open Про систему
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
  • Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
emblem

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 січня 2019 р. Справа№200/13761/18-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса для листування: АДРЕСА_1, ТОЦ «ДОМІНО» офіс 1)

до Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області (85200, Донецька область, м. Торецьк, вул. Євгена Седнєва, 1, код ЄДРПОУ 26000411)

про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ :

ОСОБА_1 звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області про визнання незаконним та скасування рішення відповідача про відмову в призначенні допомоги при народженні дітей та допомоги по догляду за дитиною до трьох років, визнання протиправною відмову відповідача у нарахуванні та виплаті допомоги та зобов'язання призначити та здійснити виплату державної допомоги при народженні дітей та по догляду за дитиною до трьох років.

10 грудня 2018 року суд прийняв до розгляду позовну заяву та відкрив провадження у справі. Одночасно, суд задовольнив клопотання про розгляд справ у порядку спрощеного провадження та призначив розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), задовольнив його клопотання про звільнення від сплати судового збору у розмірі 704 (сімсот чотири) гривні 80 копійок та задовольнив клопотання про поновлення строку звернення до суду та визнав поважними причини пропуску строку звернення позивача із позовом до суду. Також, суд зобов'язав відповідача надати суду належним чином засвідчені копії справи ОСОБА_1 про призначення допомог при народженні дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та по догляду за дитиною до трьох років сина ОСОБА_2, всі інші докази, які стали підставою для вчинення відповідачем спірних дій.

За правилами пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення.

Згідно з нормами частини третьої статті 263 КАС України у справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив.

Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що відмова у призначенні відвідної допомоги на дітей через несвоєчасне її звернення є незаконною та передовсім порушує інтереси дитини. Позивач зауважила, що строк для звернення за допомогою було пропущено з поважних причин, з огляду на те, що позивач народила дитину на території, що не контролюється українською владою та у зв'язку зі смертю однієї дитини.

Відповідачем на адресу суду надано відзив на адміністративний позов позивача, у якому заперечив проти задоволення заявлених вимог та просив суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі. Мотивуючи вимоги поданих заперечень, відповідач посилався на пропуск позивачем 12-місячного строку звернення за допомогою при народженні. Також, відповідач зауважив, що рішення про відмову у призначенні допомоги по догляду за дитиною до трьох років управлінням не приймалось, з огляду на те, що відповідна допомога скасована змінами до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», які відбулися 27 березня 2014 року.

Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив.

Позивач - ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_2, виданого 25 червня 2003 року Калінінським РВ Горлівського МУ УМВС України у Донецькій області, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1. Як встановлено судом, підтверджено наявними матеріалами справи та підтверджено відповідачем по справі, позивач та її дитина ОСОБА_2 перебувають на обліку відповідача як внутрішньо переміщені особи.

Судом встановлено, що позивач 16 жовтня 2017 року у м. Горлівці Донецької області народила дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про що було видані свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 від 30 жовтня 2018 року та серії НОМЕР_4 від 6 жовтня 2018 року - відповідно. Також, судом встановлено, що 18 жовтня 2018 року було складено актовий запис № 721 про смерть ОСОБА_3 у віці 16 днів та Торецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області 30 жовтня 2018 року видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_5.

6 листопада 2018 року позивач звернулась до відповідача із заявою «Про призначення усіх видів соціальної допомоги, компенсацій та пільг», форма якої затверджена наказом Міністерства соціальної політики України 21 квітня 2015 року № 441, згідно якої просила призначити їй допомогу при народженні дитини. Зазначена заява була прийнята відповідачем та зареєстрована за № 1998.

7 листопада 2018 року позивачем на адресу відповідача було спрямовано інформаційний запит із вимогою надання роз'яснень щодо підстав не призначення допомоги на дітей.

У відповідь, 8 листопада 2018 року відповідачем на адресу позивача було спрямовано повідомлення про відмову в призначенні державної допомоги сім'ям з дітьми (вих. № 07/3-03778), у якому повідомлено, що оскільки позивач звернулась до управління 6 листопада 2018 року, тобто пізніше 12 календарних місяців після народження дітей, то підстави для призначення державної допомоги при народженні дитини відсутні. Також, у повідомленні відповідачем роз'яснено право позивача на оскарження прийнятого рішення. Одночасно, відповідачем було прийнято розпорядження про відмову в призначенні допомоги відповідно до статті 11 Закону України від 21 листопада 1992 року «Про державну допомогу сім'ям з дітьми».

Отже, спірним питанням у справі є правомірність відмови відповідача в призначенні допомоги при народженні синів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та допомоги по догляду за дитиною до трьох років на сина ОСОБА_2.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.

Згідно частини 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги встановлює Закон України від 21 листопада 1992 року № 2811-XII «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» (надалі - Закон № 2811-XII). Даний Закон спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.

Так, згідно з частиною першою статті 1 зазначеного Закону громадяни України, в сім'ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених Законом та іншими законами України.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 3 Закону № 2811 одним із видів державної допомоги сім'ям з дітьми є допомога при народженні дитини. Така допомога призначається і виплачується органами соціального захисту населення; надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною; покриття витрат на її виплату здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів (стаття 4, частина 1 статті 5, частина 1 статті 10 Закону), з урахуванням умов, визначених у статті 11 Закону № 2811-XII.

Таким чином, допомога при народженні дитини є різновидом державної допомоги у загальній системі соціального захисту населення і надається з метою забезпечення відповідного рівня матеріальної підтримки сімей, у яких є діти, створення належних умов для утримання та виховання дітей.

За приписами статті 11 Закону № 2811-XII, для призначення допомоги при народженні дитини до органу соціального захисту населення за умови пред'явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, та свідоцтва про народження дитини подається одним з батьків (опікуном), з яким постійно проживає дитина, заява за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, та копія свідоцтва про народження дитини. Даний перелік документів є вичерпним. Допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини. У разі народження мертвої дитини допомога при народженні дитини не призначається. Вказані норми Закону кореспондуються з положеннями Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1751 від 27 грудня 2001 року (зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 59 від 04 лютого 2009 року).

Аналіз наведених норм дає підстави зробити висновок про те, що заява про призначення допомоги при народженні дитини подається одним із батьків дитини в письмовій формі до органів соціального захисту за формою, затвердженою Мінсоцполітики.

Суд зазначає, що у відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27.02.1991 року №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Держави-учасниці забезпечують, щоб установи, служби і органи, відповідальні за піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема, в галузі безпеки й охорони здоров'я та з точки зору численності і придатності їх персоналу, а також компетентного нагляду.

Окрім того, суд зауважує, що допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам.

У даному випадку неможливість своєчасного звернення одним з батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів саме дитини.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №591/610/16.

Частинами сьомою, дев'ятою статті 11 Закону № 2811-XII визначено, що допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини. Виплата допомоги при народженні дитини припиняється у разі: позбавлення отримувача допомоги батьківських прав; відібрання дитини в отримувача допомоги без позбавлення батьківських прав; тимчасового влаштування дитини на повне державне утримання; припинення опіки або звільнення опікуна від його повноважень щодо конкретної дитини; нецільового використання коштів і незабезпечення отримувачем допомоги належних умов для повноцінного утримання та виховання дитини.

Суд звертає увагу, що позивачем заявлений позов фактично в інтересах дитини для її належного матеріального забезпечення, а відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного Кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно до п. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано постановою Верховної Ради України №789-XII від 27.02.1991, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Отже, беручи до уваги необхідність захисту інтересів малолітньої дитини, враховуючи ту обставину, що позивач всупереч своїй волі змушена була змінити місце проживання внаслідок проведення антитерористичної операції, виходячи із завдань адміністративного судочинства, суд доходить висновку, що рішення відповідача про відмову у призначенні допомоги при народженні дитини, прийнято відповідачем без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття відповідного рішення.

Згідно положень Порядку № 1751 допомога при народженні дитини, яка народилася після 30 червня 2014 р., надається у розмірі 41280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами.

При цьому, з аналізу норм чинного законодавства суд доходить висновку, що якщо дитина народилася живою, то її батькам вже встановлена виплата (одноразово у сумі 10320 грн.), а щомісячні виплати вже проводяться на дітей, які живі. Крім того, право на отримання допомоги на померлу дитину не заперечується відповідачем по справі, а заперечується можливість виплати зазначеної допомоги через несвоєчасне звернення позивача за отриманням даної допомоги.

За таких обставин, з урахуванням інтересів дитини та обставин, встановлених судом, суд доходить висновку про наявність у позивача права на звернення до органу праці та соціального захисту населення за призначенням допомоги при народженні дитини та отримання цієї допомоги.

Водночас, щодо вимог позивача щодо отримання допомоги по догляду за дитиною до трьох років сина ОСОБА_2 (16 жовтня 2017 року), суд вважає за необхідне зазначити про наступне.

Законом України від 27 березня 2014 року № 1166-VII «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» розділ ІV Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» - «Допомога по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку» було виключено.

Отже, як на момент народження дитини, так і на теперішній час нормами чинного законодавства не передбачено надання допомоги по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку, що виключає можливість задоволення позовних вимог позивача в цій частині.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормами статті 2 КАС України встановлено, що адміністративні суди при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, серед іншого, перевіряють чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) та з урахуванням принципу верховенства права.

Відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно вимог частин першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Нормами частини четвертої статті 245 КАС України встановлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи вказано, що адміністративний орган може здійснювати «дискреційні повноваження», користуючись певною свободою розсуду у разі ухвалення будь-якого рішення. Такий орган в силу (за) наявності у нього дискреційних повноважень може вибирати з декількох варіантів припустимих рішень той, який він вважає найбільш відповідним у даному випадку. За цього надано рекомендацію судам не втручатися у дискреційні повноваження державних органів.

На переконання суду, з боку державних органів відбувається підміна понять, оскільки не будь-які повноваження органів влади з ухвалення рішень, є дискреційними. Дискреція діє тільки у разі, коли у рамках закону держорган може приймати різні рішення.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.

Відповідно до пункту 7 частини 2 статті 245 КАС України в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання вчинити певні дії. Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо вбачається з норм Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Отже, вимоги позивача щодо зобов'язання відповідача призначити та здійснити виплату державної допомоги при народженні дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 16 жовтня 2017 року є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Проте, суд зазначає, що вимоги позивача про визнання протиправною відмову відповідача у нарахуванні та виплаті допомоги при народженні дітей та визнання незаконним та скасування рішення відповідача фактично є тотожними, оскільки відмова позивача щодо призначення державної допомоги при народженні дітей була оформлена оскаржуваним рішенням (розпорядженням від 8 листопада 2018 року). Тому, належним способом захисту прав позивача є саме визнання протиправним та скасування відповідного розпорядження відповідача від 8 листопада 2018 року, яким вирішено не призначати позивачу відповідну допомогу.

Крім того, позивач у позовні заяві просив суд зобов'язати відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення відповідно до статті 382 КАС України. З цього приводу суд зазначає, що відповідно до статті 382 КАС України встановлення судового контролю є правом, а не обов'язком суду. Крім цього, позивач не навів обґрунтованих підстав щодо намірів відповідача не виконувати рішення суду.

Враховуючи, що ухвалою суду від 10 грудня 2018 року позивача звільнено від сплати судового збору, відповідно до положень статті 139 КАС України питання про розподіл судових витрат не розглядається.

Керуючись статтями 2-17, 19-20, 42-47, 55-60, 72-77, 90, 94-99, 122, 124-125, 132, 139, 143, 159-165, 168, 171, 173, 192-196, 224, 225-228, 229-230, 241, 243, 245, 246, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса для листування: АДРЕСА_1, ТОЦ «ДОМІНО» офіс 1) до Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області (85200, Донецька область, м. Торецьк, вул. Євгена Седнєва, 1, код ЄДРПОУ 26000411) про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області від 8 листопада 2018 року про відмову ОСОБА_1 в призначенні допомоги відповідно до статті 11 Закону України від 21 листопада 1992 року «Про державну допомогу сім'ям з дітьми».

Зобов'язати Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області призначити та здійснити виплату ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) допомоги при народжені дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, за її заявою від 6 листопада 2018 року.

В інші частині позовних вимог в задоволенні відмовити.

Рішення ухвалене у нарадчій кімнаті 10 січня 2019 року. Повне судове рішення складено 10 січня 2019 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Смагар С.В.

Джерело: ЄДРСР 79084867
Друкувати PDF DOCX
Копіювати скопійовано
Надіслати
Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати

Навчальні відео: Як користуватись системою

скопійовано Копіювати
Шукати у розділу
Шукати у документі

Пошук по тексту

Знайдено:

Зачекайте, будь ласка. Генеруються посилання на нормативну базу...

Посилання згенеровані. Перезавантажте сторінку