Постанова

Іменем України

17 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 522/19005/16-ц

провадження № 61-34524св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач -Релігійна місія «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви,

представник відповідача - Бойко АнастасіяВадимівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_4 до Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви про стягнення грошової компенсації за невикористані дні відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви на рішення Апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Дрішлюка А. І., Калараша А. А., Заїкіна А. П., від 12 вересня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви про стягнення грошової компенсації за невикористані дні відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що з 03 січня 2012 року по 13 липня 2016 року вона працювала на посаді координатора організації Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви.

ОСОБА_4 зазначала, що з березня 2015 року у неї та інших працівників розпочалися труднощі у роботі, так як за роботу у вихідні та святкові дні, а також понаднормові часи роботи оплата праці здійснювалася у фіксованому розмірі, не проводилася компенсація за невикористані дні відпустки протягом 2014-2015 років, незважаючи на те, що вона є інвалідом третьої групи. У січні 2015 року з працівниками Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви було підписано договори про співпрацю строком на один рік, проте директор указаної організації змусив працівників написати заяви про звільнення й нові договори строком на три місяці по 30 червня 2015 року.

Позивач зазначала, що з 31 червня 2015 року вона повинна була піти у відпустку для догляду за дитиною до трьох років, проте директор указаної організації не підписував її заяву на відпустку, поки вона не підписала документи щодо відсутності у неї претензій до указаної організації.

12 липня 2016 року у зв'язку з хворобою сина, вона зателефонувала до бухгалтерії указаної організації з метою отримання довідки, що вона дійсно працює в організації для оформлення лікарняного листа. Проте їй було відмовлено, у зв'язку з чим вона була вимушена звільнитися.

13 липня 2016 року згідно наказу №13/2016-К вона була звільнена за згодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України та отримала трудову книжку. Проте, у день її звільнення їй була виплачена частина заробітної плати без виплати компенсації за невикористану відпустку за 2012-2014 роки, а також за роботу у вихідні та святкові дні протягом 2016 року. На її усну та письмову вимоги сплатити належні платежі та надати письмовий розрахунок, відповідач відмовив. Звернувшись до бухгалтерії указаної організації, вона отримала розрахунок, за яким сума грошової компенсації за невикористані дні відпустки за період 2012-2014 років склало 17 790, 24 грн.

21 грудня 2016 року нею було отримано від відповідача кошти за невикористану щорічну відпустку у розмірі 14 640, 74 грн.

Крім того, позивач стверджувала, що їй не було виплачено за роботу у святкові та неробочі дні грошові кошти у розмірі 11 277 грн.

ОСОБА_4 посилалась на те, що незважаючи на припинення нею трудових відносин з відповідачем, вона продовжувала здійснювати соціальну роботу з соціально-психологічної та матеріальної допомоги дітям сиротам, дітям, народженим від ВІЛ-інфікованих батьків, людям, які живуть з ВІЛ/СНІД, та людям, які відбувають покарання в пенітенціарних установах м. Одеси та Одеській області. Однак, директор Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви почав розповсюджувати недостовірну та негативну інформацію щодо неї та її діяльності, що виявилось у дзвінках та особистих розмовах із керівництвом закладів, які вона відвідує, проте дана інформація не відповідає дійсності, принижує її честь та гідність, репутацію та соціальну роботу, яку вона виконує усе життя та яка стала сенсом її життя. Вважала, що указаними діями відповідача їй завдано моральну шкоду.

Ураховуючи вищевикладене та уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4 просила суд стягнути з Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви на свою користь грошові кошти у розмірі 33 848 грн, з яких 3 149,50 грн - грошова компенсація за невикористану відпустку за період з 2012-2014 років, 19 421, 50 грн - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, 11 277 грн оплата за понаднормову роботу у святкові та неробочі дні та грошові кошти у розмірі 20 000 грн на відшкодування моральної шкоди, а також витрати, понесені неї на оплату послуг адвоката у розмірі 5 000 грн.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 02 червня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Стягнуто з Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви на користь ОСОБА_4 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 456,16 грн без урахування податків та інших обов'язкових платежів.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що в день звільнення позивача розрахунок було зроблено не в повному обсязі, оскільки не виплачено компенсацію за всі дні невикористаної відпустки за період 2012-2014 років, а тому з Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви на користь ОСОБА_4 підлягає стягненню сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 456,16 грн. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що прострочення виплати мало місце за два дні (13 липня 2016 року, 15 липня 2016 року), середньоденна заробітна плата складає 228, 08 грн, а тому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 456, 16 грн. У задоволенні решти позовних вимог було відмовлено за недоведеністю.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 червня 2017 року скасовано.

Позов ОСОБА_4 задоволено частково. Стягнуто з Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви на користь ОСОБА_4 компенсацію в розмірі 11 400 грн за час затримки розрахунку при звільненні, грошові кошти у розмірі 1 000 грн на відшкодування завданої моральної шкоди та 1 600 грн на відшкодування витрат на правову допомогу.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ОСОБА_4 виходив із того, що у зв'язку з невиплатою позивачу при звільненні всіх сум, що належали їй на день звільнення з вини відповідача, останній повинен сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 11 400 грн, відшкодувати моральну шкоду, завдану неправомірними діями та витрати понесені на отримання правової допомоги.

У вересні 2017 року Релігійна місія «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви, подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим що суд апеляційної інстанції неправомірно задовольнив позовну вимогу ОСОБА_4 про стягнення на її користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 11 400 грн, оскільки у день звільнення позивача 13 липня 2016 року Релігійна місія «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви здійснила розрахунок та виплатила належні їй кошти, а саме: заробітну плату та грошову компенсацію за невикористану відпустку протягом 2015-2016 років.

15 липня 2016 року директор та бухгалтер організації, провівши перевірку виявили, що ОСОБА_4 не була у відпустках протягом 2012-2014 років та не отримувала грошову компенсацію за невикористані дні відпусток.

Після встановлення вищезазначених обставин директор організації 15 липня 2016 року з метою здійснення з ОСОБА_4 повного розрахунку та виплати належної їй компенсації, а також заповнення її трудової книжки кур'єрською службою відправив ОСОБА_4 відповідний лист, проте остання відмовилась від його отримання і не з'явилася до організації з метою отримання розрахунку та належного заповнення трудової книжки. 05 вересня 2016 року директор організації повторно направив позивачу лист із запрошенням прибути до організації для проведення належного розрахунку та заповнення трудової книжки, проте позивач відмовилася від отримання листа.

Організація не здійснила грошовий переказ коштів на виплату компенсації за дні невикористаної відпустки на ім'я ОСОБА_4, оскільки остання про це не просила та не вказала у заяві про звільнення номер своєї банківської картки. Судом апеляційної інстанції безпідставно нараховано суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки позивачем не було подано суду жодних розрахунків, на підставі яких було здійснено нарахування грошової суми та не зазначено періоду, з якого здійснено нарахування.

Касаційна скарга в частині стягнення грошових коштів на правову допомогу мотивована тим, що суд апеляційної інстанції за відсутності належних та допустимих доказів, а саме, документального підтверджених витрат на правову допомогу та їх розрахунку, встановив не тільки підстави для стягнення витрат на правову допомогу, а й їх розмір, обґрунтовуючи розмір витрат реальним та звичайним обсягом роботи, що виконує представник у подібного роду справах, що є неправомірним.

Необґрунтованим є оскаржуване рішення апеляційного суду і в частині відшкодування моральної шкоди, оскільки висновок суду про відшкодування на користь позивача моральної шкоди в сумі 1 000 грн не підтверджений належними доказами.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

Інші учасники справи судове рішення не оскаржили.

02 червня 2018 року справа передана з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до Верховного Суду.

У пункті 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами установлено, що з 03 січня 2012 року ОСОБА_4 працювала на посаді координатора у організації Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса».

13 липня 2016 року ОСОБА_4 було подано заяву про звільнення за згодою сторін, на підставі якої її було звільнено за згодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (а.с.5-6,53).

У порушення вимог статей 47, 116 КЗпП України в день звільнення позивачу розрахунок було зроблено не в повному обсязі, оскільки не виплачено компенсацію за всі дні невикористаної відпустки за 2012-2014 роки.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною першою статті 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Судом установлено, що розрахунок при звільненні з позивачем проводився шляхом виплати частини грошових коштів, але не у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України та не у повному розмірі.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

З урахуванням цих норм, зокрема абзацу третього пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час затримки розрахунку обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пункту 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 Порядку).

Крім того, положеннями розділу ІІІ Порядку передбачені виплати, які підлягають і не підлягають урахуванню (зокрема, одноразові виплати, соціальні виплати, окремі види премій тощо) при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час затримки розрахунку.

Ураховуючи те, що суму грошової компенсації за невикористані відпустки за 2012-2014 роки у розмірі 14 640,74 грн позивачем було отримано 21 грудня 2016 року, апеляційний суд, вірно застосувавши положення статей 47, 116, 117 КЗпП України, правомірно стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 11 400 грн за 50 днів прострочення розрахунку при звільненні.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_4 знала про звільнення і не з'являлася за отриманням решти грошових коштів за невикористані дні відпустки, є безпідставними і не свідчить про відсутність у роботодавця обов'язку виконання вимог статті 116 КЗпП України, оскільки виплата працівнику всіх сум провадиться в день звільнення і це є обов'язком роботодавця.

Доводи касаційної скарги, про те, що організація письмово повідомила позивача, направши їй листи-повідомленням № 58 від 15 липня 2016 року та № 73 від 02 вересня 2016 року кур'єрською поштою на адресу й позивач відмовилась від їх отримання, є безпідставними, скільки у матеріалах справи відсутні докази отримання вказаних повідомлень ОСОБА_4 При цьому квитанції кур'єрської відправки як доказ відсутності вини відповідача не можуть бути враховані судом, оскільки грошові кошти могли бути переведені грошовим переказом через пошту, покладені на депозит нотаріусу (стаття 537 ЦК України), тощо.

Указаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що оскільки факт порушення трудових прав позивачки встановлено, то на підставі статті 237-1 КЗпП України підлягає стягненню компенсація завданої шкоди, яку суд апеляційної інстанції визначив у розмірі 1 000 грн, враховуючи при цьому той факт, що відповідачем приймались заходи щодо усунення порушених прав позивача в частині розрахунку за затримку повного розрахунку при звільненні. При визначенні розміру моральної шкоди суд керувався засадами розумності, виваженості та справедливості.

Суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що згідно статті 88 ЦПК України 2004 року підлягають стягненню доведені позивачем витрати на правову допомогу у розмірі 1 600 грн на підставі поданих та досліджених доказів.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, стосуються фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

У частині третій статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтями 400, 401, 416, 418, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Релігійної місії «Карітас-Спес-Одеса» Одесько-Сімферопольської Дієцезії Римсько-Католицької церкви залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Ю. В. Черняк