ОКРЕМА ДУМКА

Судді Ситнік О.М.

12 вересня 2018 року

Справа № 569/96/17

Провадження № 14-386 цс 18

Велика Палата Верховного Суду розглянуласправу за позовом Приватного акціонерного товариства (далі - ПрАТ) «Страхова компанія «Юнівес»до ОСОБА_2а та ПрАТ «Страхова група «ТАС» про відшкодування шкоди за касаційною скаргою ПрАТ «Страхова компанія «Юнівес» на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року, якою рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 08 червня 2017 року у частині задоволення позовних вимог до ПрАТ «Страхова група «ТАС» скасовано, а провадження у справі у цій частині позовних вимог закрито у зв'язку з тим, що вони не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. У іншій частині рішення суду залишено без змін.

Касаційну скаргу ПрАТ «Страхова компанія «Юнівес»задоволено. Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі.

Обставини справи стосуються спричинення майнової шкоди у зв'язку з дорожньо-транспортною пригодою, винним у якій визнано ОСОБА_3 На виконання договору добровільного страхування наземного транспорту від 04 грудня 2015 року позивач сплатив страхове відшкодування вигодонабувачу у розмірі 119 410,00 грн. ПрАТ «Страхова група «ТАС» на вимогу позивача від 21 листопада 2016 року № 502-21/16 сплатило позивачу 100 000,00 грн. Спір між сторонами виник щодо відшкодування 19 410,00 грн шкоди, сплаченої позивачем за договором добровільного страхування.

Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки щодо правильного застосування норм матеріального та процесуального права:

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства(частина перша статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України у вказаній редакції). Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 15 і частині другій статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.

Господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункт 15 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Юридичні особи та фізичні особи?підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України у зазначеній редакції). Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу (частина перша статті 45 ГПК України у вказаній редакції). Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 1, частині першій статті 12, частинах другій і третій статті 21 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.

Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом до страховика особи, винної у настанні страхового випадку, про стягнення з нього суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого укладеним з винною особою договором ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства.

Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом про стягнення з особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад передбачений договором, укладеним з винною особою, ліміт відповідальності страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.

Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом одночасно про стягнення зі страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого договором, укладеним з цією особою, ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, а також про стягнення з винної особи суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад ліміт відповідальності її страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.

Розглядаючи позовні вимоги, заявлені до винної у настанні страхового випадку фізичної особи, про стягнення з неї такої суми виплаченого потерпілому його страховиком страхового відшкодування, яка перевищує обов'язковий ліміт відповідальності страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суд з'ясовує у цієї особи, чи має вона укладений договір добровільного страхування цивільно-правової відповідальності на суму, що перевищує ліміт відповідальності її страховика за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. У разі встановлення факту наявності такого договору суд згідно з вимогами статей 51 і 53 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, залучає страховика за договором добровільного страхування цивільно-правової відповідальності, укладеним з особою, винною у настанні страхового випадку, співвідповідачем або третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача та вирішує спір за правилами того судочинства, в якому було розпочате провадження.

Тобто Велика Палата Верховного Суду фактично зробила висновок, що юрисдикційність спору залежить від перемінних критеріїв, якими зазначено наявність чи відсутність договору добровільного страхування цивільно-правової відповідальності.

Зазначений критерій не відповідає жодній доктрині розмежування юрисдикцій і може привести не тільки до хаосу у визначенні суб'єктної юрисдикції, але і спричинити порушення права осіб на розгляд справи «Встановленим законом судом».

Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір (частини перша, третя статті 124 Конституції України).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

При вирішенні питання щодо можливості розгляду справи у порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, передбаченими у статті 1 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Разом з тим ГПК України у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції, у статті 1 передбачав, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Стаття 12 ГПК України передбачала перелік справ, що були підвідомчі господарським судам, до яких, у контексті вказаних позовних вимог відносилися відповідно до пунктів 1 та 6 частини першої цієї статті справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають з публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Також відносяться справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Отже, ГПК України визначив чіткий критерій суб'єктної юрисдикції: участь у справі як позивача, так і відповідача - юридичних осіб чи фізичних осіб?підприємців.

У даному випадку спір виник між двома страховими компаніями з приводу розрахунків між цими страховими компаніями на виконання дій, вчинених з виплати страхового відшкодування. Позивач виплатив страхове відшкодування за договором добровільного страхування, а відповідач є стороною договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності. Розмір майнової шкоди перевищує ліміт, зазначений у договорі страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Відповідно до вимог статті 16 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення до суду, не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Отже, для розгляду вказаної справи у порядку цивільного судочинства необхідно, щоб розгляд такого спору був передбачений законом, чи не існувало іншого порядку його розгляду.

Разом з тим при визначенні юрисдикції суд має враховувати, чи пов'язані відповідачі у справі солідарним обов'язком як боржники.

Відповідно до частини першої статті 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі.

До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд.

Крім того, такий розгляд у одному провадженні можливий у разі: позовні вимоги заявлені до 15 грудня 2017 року, серед відповідачів є хоча б одна фізична особа, такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.

Така правова позиція вже неодноразово висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 14-40цс18, від 21 березня 2018 року у справі № 14-41цс18, від 25 квітня 2018 року у справі № 14-74цс18, а також від 20 червня 2018 року у справі № 14-224цс18.

Разом з тим при розгляді вказаної справи встановлено, що ні Законом України від 07 березня 1996 року № 85/96-ВР«Про страхування», ні Законом України від 01 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV) не передбачено солідарної відповідальності страховика та страхувальника при відшкодуванні майнової шкоди. Тому вказані вимоги можуть бути розглянуті у різних судових справах, оскільки не залежать один від одного, так як відповідальність винної особи настає лише у випадку перевищення розміру шкоди, спричиненої дорожньо-транспортною пригодою, розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

У пункті 9.1 статті 9 Закону № 1961-IV зазначено, що страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов'язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування.

У пунктах 9.2, 9.3 статті 9 названого Закону розмір страхової суми за шкоду, заподіяну майну потерпілих, становить 50 000 грн на одного потерпілого. Розмір страхової суми за шкоду, заподіяну життю та здоров'ю потерпілих, становить 100 000 грн на одного потерпілого.

Згідно з пунктом 9.4 статті 9 Закону № 1961-IV страхові виплати за договорами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності обмежуються страховими сумами, які діяли на дату укладення договору та зазначені в договорі страхування.

Отже, у разі перевищення розміру майнової шкоди встановленого Законом № 1961-IV настає відповідальність винної особи за загальними правилами відшкодування шкоди, передбаченими ЦК України.

Закон № 1961-IV не встановлює солідарну відповідальність страховика і страхувальника, а лише передбачає можливість звернення до останнього з регресним позовом у встановлених законом випадках.

Крім того, відповідно до частини першої статті 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Якщо винна особа уклала договір добровільного страхування такої відповідальності, то відшкодування за вказаним договором має виплатити відповідно страхова компанія - страховик у межах, зазначених у договорі.

У матеріалах цивільної справи є договір серії AZ6 № 410786 добровільного комплексного страхування транспортних засобів, яким також не передбачено солідарної відповідальності страховика і страхувальника.

Також не вбачається, що позовні вимоги пов'язані спільним предметом, оскільки у разі звернення до страхової компанії підлягає стягненню страхова виплата, а у разі звернення до заподіювача шкоди - відшкодуванню шкода, які урегульовані різними нормативними актами, і в одному випадку вказана вимога є вимогою про виконання договору страхування, у іншому - пов'язана з позадоговірними зобов'язаннями.

Отже, підстав для визначення цивільної юрисдикції, виходячи із правового статусу страховика і страхувальника, не вбачається.

Суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності провадження, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того предмета судами у різних юрисдикціях.

ЦПК України у редакції,чинній на час розгляду справи, передбачав ситуації, коли таке провадження не могло бути закінчене у цивільному порядку.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 205 ЦПК України у вказаній редакції визначено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Суд апеляційної інстанції цілком законно й обґрунтовано закрив провадження у справі за позовом ПрАТ «Страхова компанія «Юнівес»до ПрАТ «Страхова група «ТАС», оскільки у даному самостійному спорі сторонами є юридичні особи, і він має розглядатися за правилами господарського судочинства, та залишив без змін рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ПрАТ «Страхова компанія «Юнівес» до ОСОБА_2, з урахуванням того, що стороною у справі у цій частині позовних вимог є фізична особа.

Суддя О.М. Ситнік