ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2019 року

м. Київ

Справа № 727/1561/16-ц

Провадження № 14-33цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П ., Прокопенка О. Б. , Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4 ,

відповідач - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, АТ «Банк «Фінанси та кредит» або Банк відповідно) Чернявська О. С .,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4

на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 30 серпня 2016 року у складі колегії суддів Чупікової В. В., Владичана А. І., Міцнея В. Ф.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до уповноваженої особи Фонду Чернявської О. С. про визнання вкладником банку та

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 30 квітня 2014 року вона та АТ «Банк «Фінанси та кредит» в особі начальника відділення № 87 Мотозюк І. І. підписали договір-заяву № 300131/45418/3-14 про банківський вклад (депозит) «Стандарт» на 3 місяці в національній валюті.

17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) № 612 в АТ «Банк «Фінанси та кредит» запроваджено тимчасову адміністрацію. 17 грудня 2015 року постановою НБУ прийнято рішення № 230 «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку». 23 грудня 2015 року Фонд розпочав виплату коштів вкладникам Банку за договорами, однак депозитний договір позивачки до списку вкладників Банку не включений.

Посилаючись на вказане, ОСОБА_4 просила визнати її вкладником АТ «Банк «Фінанси та кредит» за договором № 300131/45418/3-14 про банківський вклад (депозит) «Стандарт» на 3 місяці в національній валюті.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано ОСОБА_4 вкладником АТ «Банк «Фінанси та кредит» за договором вкладу від 30 квітня 2014 року № 300131/45418/3-14. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_4 , суд першої інстанції керувався тим, що позовні вимоги доведені й обґрунтовані, є підстави для визнання позивачки вкладником Банку за укладеним сторонами договором.

Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 30 серпня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2016 року скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції, чинній на час постановлення ухвали).

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) Банку, не поширюється юрисдикція загальних судів. Спір повинен розглядатися в порядку господарського судочинства, тому провадження у справі має бути закрите.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у вересні 2016 року, ОСОБА_4 просила скасувати ухвалу апеляційного суду і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд неправильно визначився з характером спірних правовідносин. Між сторонами існують цивільно-правові відносини за договором банківського вкладу, а тому спір повинен розглядатися у порядку цивільного, а не господарського судочинства.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 23 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає таку передачу в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 29 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що відповідно до договору-заяви від 30 квітня 2014 року № 300131/45418/3-14 ОСОБА_4 внесла грошові кошти у сумі 150 000,00 грн на вкладний рахунок № НОМЕР_1 , відкритий в АТ «Банк «Фінанси та кредит», з умовою нарахування 25 % річних на строк по 30 липня 2014 року, що підтверджується квитанцією про здійснення касової операції від 30 квітня 2014 року № 9.

Згідно з пунктами 3, 5-7 цього договору повернення вкладу та нарахованих процентів вкладнику здійснюється Банком шляхом видачі коштів готівкою через касу Банку або безготівкового перерахування на власний поточний рахунок вкладника.

17 вересня 2015 року на підставі постанови Національного банку України № 612 в АТ «Банк «Фінанси та кредит» запроваджено тимчасову адміністрацію.

17 грудня 2015 року постановою Національного банку України прийнято рішення № 230 «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку».

23 грудня 2015 року Фонд розпочав виплату коштів вкладникам Банку за договорами, строк дії яких закінчився до 01 листопада 2015 року, але до переліку рахунків вкладників рахунок за депозитним договором від 30 квітня 2014 року № 300131/45418/3-14 не включений.

17 березня 2016 року із вкладного рахунку № 2630.1.197100.001 позивачці виплачено 50 000,00 грн.

Вирішуючи питання стосовно юрисдикції цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір і має судова юрисдикція.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Апеляційний суд, закриваючи провадження у справі, вважав, що спір повинен розглядатися в порядку господарського судочинства, оскільки Банк перебуває на стадії ліквідації (банкрутства).

Однак Велика Палата Верховного Суду вважає вказані висновки помилковими з огляду на таке.

Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII).

Частиною четвертою статті 10 цього Закону визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; про сплату податків, зборів (обов`язкових платежів); стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, а також визнання недійсними рішень державних органів, пов`язаних з майновими вимогами до боржника.

Ця норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій), згідно з якими господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.

Крім указаних у статті 10 Закону № 2343-XII справ у спорах, пов`язаних з майновими вимогами до боржника, слід відносити також спори про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння, а також спори, пов`язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника.

Справи у відповідних спорах належать до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев`ятастатті 16 ГПК України).

Процедура ліквідації банків є специфічною.

Відповідно до частини четвертої статті 110 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність.

Спеціальними законами у сфері ліквідації банків є Закон України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) та Закон України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III).

Законом № 2121-III передбачено, що саме він та Закон № 4452-VI застосовуються при ліквідації банків.

У статті 2Закону № 2121-III термін «ліквідація банку» вживається у такому значенні: це процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону та Закону № 4452-VI.

Згідно зі статтею 3 Закону № 2121-III він (Закон) регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків.

У статтях 76 та 77 цього Закону вказано, що банк може бути ліквідований у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду.

Порядок відкликання банківської ліцензії у банку, що ліквідується за ініціативою власників, визначається нормативно-правовими актами Національного банку України.

Можна зробити висновок, що при вирішенні питання про юрисдикцію спорів щодо правовідносин, стороною в яких є неплатоспроможний банк, що перебуває у стані ліквідації, вимоги статті 1, пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з указаним позовом до суду), статті 19 цього Кодексу (у редакції від 03 жовтня 2017 року) та Закону № 2343-XII не застосовуються.

Спір у справі, що розглядається, є спором про наявність чи відсутність права визнаватися вкладником банку й отримати відшкодування за вкладом.

За таких обставин апеляційний суд помилково закрив провадження у справі, зазначивши про належність спору до господарської юрисдикції.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на склад сторін у цій справі.

Позивачка зазначила, що відповідачем у справі є уповноважена особа Фонду.

Суд першої інстанції задовольнив позов ОСОБА_4 до уповноваженої особи Фонду.

При цьому суд стягнув з Фонду на користь держави судовий збір у розмірі 551,20 грн, хоч Фонд не залучався відповідачем у цій справі. Не вступав Фонд у справу і як третя особа.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, уповноважена особа Фонду, від імені якої діяв представник, подала апеляційну скаргу (а. с. 42-44).

15 червня 2016 року Апеляційний суд Чернівецької області постановив ухвалу, якою апеляційну скаргу АТ «Банк «Фінанси та кредит» на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2016 року залишив без руху (а. с. 49).

При цьому в ухвалі апеляційний суд зазначив справу за позовом ОСОБА_4 до АТ «Банк «Фінанси та кредит» про визнання вкладником банку, тобто апеляційний суд визначив Банк відповідачем у справі без відповідної заяви позивачки та без постановлення ухвали про залучення чи заміну відповідача.

30 червня 2016 року Апеляційний суд Чернівецької області ухвалою відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою АТ «Банк «Фінанси та кредит» на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до АТ «Банк «Фінанси та кредит» про визнання вкладником банку (а. с. 56), а ухвалою від 01 липня 2016 року призначив справу до розгляду (а. с. 57). Апеляційний суд знову визначив Банк відповідачем у справі.

Оскаржуваною ухвалою від 30 серпня 2016 року Апеляційний суд Чернівецької області задовольнив частково апеляційну скаргу уповноваженої особи Фонду: рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2016 року скасував, провадження у справі закрив.

Разом з тим ні Фонд, ні Банк не заявлялися та не залучалися відповідачами у цій справі, як помилково вважали суди, які не визначилися належним чином зі складом учасників справи, зокрема хто є належним відповідачем у справі.

ОСОБА_4 у позові визначила відповідачем саме уповноважену особу Фонду. Указаний відповідач не може бути належним у розумінні вимог цивільного судочинства.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням, зокрема, фізичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша та друга статті 11 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року). Аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 13 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 29 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року; частина перша статті 47 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).

У частині першій статті 26 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій) та частині першій статті 42 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) зазначено, що у спорах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

Відповідно до частин першої, другої статті 30 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року (частини перша, друга статті 48 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року), сторонами у цивільному процесі (у справах позовного провадження) є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Згідно із частиною третьою статті 38 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника (частина третя статті 58 ЦПК України).

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц та № 372/51/16-ц.

В АТ «Банк «Фінанси та кредит» з 17 вересня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію, повноваження тимчасового адміністратора банку делеговано уповноваженій особі Фонду, тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону № 4452-VI.

Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

У статті 47 Закону № 4452-VI зазначено, що уповноважена особа Фонду визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов`язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Відповідно до частини першої статті 35 Закону № 4452-VI Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду.

Уповноважена особа Фонду у своїй діяльності підзвітна Фонду, який несе відповідальність за дії уповноваженої особи Фонду щодо процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку (частина восьма статті 35 Закону № 4452-VI).

Уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду (частина третя статті 37 Закону № 4452-VI).

Частиною третьою статті 34Закону № 4452-VI визначено, що здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговано тільки одній уповноваженій особі.

Разом з тим у частині першій статті 27 Закону № 4452-VI передбачені повноваження Фонду, які він може делегувати уповноваженій особі.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду за рішенням останнього виконує повноваження органу управління Банку, у якому введено тимчасову адміністрацію чи який перебуває у стадії ліквідації. Уповноважена особа Фонду здійснює і повноваження Фонду при реалізації повноважень Фонду, пов`язаних з ліквідацією неплатоспроможного банку, одним з яких є формування реєстру акцептованих вимог кредиторів та формування реєстру вкладників.

Оскільки уповноважена особа Фонду у правовідносинах з іншими особами виступає або як представник Фонду, або як представник банку, то вона як самостійна особа не може бути стороною у справі.

З огляду на те, що уповноважена особа Фонду є працівником Фонду та діє від імені банку в межах повноважень Фонду, така особа у цивільному процесі за позовом до банку може виступати представником банку та не має самостійної процесуальної дієздатності (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 84 - 93 постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц, а також у пунктах 56 - 63 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 383/2/17).

Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц.

Вказані висновки має врахувати апеляційний суд під час розгляду справи, оскільки постановивши ухвалу про закриття провадження, суд фактично не здійснив апеляційного перегляду рішення, тому суд касаційної інстанції позбавлений можливості вирішити справу по суті.

Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, ухвалу апеляційного суду скасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 30 серпня 2016 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л. І. Рогач

Д. А . Гудима І. В . Саприкіна

О . С . Золотніков В. Ю. Уркевич

В. С. Князєв О. Г. Яновська

Н. П. Лященко