Постанова

Іменем України

23 січня 2019 року

м. Київ

справа № 753/1598/16-ц

провадження № 61-22898св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрреставрація», Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щелков Денис Михайлович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Крижанівської Г. В., Оніщука М. І., Українець Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрреставрація» (далі - ТОВ «ФК «Укрреставрація»), Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щелков Д. М., про визнання недійсним пунктів договору, зняття заборони відчуження на квартиру та виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що 24 червня 2008 року між нею та ТОВ «ФК «Укрреставрація» було укладено договір про участь у Фонді фінансування будівництва № 264 (далі - Договір про участь у ФФБ), згідно з умовами якого вона брала участь у Фонді фінансування будівництва з метою будівництва квартири АДРЕСА_1. 24 липня 2008 року між нею та Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є ПАТ «РайффайзенБанк Аваль», було укладено кредитний договір № 223357316 (далі - Кредитний договір), за умовами якого вона отримала кредит за програмою кредитування «Житло в кредит на первинному ринку» у розмірі 94 403 долари США під 14,40 % річних на строк до 24 липня 2021 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним Кредитним договором 24 липня 2008 року між нею та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» було укладено договір іпотеки, згідно з яким вона передала в іпотеку банку майнові права на вищевказану квартиру, яка мала бути збудована у майбутньому на підставі Договору про участь у ФФБ, укладеного між нею і ТОВ «ФК «Укрреставрація». Оскільки на час укладення договору іпотеки Закон України «Про іпотеку» не передбачав передачу в іпотеку майнових прав, то ОСОБА_1 просила визнати недійсними пункти 1.1, 1.3 договору іпотеки, зняти заборону відчуження квартири АДРЕСА_1 і виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження її іпотекою.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 червня 2016 року у складі судді Сухомлінова С. М. позов задоволено частково. Визнано недійсними пункти 1.1, 1.3 договору іпотеки до Кредитного договору, укладеного 24 липня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» і ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 1040. Знято заборону відчуження квартири АДРЕСА_1, накладену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М. 24 липня 2008 року та виключено з Державного реєстру іпотек запис про її обтяження. В решті позову відмовлено. Стягнуто з ПАТ «РайффайзенБанк Аваль» на користь ОСОБА_1 551 грн 20 коп. судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорювані пункти договору іпотеки суперечать чинному на час укладення цього договору Закону України «Про іпотеку», оскільки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» до 25 грудня 2008 року (дата внесення змін до цієї статті) не визначала майнові права як предмет іпотеки.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 червня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оспорювані позивачем положення договору іпотеки на час звернення до суду з цим позовом фактично не існували, оскільки 06 березня 2012 року між ОСОБА_1 і банком було укладено договір про внесення змін до договору іпотеки, згідно з яким до пункту 1.3 договору були внесено зміни про те, що предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_1 Чинним законодавством України не передбачені випадки визнання правочинів або їх окремих положень недійсними після припинення їх дії.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У січні 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що в порушення норм процесуального права апеляційний суд прийняв нові докази, які існували на час розгляду справи місцевим судом, та не обґрунтував у рішенні підстави і мотиви такого прийняття. Суд не врахував правового висновку Верховного Суду України, наведеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1502цс15.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 09 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

04 травня 2018 року справу № 753/1598/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 24 червня 2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «Укрреставрація» було укладено Договір про участь у ФФБ, згідно з яким вона взяла участь у Фонді фінансування будівництва з метою будівництва квартири АДРЕСА_1.

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, щоза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

24 липня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», було укладено Кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_1 отримала кредит за програмою кредитування «Житло в кредит на первинному ринку» у розмірі 94 403 доларів США під 14,40 % річних на строк до 24 липня 2021 року.

Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною першою статті 575 ЦК України передбачено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором 24 липня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М. та зареєстрований в реєстрі за № 1040, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку майнові права на квартиру АДРЕСА_1, яка мала бути збудована у майбутньому, на підставі Договору про участь у ФФБ, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «Укрреставрація» (пункти 1.1, 1.3 договору іпотеки).

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами першою, третьою статті 575 ЦК України передбачено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (частина друга статті 583 ЦК України).

Стаття 6 Закону України «Про іпотеку» зобов'язує іпотекодавця до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі ті, що не зареєстровані в установленому законом порядку.

За змістом статей 1, 5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору іпотеки, застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом.

На час укладення договору іпотеки про передачу в іпотеку майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки.

Майнове право, яке є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.

Майнові права на об'єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, в тому числі до Закону України «Про іпотеку».

Викладене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, наведеними у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 17 квітня 2013 року у справі № 6-8цс13, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, від 02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15.

Разом з тим апеляційним судом встановлено, що 06 березня 2012 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 було укладено Договір про внесення змін до договору іпотеки до Кредитного договору, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М. 06 березня 2012 року та зареєстрований в реєстрі за № 220, за умовами якого пункт 1.3. договору іпотеки викладено у такій редакції: «Предметом іпотеки за цим договором є квартира АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1, в якому ОСОБА_1 вказана як власник».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що хоча положеннями статті 5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки, не передбачалося передання майнових прав в іпотеку, однак з часу укладення ОСОБА_1 Договору про внесення змін до договору іпотеки оспорюваний договір відповідає вимогам статті 5 Закону України «Про іпотеку». Крім того, надаючи згоду на передачу в іпотеку спочатку майнових прав на незавершену будівництвом квартиру, а згодом і на квартиру, ОСОБА_1 не довела порушення свого права.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції з додержанням вимог статей 303, 304 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України 2004 року), перевірив доводи апеляційної скарги та навів відповідні висновки, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статті 316 цього Кодексу.

Доводи касаційної скарги про те, що в порушення норм процесуального права апеляційний суд прийняв нові докази, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частин другої, третьої статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

За змістом пункту 6 частини третьої статті 295, частини другої статті 303 та пункту 1 частини першої статті 309 ЦПК України2004 року апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувалися з порушенням установленого порядку.

У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і безпосередньо в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати вимоги частини третьої статті 27 ЦПК України 2004 року щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Апеляційний суд дослідив новий доказ, який не подавався до суду першої інстанції, - Договір про внесення змін до договору іпотеки від 06 березня 2012 року, який має виключне значення для правильного вирішення справи.

Посилання у касаційні скарзі на те, що апеляційний суд не врахував правову позицію Верховного Суду України, наведену в постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1502цс15, є безпідставними, оскільки ухвалюючи рішення у справі, яка була предметом перегляду Верховним Судом України, суди попередніх інстанцій виходили з того, що іпотека майнових прав Законом України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договорів, не передбачена, а інший об'єкт в іпотеку не передався і предмет іпотеки не змінювався. Отже в цій справі та у справі, яка була предметом перегляду Верховним Судом України, встановлено різні фактичні обставини, які не свідчать про неоднакове застосування статті 5 Закону України «Про іпотеку».

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків апеляційного суду і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак