ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа№ 1340/5894/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 січня 2019 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Гулкевич І.З., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання неправомірними дій, зобов'язання здійснити нарахування і виплату підвищення до пенсії,-

встановив :

ОСОБА _1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, із вимогами:

-визнати неправомірними дії відповідача щодо ненарахування і невиплати підвищення до пенсії ОСОБА_1 в розмірі 25 відсотків мінімальної пенсії за віком з часу звернення за перерахунком пенсії відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення»;

-зобов'язати відповідача здійснити нарахування і виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії в розмірі 25 відсотків мінімальної пенсії за віком з часу звернення за перерахунком пенсії відповідно до вимог пункту «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач перебуває на обліку у ГУПФУ у Львівській області та отримує пенсію за віком. 14.02.2012 позивачу видано безтермінове посвідчення реабілітованого та потерпілого від політичних репресій №2/16-П, тому позивач, як член сім'ї, яку було примусово переселено, має право згідно із пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ (далі - Закон № 1788-ХІІ) на отримання підвищення до пенсії у розмірі 25 процентів мінімальної пенсії за віком. Проте, відповідач відмовив у підвищенні пенсії відповідно до пункту «г» ст. 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення», оскільки з поданих документів, відсутній факт примусового переселення.

У відзиві на позов відповідач позовних вимог не визнав, посилаючись на те, що позивач не був примусово переселений, а народився 16.09.1956 у селищі Мама, Мамсько-Чуйського району, Іркутської області. Оскільки підвищення до пенсії членам сімей репресованих передбачено для тих, членів сім'ї, яких було примусово переселено, тому у позивача відсутні умови для нарахування підвищення до пенсії.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення частково з таких мотивів та підстав.

ОСОБА_1 є громадянином України, про що свідчить паспорт громадянина України серії НОМЕР_2, виданий Буським РВУ МВС України 23.12.1998 року, перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України Львівської області.

Відповідно до довідки від №9/31-Б-38 про реабілітацію, ОСОБА_1 репресований та перебував на спецпоселенні в Іркутській області разом з батьком, який у 1949 році був висланий з Львівської області, являється реабілітованим.

Довідкою №4/5-9632 інформаційного центру УВС Львівської області від 16.08.1991 року підтверджено, що ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 були виселені з конфіскацією майна 15.07.1949 р із села Утишків, Буського району, Львівської області і по постанові особливої наради при МДБ СРСР від 03.08.1949 року визначені на спепоселення, де ОСОБА_2 помер в ІНФОРМАЦІЯ_1, а члени його сім'ї звільнені у 1958 році.

ОСОБА_4 являється матірю ОСОБА_1, що підтверджується копією паспорту.

Львіською обласною радою 14.02.2012 видано ОСОБА_1 посвідчення НОМЕР_3, згідно якого позивач має право на пільги, передбачені рішенням Львівської обласної ради та Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України Львівської області із заявою щодо встановлення підвищення до пенсії відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Листом від 01.10.2018 року № 762/7/Б-20/07.05-06 повідомлено, що оскільки згідно наданих документів відсутній факт примусового переселення права на підвищення пенсії відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» не має.

Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Однією із основних засад (принципів) адміністративного судочинства відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 2 КАС України є змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі.

Доказами в адміністративному судочинстві відповідно до ч.1 ст.72 КАС України є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зі змісту ч. 3 ст. 23 Загальної Декларації прав людини, п. 4 ч. 1 Європейської Соціальної хартії та ч. 3 ст. 46 Конституції України випливає, що кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які набули правового статусу реабілітованих, основи їх соціального статусу та гарантії їх соціальної захищеності шляхом надання пільг і державної соціальної підтримки визначені та закріплені в Законі України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», дія якого поширюється на осіб, необґрунтовано засуджених судами України або репресованих на території республіки іншими державними органами в будь-якій формі, включаючи позбавлення життя або волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру.

Статтею 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» встановлено, що реабілітованими є, зокрема, особи, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25.12.1958, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону.

Статтями 3, 4 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» встановлено реабілітувати всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім'ями.

Поновити реабілітованих в усіх громадських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, в яких вони постійно проживали до репресій, поширивши це право на членів їх сімей.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», вирішення питань, пов'язаних з встановленням факту розкуркулювання, адміністративного виселення, з відшкодуванням матеріальних збитків, поновленням трудових, житлових, пенсійних та інших прав громадян, реабілітованих відповідно до цього Закону, покладається на обласні, міські і районні Ради народних депутатів.

Згідно з п. 2.13 постанови Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1, якою затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», яка зареєстрована у Мінюсті 27.12.2005 за № 1566/11846, за документ, який засвідчує, що особа визнана реабілітованою, приймається завірена в установленому порядку копія посвідчення реабілітованого. Для осіб, реабілітованих згідно зі статтею 3 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", приймаються довідки органів внутрішніх справ, видані на підставі наявних у них відповідних документів (постанови про вислання, особистих справ на висланих осіб тощо), а за відсутності таких документів - довідки районних комісій з поновлення прав реабілітованих, видані на підставі встановленого факту переселення.

До матеріалів справи долучено копію безтермінового посвідчення реабілітованого та потерпілого від політичних репресій, виданого Львівською обласною радою 14.02.2012.

Тобто, позивач є особою, який необґрунтовано зазнав політичних репресій як член сім'ї репресованої з політичних мотивів родини, згодом був реабілітований, що надає право на підвищення призначеної пенсії відповідно до п. «г» ст. 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Пунктом «г» ч. 1 ст. 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадянам, які необґрунтовано зазнали політичних репресій і згодом були реабілітовані, призначені пенсії підвищуються на 50%, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - на 25 % мінімальної пенсії за віком.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про наявність у ОСОБА_1, як примусово переселеного члена сім'ї, особи, який необґрунтовано зазнав політичних репресій і згодом був реабілітований, права на підвищення до пенсії у розмірі, передбаченому п. «г» ст. 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення», із розрахунку 25% мінімальної пенсії за віком.

Закріплений у ч. 1 ст. 9 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

У розумінні ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Матеріали справи свідчать, що відповідні критерії відповідачем не дотримані, що зумовило звернення позивача за захистом порушених прав та інтересів до суду.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 134 КАС України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Частиною 3 цієї ж статті визначено, що для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).

Частиною 5 цієї статті передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Здійснивши системний аналіз вищенаведених норм суд зазначає, що витрати на правничу допомогу адвоката мають бути: пов'язаними з конкретною справою; співмірними із: складністю справи, що визначається предметом спору, обсягом дослідження доказів, тривалістю розгляду справи, тощо; ціною позову; обсягом наданих послуг, що має бути підтверджено актами наданих послуг, актами виконаних робіт, тощо; витраченим часом адвоката на надання правничої допомоги; підтверджені належними доказами, а саме: квитанцією до прибуткового касового ордера, платіжним дорученням з відміткою банку або іншим банківським документом, касовим чеком, тощо.

Однак, в матеріалах справи відсутні розрахунок оплати праці адвоката, акти наданих послуг/виконаних робіт, прийому-передачі, з яких можна було б встановити обсяг наданих послуг та їх прийняття позивачем.

Так, у рішенні ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, суд виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії (Bottazzi v. Italy), №34884/97).

З огляду на вказане та недостатність безспірних доказів, які б підтверджували понесені позивачем витрати на оплату правничої допомоги, суд не вбачає підстав для задоволення вимоги щодо їх стягнення.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, сплачений ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1409,60 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 241-246, 250, 263 пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ "Перехідні положення" КАС України, суд -

вирішив:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 надбавки до пенсії як реабілітованій особі в розмірі, передбаченому п. «г» ст.77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» із розрахунку 25% мінімальної пенсії за віком, встановленої ст.28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»;

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області провести ОСОБА_1 нарахування та виплату підвищення до пенсії, відповідно до п.«г» ст.77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком, встановленої ч.1 ст.28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 24 вересня 2018 року.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити повністю.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (79016, м. Львів, вул. Митрополита Андрея,10, ЄДРПОУ 13814885) судові витрати у сумі 1409,60 грн. (одна тисяча чотириста дев'ять гривень 60 коп.).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Гулкевич І.З.