Постанова

Іменем України

12 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 473/2920/16-ц

провадження № 61-16538св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Журавель В.І. (суддя-доповідач), АнтоненкоН. О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - державне підприємство «Вознесенське лісове господарство»,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5, на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 жовтня 2016 року у складі судді Вуїва О. В. та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 26 січня 2017 року у складі колегії суддів: Данилової О. О., Лівінського І. В., Шаманської Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до державного підприємства «Вознесенське лісове господарство» (далі - ДП «Вознесенське лісове господарство») про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Вимоги обґрунтовував тим, що 15 січня 2009 року він був прийнятий на роботу лісником Прибузького лісництва ДП «Вознесенське лісове господарство», а з 15 лютого 2011 року - переведений на посаду майстра лісу на цьому ж підприємстві, працював на майстерській дільниці № 4, 5.

ДП «Вознесенське лісове господарство» неодноразово звільняло його з різних підстав, проте в подальшому він у судовому порядку поновлювався на роботі.

Наказом директора ДП «Вознесенське лісове господарство» від 23 квітня 2015 року № 23-к він був звільнений із займаної посади на підставі пункту 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а саме: за систематичне невиконання ним без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 26 жовтня 2015 року його поновлено на посаді майстра лісу Прибузького лісництва ДП «Вознесенське лісове господарство».

Зазначав, що відповідач указане рішення суду належним чином не виконав, оскільки поновив його на роботі з закріпленням за ним замість займаної раніше майстерської дільниці № 4, 5, дільницю № 1, яка розташована в іншому населеному пункті, у зв'язку з чим він фактично до роботи не приступив.

У зв'язку з наведеним ДП «Вознесенське лісове господарство» не проводило йому нарахування та виплату заробітної плати за період із 08 грудня 2015 року до 13 вересня 2016 року.

13 вересня 2016 року він був звільнений з посади на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КзпП України (за угодою сторін).

Позивач вважав, що його незаконно переведено до іншої місцевості без його згоди та йому не забезпечено належних умов праці, що призвело до вимушеного прогулу, а тому просив стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 грудня 2015 року до 13 вересня 2016 року в розмірі 29 814 грн 92 коп.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 26 січня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Суди зробили висновок про відсутність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

До суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга ОСОБА_4, у якій його представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скарга мотивована тим, що суди безпідставно не врахували того, що пункт 2 наказу підприємства від 23 квітня 2015 року про поновлення його на роботі містить незаконне положення про закріплення за ним майстерської дільниці № 1 Прибузького лісництва, внаслідок чого він був фактично переведений на роботу в іншу місцевість. Вважає необґрунтованим посилання судів на те, що він (позивач) мав можливість оскаржити вказаний пункт наказу, оскільки це є його правом, а не обов'язком.

У статті 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Справу № 473/2920/16-ц та матеріали касаційного провадження передано судді-доповідачеві.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Суди встановили, що 15 січня 2009 року ОСОБА_4 був прийнятий на роботу лісником Прибузького лісництва ДП «Вознесенське лісове господарство», а 15 лютого 2011 року - переведений на посаду майстра лісу на цьому ж підприємстві, працював на майстерській дільниці № 4, 5.

ДП «Вознесенське лісове господарство» неодноразово звільняло позивача з різних підстав, проте останній в судовому порядку поновлювався на попередній роботі.

Зокрема, наказом директора ДП «Вознесенське лісове господарство» від 23 квітня 2015 року № 23-к його було звільнено із займаної посади на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України, а саме: за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 26 жовтня 2015 року у справі № 473/1962/151-ц його поновлено на посаді майстра лісу Прибузького лісництва ДП «Вознесенське лісове господарство» та стягнуто з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Наказом ДП «Вознесенське лісове господарство» від 01 грудня 2015 року № 64-к ОСОБА_4 поновлено на роботі на посаді майстра лісу та за ним закріплено майстерську дільницю № 1.

В зв'язку з належним виконанням відповідачем судового рішення про поновлення позивача на роботі постановою державного виконавця від 11 грудня 2015 року виконавче провадження в цій частині закрито.

Позивач указану дільницю не прийняв з підстав його незаконного переведення до іншої місцевості без його згоди, незабезпечення йому належних умов праці та не приступив до роботи, вважаючи це вимушеним прогулом.

З грудня 2015 до серпня 2016 року ОСОБА_4 був відсутній на роботі (на закріпленій за ним майстерській дільниці № 1), заробітна плата йому не нараховувалася, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що обставини, на які посилався позивач, не свідчать про його незаконне переведення в іншу місцевість, тому підстав вважати, що невихід на роботу був зумовлений вимушеним прогулом, немає. У зв'язку з цим положення статті 235 КЗпП України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Колегія погоджується з висновками судів попередніх інстанцій.

Відповідно до частин першої та другої статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я.

Згідно із частинами першою та другою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Закріплення за позивачем майстерської дільниці № 1 не є переведенням в іншу місцевість у розумінні статті 32 КЗпП України, оскільки його робоче місце було визначене в межах Прибузького лісництва ДП «Вознесенське лісогосподарство» зі збереженням посадових обов'язків у межах тієї ж спеціальності, кваліфікації та обов'язків, передбачених посадовою інструкцією, у зв'язку з чим колегія вважає обґрунтованими висновки судів про відмову у задоволенні позову.

Крім того, за змістом статті 115 КЗпП України та статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Ураховуючи те, що позивач визнав, що майстерську дільницю № 1 в межах Прибузького лісництва ДП «Вознесенське лісогосподарство» на обслуговування не прийняв, тобто фактично до виконання своїх трудових обов'язків не приступив, відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 26 січня 2017 року - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 26 січня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. І. Журавель

Н. О. Антоненко

В.І. Крат