П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 0240/2143/18-а

Головуючий у 1-й інстанції: Воробйова І.А.

Суддя-доповідач: Гонтарук В. М.

17 січня 2019 року

м . Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гонтарука В. М.

суддів: Білої Л.М. Граб Л.С.

секретар судового засідання: Аніщенко А.О.,

за участю:

представника відповідача: Вербицької Тетяни Андріївни

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

В липні 2018 року ОСОБА_3 звернулась до суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду в м. Вінниці , в якому просила:

- визнати незаконним (протиправним) та скасувати рішення Управління Пенсійного фонду м. Вінниці №5033 від 23 серпня 2017 року про відмову в призначенні їй пенсії за віком.

- зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці призначити ОСОБА_3 пенсію за віком з 17.10.2016 року.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначила, що право громадянина України на призначення пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне місце проживання в Україні, і тому, проживаючи на даний час в Ізраїлі, вона має такі ж самі конституційні права, як і громадяни, які постійно проживають на території України. Також позивач заперечує наявність будь-якого зв'язку між правом громадянина України на призначення та отримання пенсії з фактом відсутності механізму виплати пенсії громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міжнародних договорів щодо пенсійного забезпечення.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову.

Апеляційна скарга фактично обґрунтована незгодою з висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову. Заявник апеляційної скарги, дублюючи власні доводи наведені в позовній заяві, вказує на те, що держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати та забезпечувати право своїх громадян на призначення та одержання пенсії незалежно від того, де на даний час особа проживає, - в Україні чи за її межами.

12 листопада 2018 року до суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність її доводів.

Представник відповідача в судовому засіданні щодо вимог апеляційної скарги заперечувала, просила суд залишити її без задоволенні, а рішення без змін.

Позивач, її представник в судове засідання не з'явились. Про час, день та місце розгляду справи повідомлені завчасно та належним чином. Однак, до суду повернувся конверт з відміткою "За закінченням терміну зберігання".

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Заслухавши суддю доповідача, пояснення відповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву, надавши їм правову оцінку, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, неоспорені факти про те, що ОСОБА_4, виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, де перебуває на консульському обліку посольства України в державі Ізраїль.

17 жовтня 2016 року ОСОБА_3 звернулась з заявою до відповідача щодо призначення пенсії за віком.

Листом №С 2120/06-33-2/02-1 від 27 жовтня 2016 року відповідач відмовив ОСОБА_3 в призначенні пенсії, посилаючись на те, що оскільки вона постійно проживає за кордоном, тому не має права на призначення та виплату пенсії в Україні.

Вважаючи такі дії відповідача протиправними позивач звернулась до суду.

Постановою Вінницького міського суду від 15 грудня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці щодо відмови в розгляді заяви ОСОБА_3 від 17 жовтня 2016 року про призначення пенсії.

Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці розглянути заяву ОСОБА_3 від 17 жовтня 2016 року щодо призначення пенсії.

На виконання вказаних рішень судів відповідач повторно розглянув заяву ОСОБА_3 про призначення пенсії та 23 серпня 2017 року прийняв рішення, яким відмовив позивачу в призначенні пенсії за віком та роз'яснив, що виникнення права на пенсію пов'язується з умовою постійного проживання заявника на території України або укладення Україною з відповідною державною міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення - в разі проживання таких осіб в іншій країні. Разом з тим зазначив, що рішення вищезазначених судів не містять зобов'язального характеру щодо призначення пенсії ОСОБА_3

Позивач, вважаючи відмову Пенсійного органу від 23 серпня 2018 року у призначенні їй пенсії протиправною, звернулась через представника до суду за захистом своїх прав.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, як основну мотивацію зазначив щодо наявності обов'язкового зв'язку між фактом виникнення права на пенсію з умовою постійного проживання заявника на території України, або ж необхідністю укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення - в разі проживання таких осіб в іншій країні, що на разі використано не може бути, оскільки договір в області пенсійного забезпечення між країною Ізраїль та Україною не укладений.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції та надаючи правову оцінку виниклим правовідносинам зазначає наступне.

Стаття 25 Конституції України гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (стаття 33 Конституції України).

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Право на пенсію в Україні є конституційним правом громадянина України.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування (далі - Закон №1058-IV) загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим законом та досягли встановленого цим законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Конституційний Суд України в рішенні від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними) положення п.2 ч.1 ст. 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закон втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

У пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, вказав, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (п.51 рішення).

У пункті 54 цього рішення Європейський суд з прав людини вказав, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі Пічкур проти України, як джерело права відповідно до статті 17 Закону № 3477-IV.

Проживаючи в Ізраїлі, як громадянка України, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

При цьому, відсутність законодавчо визначеного порядку подання громадянами України заяв про призначення пенсії у випадку постійного проживання за межами України, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлене Конституцією України.

З цього приводу суд апеляційної інстанції вважає доцільним звернути увагу на розпорядження Кабінету Міністрів України від 14 вересня 2016 року №672-р, яким схвалено стратегію модернізації та розвитку Пенсійного Фонду України на період 2020 року, зокрема, впроваджено заходи обслуговування громадян незалежно від місця їх реєстрації.

Таким чином, враховуючи відсутність у позивача постійного місця проживання на території України, суд апеляційної інстанції вважає можливим звернення представника позивача із заявою про призначення пенсії до відповідача.

Враховуючи вищезазначені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що позивач, проживаючи в Ізраїлі, має такі ж самі конституційні права, як громадянин України, що проживає на території України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання громадянина України.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, з огляду на здійснений аналіз норм пенсійного законодавства, з урахуванням рішення Конституційного суду України №25-рп/2009, дійшов висновку, що виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера, а відсутність законодавчо встановленого механізму призначення та виплати пенсії громадянину України, який виїхав на постійне місце проживання за кордон, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлений статтею 46 Конституції України.

Наведена правова позиція також неодноразово підтримувалась Верховним Судом, зокрема у постановах від 27.03.2018 року № 569/6114/17 та від 20.09.2018 року №754/3047/17.

Крім того, колегія суддів зазначає, що конституційне право громадян на соціальний захист залежить від обрання ними місця свого постійного проживання.

Вказане вже було предметом розгляду Конституційним Судом України 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 року, де, зокрема, Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії... Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України)... Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.»

Аналізуючи згадане вище Рішення Конституційного Суду України, можна зробити висновок, що пенсія за віком є формою соціального захисту, яка пов'язана насамперед з попередньою трудовою діяльністю та трудовими заслугами особи і не може бути залежною від її місця проживання.

Відповідно до Постанови № 6 Пленуму Верховного Суду України від 24 квітня 2015 року зазначено, що пенсійні правовідносини характеризуються такими етапами функціонування: 1) право на призначення пенсії; 2) право на отриманням пенсії; 3) право на перерахунок розміру пенсії. При цьому первинним етапом є саме право на призначення пенсії, а інші етапи є похідними.

Вищезазначений Пленум прийшов до висновку, що Конституційний Суд України вже визнав неконституційними положення про припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Тому зазначив, що виходячи з конституційних принципів і загальних засад права до положення про те, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються, має бути застосована аналогія права. Пенсійні правовідносини є цілісним триваючим процесом, у якому право на призначення пенсії є первинним, а право на її виплату - похідним. Водночас ці правовідносини є ідентичними та взаємозалежними, без призначення пенсії не може виникнути право на її виплату.

Тому, і по даній справі суд апеляційної інстанції застосовує рішення Конституційного Суду України № № 25-рп/2009 року від 07 жовтня 2009 року та вищеописаний Пленум Верховного Суду України, згідно до яких особа не може бути позбавлена права на призначення та отримання пенсії з підстав не проживання її на території України.

Стосовно визначення належного способу захисту порушеного права позивача, суд апеляційної інстанції враховує, що спосіб захисту порушено права має бути реальним та ефективним. При цьому, за певних обставин, незважаючи на те, що вирішення питання про призначення пенсії є дискреційними повноваженнями органів Пенсійного Фонду України, суд може ухвалити рішення, яким зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення на користь позивача.

При цьому, зобов'язання відповідача прийняти певне рішення на користь позивача може мати місце у випадку, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на свій розсуд.

В даному випадку, відповідачем не заперечувався факт наявності у позивача необхідного стажу для призначення пенсії та документів, які такий стаж підтверджують.

Жодних обгрунтованих та достатніх доказів Пенсійним органом, щодо відсутності правових підстав для призначення пенсії позивачу при розгляді даної справи, суду не надано.

Відповідно до положень статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку.

Таким чином, право позивача підлягає захисту з моменту звернення нею до відповідача з вищезазначеною заявою.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач 17 жовтня 2016 року звернулась до відповідача з заявою про призначення їй пенсії надавши усі необхідні документи, таким чином колегія суддів приходить до висновку, що правильним способом захисту прав позивача, у спірних правовідносинах є зобов'язання Управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці призначити ОСОБА_3 саме з 17.10.2016 року пенсію за віком.

Виходячи зі змісту апеляційної скарги та оскаржуваного судового рішення, судова колегія визнає апеляційну скаргу обґрунтованою, а викладені в ній доводи такими, що спростовують висновки суду першої інстанції.

Тому, зважаючи на вказані обставини колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції неповно провів аналіз діючого законодавства, яке регламентує вказані правовідносини, не надав правильного обґрунтування всім належним доказам позивача, у зв'язку з чим прийшов до невірного висновку по досліджених доказах, без врахування позиції Верховного Суду, чим порушив норми матеріального та процесуального права.

Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам по справі, в той час як доводи апеляційної скарги спростовують позицію суду, викладену в оскаржуваному судовому рішенні, підтверджують допущення судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення про задоволення адміністративного позову.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 задовольнити повністю.

Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії скасувати.

Прийняти постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_3 до Управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії задовольнити повністю.

Визнати незаконним та скасувати рішення Управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці № 5033 від 23 серпня 2017 року про відмову ОСОБА_3 в призначенні пенсії за віком.

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці призначити ОСОБА_3 пенсію за віком з 17.10.2016 року.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 22 січня 2019 року.

Головуючий

Гонтарук В. М.

Судді

Біла Л.М. Граб Л.С.