open Про систему
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
  • Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
emblem

П О С Т А Н О В А

Іменем України

12 лютого 2019 року

м. Київ

Справа № 9901/643/18 (П/9901/643/18)

Провадження № 11-1205заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача СаприкіноїІ.В.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О Г.,

за участю:

секретаря судового засідання - Сергійчук Л. Ю.,

позивача - ОСОБА_3,

представника відповідача (Президента України) - ГуцалаД.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (головуючої судді Стрелець Т. Г., суддів Білоуса О. В., Бевзенка В. М., Желтобрюх І. Л., Смоковича М. І.) від 18 вересня 2018 року в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Президента України про визнання протиправним та нечинним Указу від 27 лютого 2018 року № 45/2018,

УСТАНОВИЛА:

У червні 2018 року позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та нечинним Указ Президента України від 27 лютого 2018 року № 45/2018 «Про призначення ОСОБА_5 суддею Конституційного Суду України» (далі - Указ).

Цим Указом Президент України відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 106 Конституції України та ч. 2 ст. 9 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон № 2136-VIII) призначив ОСОБА_5 на посаду суді Конституційного Суду України.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що ст. 148 Основного Закону України та ст. 11 Закону № 2136-VIII передбачає, що суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який, серед іншого, має високі моральні якості. На думку позивача, ОСОБА_5 не відповідає таким вимогам і критеріям. Указ про його призначення на посаду судді Конституційного Суду України виданий Президентом України з порушенням законодавчих вимог, а тому має бути визнаний судом нечинним.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 18 вересня 2018 року закрив провадження у справі за п. 1 ч. 1 ст. 230 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За правовою позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеною у спірній ухвалі, оскаржуваний Указ є актом індивідуальної дії і стосується прав та інтересів лише визначеної в ньому особи (призначеного судді Конституційного Суду України), тобто виключно визначеного у ньому суб'єкта, установлює не загальні правила поведінки, а приписи, звернені до відповідної особи, тому не породжує для позивача права на захист і відповідно звернення до суду із цим позовом. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що звернення ОСОБА_3 з позовом від імені українського народу не може розглядатися як спосіб реалізації повноважень народного депутата України, оскільки таке повноваження прямо не передбачено законом.

Не погодившись із таким судовим рішенням з підстави порушення судом першої інстанції норм процесуального права, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати незаконну, на його думку, ухвалу суду першої інстанції, а справу направити для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Обґрунтовуючи свої доводи, позивач указав на невідповідність ухвали суду першої інстанції засадам верховенства права, Конституції і законам України. На його думку, висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що спірний Указ не підлягає оскарженню в судах, суперечить приписам ст. 55, 124 Конституції України, які підлягають застосуванню в цьому випадку. Також ОСОБА_3 з посиланням на резолютивну частину Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначив, що його охоронюваний законом індивідуальний інтерес полягає в тому, що, по-перше, він як народний депутат України неодноразово звертався до Конституційного Суду України і бажає, аби конституційні подання за його підписом розглядав легітимний склад цього суду; по-друге, він як народний депутат України бере безпосередню участь у формуванні складу Конституційного Суду України та якісно виконує свою роботу, а тому може оскаржити спірний Указ, вважаючи, що Президент України виконує обов'язки з призначення частини суддів вказаного суду неякісно.

У судовому засіданні ОСОБА_3 підтримав апеляційну скаргу в повному обсязі та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Указав також на те, що захищає у цій справі не своє право, а охоронюваний законом інтерес як представник народу України та як народний депутат України. Позивач вважає, що має такий інтерес, оскільки є членом колективного органу державної влади і спільно з Президентом України та з'їздом суддів України бере участь у формуванні складу Конституційного Суду України. Як народний депутат України, взявши безпосередньо участь у визначенні 6 суддів за квотою Верховної Ради України, вважає себе зацікавленим у тому, щоби Президент України та з'їзд суддів України також належно виконали їхні обов'язки з такого призначення.

Вказав, що зазначений інтерес підлягає захисту, щоби гарантувати, що звернення до Конституційного Суду України за підписом позивача буде розглядати авторитетна та високоморальна людина, а Президент України призначив на посаду судді цього суду особу, яка не відповідає встановленим критеріям. Крім того, вважає недопустимими ситуації, за яких не буде можливості оскаржити до суду укази про призначення на певні посади померлих людей, а також недієздатних людей, які не мають опікунів.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти вимог скаржника та зазначив, що наведені в апеляційній скарзі доводи не ґрунтуються на вимогах законодавства та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції. Вважає, що оскаржити Указ може лише учасник відповідних правовідносин, а позивач не є таким учасником і не має охоронюваного законом інтересу. Крім того, бажання, щоби кандидат на посаду судді Конституційного Суду України відповідав визначеним критеріям і переконання, що призначена Президентом України особа цим критеріям не відповідає, не свідчить про наявність у позивача охоронюваного законом інтересу, який дозволяє оскаржити Указ.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, та обґрунтування позивача під час судового засідання, а також надані на противагу їм аргументи представника Президента України, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 КАС УкраїниВерховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визначені у ст. 266 КАС України.

Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема, щодо: законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України (п. 1 ч. 1); законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (п. 2 ч. 1).

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Статтею 55 Конституції Україникожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції Українивизначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції Україниюрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із ч. 1 ст. 5 КАС Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року

№ 18-рп/2004, яким мотивує свої вимоги позивач, поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у законах України, згідно з п. 3.6 мотивувальної частини цього Рішення означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».

Отже, гарантоване ст. 55 Конституції Україний конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права чи охоронюваного законом інтересу, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має стосуватися суб'єктивних прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом спору у цій справі є законність Указу Президента України щодо призначення ОСОБА_5 на посаду судді Конституційного Суду України.

За твердженням ОСОБА_3, висловленим в судовому засіданні, прийняте судом першої інстанції рішення є незаконним і необґрунтованим через невідповідність висновків суду обставинам справи, оскільки з цим адміністративним позовом він звернувся до суб'єкта владних повноважень, який видає правові акти. Це рішення стосується охоронюваного законом інтересу позивача не тільки як народного депутата України, а і як представника народу України, оскільки в ст. 55 Конституції України зазначено, що кожен має право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а отже, цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду вважає доводи позивача невмотивованими, виходячи з таких міркувань.

ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis п. 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», п. 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до п. 18 ч. 1 ст. 4 КАС Українинормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС України).

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб'єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

З огляду на вказане нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням конкретних правовідносин.

Як убачається зі змісту оспорюваного Указу, він стосується прав та інтересів визначеної в ньому особи, а саме ОСОБА_5, тобто є актом індивідуальної дії.

Ураховуючи наведені вище положення КАС України та загальновідомі ознаки властивості нормативно-правового й індивідуального актів, оскаржуваний Указ є актом індивідуальної дії, оскільки: виданий Президентом України в межах його компетенції на підставі положень п. 22 ч. 1 ст. 106 Конституції України та ч. 2 ст. 9 Закону № 2136-VIII; не містить загальнообов'язкових правил поведінки, передбачає індивідуалізовані приписи щодо призначення ОСОБА_5 суддею Конституційного Суду України, а отже, адресований одній особі; не регулює певний вид суспільних відносин; не розрахований на багаторазове застосування та вичерпує дію після його реалізації.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів, якої він безпосередньо стосується.

Спірний Указ не породжує для ОСОБА_3 ані як для громадянина України, який не є учасником (суб'єктом) правовідносин, врегульованих цим Указом (як актом індивідуальної дії), ані як для народного депутата України, який бере участь у призначенні іншої частини суддів Конституційного Суду України та може разом з іншими народними депутатами України звертатися до цього суду, жодних прав, обов'язків і законних інтересів, що відповідно не надає позивачу права на захист, а саме права на звернення до суду із цим адміністративним позовом.

ВодночасВелика Палата Верховного Суду вважає, що законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження Указу як акта індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки такий акт може бути оскаржений в суді, насамперед, його адресатом, тобто суб'єктом, для якого відповідний акт створює права та/чи обов'язки. Метою такого обмеження є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів, зокрема, як у цій справі, щодо Указу Президента України про призначення судді Конституційного Суду України. Така мета досягається законодавчо встановленими обмеженнями, тобто останні є пропорційним переслідуваній меті.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 лютого 2019 року у справі № 9901/645/18.

Крім того, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а тому суд першої інстанції правомірно не роз'яснив позивачу, до суду якої юрисдикції він має звертатися з таким позовом.

Таку правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року № 9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з п. 3.4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004, яким мотивує свої вимоги позивач, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Конституційний Суд України у п. 3.6 мотивувальної частини зазначеного рішення відобразив загальнотеоретичні положення, що інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Отже, законний (охоронюваний законом) інтерес виражається у можливостях суб'єкта права користуватися певним соціальним благом, не вимагаючи певних дій від інших осіб і лише за певних умов маючи можливість звертатися за захистом цього інтересу до суду з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним.

Для звернення до суду за захистом охоронюваного законом інтересу особа повинна мати легітимні очікування вчинення стосовно неї певних дій з боку іншого суб'єкта відповідно до заснованого на законі дозволу.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач у цій справі не ідентифікував жодне соціальне благо, користуватися яким оскаржений Указ перешкоджає позивачеві. Крім того, позивач не довів наявність легітимних очікувань певних дій щодо нього з боку Президента України. З огляду на це відсутні підстави стверджувати, що у позивача є охоронюваний законом інтерес у справі.

Крім того, статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у ВерховнійРаді України та за її межами, правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень визначено Законом України від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата» (далі - Закон № 2790-XII).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 2790-XIIнародним депутатом України є обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Статтею 6 цього Закону визначено діяльність народного депутата України у Верховній Раді України, а саме: брати участь у засіданнях Верховної Ради України та участь у роботі депутатських фракцій (груп); участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України; виконувати доручення Верховної Ради України та її органів; брати участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України, а також участь у парламентських слуханнях; звертатися з депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності у порядку, передбаченому цим Законом і законом про регламент Верховної Ради України.

Також у розділі ІІ Закону № 2790-XII визначено права народного депутата у Верховній Раді України; у взаємовідносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав; із засобами масової інформації, на забезпечення інформацією та на її використання.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави стверджувати, що ОСОБА_3, як народний депутат України, здійснює свої повноваження в межах, визначених Конституцією України та Законом № 2790-XII, відповідно до яких право на звернення до суду позивача, як народного депутата України, з позовом щодо оскарження нормативно-правових актів чинним законодавством не передбачено.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що в цьому випадку звернення позивача до суду з позовною заявою від імені Українського народу не може розглядатися як спосіб реалізації повноважень народного депутата України, оскільки таке повноваження прямо не передбачено законом.

У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_3 також зазначив, що з прийняттям оскаржуваного Указу порушено його інтерес як депутата Верховної Ради України, оскільки згідно із ч. 2 ст. 148 Конституції України та ч. 2 ст. 9 Закону № 2136-VIII Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по 6 суддів Конституційного Суду України. При цьому ОСОБА_3 вважає, що він як народний депутат України бере участь у формуванні усього складу Конституційного Суду України і безпосередньо зацікавлений у тому, щоб увесь склад цього суду відповідав законодавчо визначеним вимогам.

Однак, ВеликаПалата Верховного Суду знаходить такі доводи ОСОБА_3 неприйнятними, оскільки призначення суддів Конституційного Суду України здійснюється не колегіальним рішенням Президента України, Верховної Ради України та з'їзду суддів України, а кожним суб'єктом такого призначення самостійно, за окремо визначеною законодавством процедурою.

Тобто Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України як самостійні державні інституції є незалежними під час прийняття рішень щодо призначення суддів Конституційного Суду України.

Таким чином, ані Верховна Рада України, ані з'їзд суддів України не мають права впливати на прийняття рішення щодо призначення суддів Конституційного Суду України Президентом України та відповідно не мають права оскаржувати таке рішення, як і Президент України не має права на втручання у призначення суддів цього суду Верховною Радою України, з'їздом суддів України та на оскарження їхніх рішень щодо такого призначення.

Крім того, позивач вважає, що позиція Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду нібито зводиться до того, що Президент України може призначити на посаду судді Конституційного Суду України будь-яку особу (недієздатну, неповнолітню тощо).

Однак такі аргументи ОСОБА_3 є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 2, 3 ст. 148 Основного Закону України відбір кандидатур на посаду судді Конституційного Суду України здійснюється на конкурсних засадах у визначеному законом порядку. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який володіє державною мовою, на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ятнадцять років, високі моральні якості та є правником із визнаним рівнем компетентності.

Зазначена норма деталізована у главі 3 Закону № 2136-VIII, яка встановлює вимоги до судді Конституційного Суду України, регламентує засади відбору кандидатур на посаду судді та порядок їх призначення.

Відповідно до ст. 13 Закону № 2136-VIII Президент України видає указ про призначення на посаду судді Конституційного Суду за результатами конкурсного відбору. Аналогічний порядок передбачений цим Законом і для призначення суддів Конституційного Суду України Верховною Радою України та з'їздом суддів України.

Тобто будь-який кандидат на посаду судді Конституційного Суду України перед його призначенням Президентом України, Верховною Радою України та/або з'їздом суддів України обов'язково повинен пройти спеціальний конкурсний відбір і відповідати законодавчо встановленим вимогам до таких осіб.

У зв'язку з викладеним Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими вищезазначені доводи позивача щодо наявності у Президента України компетенції на призначення суддею Конституційного Суду України будь-якої особи.

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу, що позивач фактично оскаржує Указ з мотивів неналежного, на його думку, вирішення Президентом України кадрового питання: призначення суддею Конституційного Суду України ОСОБА_5, який, на думку позивача, не має високих моральних якостей, необхідних для зайняття такої посади. Водночас, відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Тому суди не можуть втручатися у дискреційні повноваження інших органів державної влади і посадових осіб, вирішуючи замість них питання, які належать до їхньої компетенції, зокрема такі, як кадрові питання.

Кожен громадянин України і народ у цілому, який відповідно до ч. 2 ст. 5 Конституції України є єдиним джерелом влади в Україні, мають інтерес у тому, щоб глава держави оптимально здійснював свої дискреційні повноваження. Водночас захист такого інтересу, якщо він порушений, здійснюється не в судовому порядку, а під час реалізації громадянами України свого виборчого права при обранні Президента України шляхом голосування.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно скасування оскаржуваного рішення, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Скаржник не спростував правильності висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 241-243, 250, 266, 312, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 вересня 2018 року залишити без задоволення.

Ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. С. Князєв

Суддя-доповідач І.В. Саприкіна

Судді:

Н. О. Антонюк Л.М. Лобойко

С. В. Бакуліна Н.П. Лященко

В. В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д. А. Гудима Л.І. Рогач

В. І. Данішевська О.М. Ситнік

О. С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко О.Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 80396329
Друкувати PDF DOCX
Копіювати скопійовано
Надіслати
Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати

Навчальні відео: Як користуватись системою

скопійовано Копіювати
Шукати у розділу
Шукати у документі

Пошук по тексту

Знайдено:

Зачекайте, будь ласка. Генеруються посилання на нормативну базу...

Посилання згенеровані. Перезавантажте сторінку