 від 2 липня 2019 року. У лютому 2017 року ОСОБА_3 брав участь у російських телепрограмах на телеканалах "ТВЦ" та "Россия 1", що вказує на його безпосереднє перебування на території Російської Федерації. З урахуванням наведеного, вважають, що ОСОБА_3 з 2014 року на території України не перебував, офіційні пункти пропуску державного кордону України не перетинав.

Також, 3 липня 2019 року на адресу ЦВК надійшов лист Генеральної прокуратури України № 23/1-32773-14 від 3 липня 2019 року, в якому зазначено, що у ході здійснення розшуку підозрюваного ОСОБА_3 у період з 2014 - 2019 років не отримано жодних об`єктивних даних про його перебування на території України, і зокрема на тимчасово окупованій території України, в районі проведення антитерористичної операції (операції об`єднаних сил) і м. Донецьку. Ні сам підозрюваний, ні його захисники не повідомляли Генеральну прокуратуру України (орган, який здійснює розслідування), Службу безпеки України (орган, якому доручено здійснення розшуку), Інтерпол (орган, який забезпечує здійснення міжнародного розшуку) про проживання ОСОБА_3 в м. Донецьку чи Донецькій області.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, Судом встановлено, що заперечуючи проти врахування відповідачем отриманої з листів інформації, представники відповідача вказують на те, що зазначені листи не можуть бути прийняті як належні докази, через відсутність їх оцінки судом у кримінальному провадженні. Доводи апелянтів зводяться до того, що зміст вказаних листів є суперечливий, він також суперечить іншим рішенням судів, зокрема Печерського районного суду.

При цьому, представники позивачів оцінюючи надану відповідачу правоохоронними органами інформацію альтернативної інформації на підтвердження постійного проживання ОСОБА_3 на території України не надають.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що надаючи відповідачу інформацію, правоохоронні органи діяли поза межами кримінально-процесуального законодавства.

За таких обставин відповідач правомірно використав зміст отриманої інформації при вирішенні питання щодо прийняття оскаржуваного рішення, а тому така інформація могла бути використана відповідачем.

Суд приймає до уваги, що приймаючи рішення члени ЦВК самостійно оцінюють отриману інформацію керуючись власним переконанням.

Доводи апелянтів вказують на неправомірність дій посадових осіб правоохоронних органів при наданні ЦВК інформаці. Такі доводи Суд відхиляє, оскільки правомірність дій правоохоронних органів щодо дотримання законодавства при збиранні, виготовленні та поширенні інформації з приводу місцеперебування ОСОБА_3 не є предметом розгляду у цій справі, а тому перевірці у даному провадженні не підлягає.

Обґрунтованим є твердження представника відповідача про те, що виборчим законодавством не надано можливість ЦВК перевіряти отриману від правоохоронних органів інформацію. За таких обставин Суд надає оцінку прийнятому відповідачем рішенню з урахуванням повноважень, що надані законодавством відповідачу.

Що стосується посилань апелянта на те, що надана правоохоронними органами інформація не підтверджує факту не перебування ОСОБА_3 на території України протягом останніх п`яти років щорічно більше 183 днів, суд вказує на наступне.

Не є спірними обставинами у справі, що у разі перебування ОСОБА_3 у місті Донецьку, тобто на тимчасово окупованій території України, це не може ототожнюватись з перетинанням державного кордону, оскільки зазначена територія є невід`ємною частиною території України та знаходиться в межах її державного кордону.

У той же час, місто Донецьк знаходиться на території, яка непідконтрольна Уряду України. Таким чином державні органи беззаперечно не мають можливості здійснювати контроль за перетином кордону мешканцями міста Донецьк з Російською Федерацією, так само як і посвідчувати місце проживання осіб у вказаному місті.

Надана правоохоронними органами інформація про участь ОСОБА_3 в телевізійних програмах та судових засіданнях на території Російської Федерації представниками позивачів не заперечувалась. Разом із цим позивачами не надано доказів перетину кордону України ОСОБА_3 як на виїзд, так і на в`їзд.

Таким чином, відсутність контролю на деяких ділянках кордону з боку Уряду України виключає можливість приймати посилання як позивачів, так і відповідача на інформацію системи «Аркан» про офіційний перетин кордону ОСОБА_3 , як на доказ. Також надані на вимогу суду копії паспортів для виїзду ОСОБА_3 за кордон, в силу наведених обставин, не можуть бути джерелом доказів.

Додані представником позивача до позовної заяви копії 1-3, 10 та 11 сторінок паспорта громадянина України ОСОБА_3 не спростовують інформацію викладену в листах правоохоронних органів та ніяким чином не вказують на місце проживання останнього на території України протягом 2014-2019 років. Зокрема на сторінці 11 паспорта містяться відмітки про те, що 15 грудня 1993 року ОСОБА_3 прописано у АДРЕСА_2 . А 5 вересня 1995 року його виписано. На підтвердження офіційного місця реєстрації ОСОБА_3 на території України позивачі ні ЦВК, ні суду жодного доказу не надали.

Зазначені обставини в сукупності з іншою викладеною у листах правоохоронних органів інформацією, а також відсутністю документів щодо офіційного місця реєстрації ОСОБА_3 на території України не підтверджують необхідно встановлений ценз осілості для участі у виборах.

Відповідність громадянина встановленим виборчим цензам, у тому числі цензу осілості, є однією з умов його правоздатності щодо участі у виборах та реалізації пасивного виборчого права.

Крім того, відповідність цензу осілості кандидата у депутати є тією інформацією, яка в розумінні ст. 63 Закону України «Про вибори народних депутатів України» необхідна виборцям для забезпечення можливості доступу до різнобічної, об`єктивної та неупередженої інформації, потрібної для здійснення усвідомленого, поінформованого, вільного вибору.

Таким чином, відповідач приймаючи рішення повинен дотримуватися балансу між правами виборців та правами особи, яка бажає скористатися пасивним виборчим правом.

Наведені вище обставини, та врахування відсутності контролю Уряду України на території, що охоплює місто Донецьк, вказують на те, що обов`язок доведення відповідності цензу осілості покладається і на особу, що бажає бути зареєстрована кандидатом у депутати.

Проте надані суду докази ніякою мірою не свідчать, що позивач проживав останні 5 років на території України. Також відсутні докази того, що позивачі намагалися надати відповідачу будь-яку інформацію на підтвердження дотримання ОСОБА_3 цензу осілості.

При цьому Суд враховує висновки ЄСПЛ у постанові від 13 лютого 2018 року по справі «Цезар та інші проти України». У вказаному рішенні зазначено, що немає ніяких доказів, які б підтверджували твердження заявника, що їх особиста ситуація перешкоджала їм пересуватися на територію, на якій розміщувалися відповідні суди, для подання позовних заяв або уповноваження представника для цього… Суд нагадує, що у нещодавній справі „Хлєбік проти України", згаданій вище, він припустив, що державні органи влади України вжили всі необхідні їм заходи для організації судової системи таким чином, щоб забезпечити права, передбачені статтею 6, ефективно у конкретній ситуації постійного конфлікту та дійшли висновку, що вони зробили все, що в їхніх силах за цих обставин, для вирішення ситуації заявника. Аналогічно, у цій справі Суд вважає, що національні органи влади зробили належним чином очікувані від них кроки для забезпечення належного функціонування судової системи, що робить її доступною для мешканців територій, які наразі не контролюються Урядом (див., A contrario , Хамідов, згадане вище, § 156). За відсутності будь-яких доказів того, що особиста ситуація заявників не дозволила їм скористатися цією системою, Суд доходить висновку, що за обставин цієї справи нездатність заявників подавати свої позови до суду у своєму місті проживання не погіршує саму суть їхнього права на доступ до суду. Обмеження цього права було обумовлено об`єктивним фактом військових дій у районах, які Уряд не контролює, і зважаючи на об`єктивні перепони, з якими стикалися українські органи влади, очевидно, не було непропорційним. Таким чином, не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Як встановлено апеляційним Судом, ні у ОСОБА_3 , ні у Ліберальної партії України не було перешкод у вільному доступі до ЦВК для надання інформації стосовно місця проживання ОСОБА_3

Суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачі мали можливість та достатньо часу підтвердити місце перебування ОСОБА_3 шляхом надання доказів, або інформації стосовно ведення ним побуту у місці проживання (діяльність, пов`язана з задоволенням своїх власних матеріальних, соціальних та культурних потреб, в тому числі, але не виключно, навіть щодо придбавання товарів чи послуг), доказів перетинання лінії зіткнення в районі проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, дозволів про перетин лінії зіткнення в рамках діючих контрольних пунктів в`їзду-виїзду в районі проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, на підставі яких дані про особу вносяться до електронного реєстру (Тимчасовий порядок контролю за переміщенням осіб через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, затвердженого наказом Першого Заступника керівника Антитерористичного центру при Службі безпеці України (керівник Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей) № 222-ог від 14.04.2017), тощо.

При цьому, ухвалою ВС від 10 липня 2019 року суд запропонував позивачам надати наявні докази на підтвердження перебування ОСОБА_3 на території України протягом 2014-2019 років, а також викликав позивача - ОСОБА_3 в судове засідання для надання особистих пояснень з цього приводу.

Представниками позивачів таких доказів не надано. Клопотання представників позивачів про допит в якості свідка представника ОСОБА_3 в кримінальному провадженні для підтвердження постійного проживання ОСОБА_3 на території України Судом відхилено через недопустимість такого доказу в силу статей 74, 308 КАС України.

Посилання апелянтів на рішення ЄСПЛ у справі «Мельниченко проти України є безпідставним, оскільки, як зазначалося вище позивачами не надано достовірних доказів, що ОСОБА_3 зареєстрований на території України.

Що стосується посилань представників апелянтів на те, що оскаржуване рішення прийнято внаслідок політичного тиску, Суд вважає такі доводи не обґрунтованими та такими що обумовленні припущеннями та відображають суб`єктивну думку представника позивачів.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» члени комісії складають присягу. Порушення присяги членом комісії, дії пов`язані з впливом на прийняття ним рішень передбачають встановлену законодавством відповідальність, притягнення до якої не відноситься до компетенції адміністративного суду.

Посилання представників апелянтів на те, що постійне місце проживання ОСОБА_3 на території України встановлено постановою Верховного Суду від 30 червня 2019 року у справі №855/170/19, колегія суддів відхиляє з наступних підстав.

На виконання ухвали Суду відповідачем надані копії документів, що приймалися до уваги при реєстрації ОСОБА_3 . Серед наданих документів міститься копія лише 1-3 сторінки паспорта громадянина України ОСОБА_3 , які не містять інформацію про зареєстроване місце проживання останнього.

За своїм змістом постанова Верховного Суду від 30 червня 2019 року у справі №855/170/19 не містить встановлених обставин, які б мали приюдиційне значення для даного спору.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29)

За такого правового регулювання та обставин справи суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.

Таким чином, викладені доводи щодо помилковості висновків суду першої інстанції не підтвердилися під час розгляду апеляційної скарги представника Ліберальної партії України, ОСОБА_3 - адвоката Кочана Володимира Мартиновича на рішення Шостого апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2019 року.

На підставі викладеного, апеляційний суд констатує, що оскаржуване судове рішення ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на результат апеляційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 272, 273, 278, 292, 293, 308, 311, 312, 315, 320, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника Ліберальної партії України та ОСОБА_3 - адвоката Кочана Володимира Мартиновича залишити без задоволення, а рішення Шостого апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2019 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя А.Г.Загороднюк

Судді Л.О.Єресько

В.М. Соколов