ОКРЕМА ДУМКА
Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
КратаВ. І.
21 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 761/4472/15-ц
провадження № 61-21267св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (головуючого), Антоненко Н. О., Журавель В. І.(суддя-доповідач), Крата В. І., Курило В. П. касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_6 залишив без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 01 березня 2017 року без змін.
Не можу погодитися із цим рішенням колегії суддів з таких мотивів.
1. Колегією суддів було застосовано висновок Верховного Суду України, який міститься в постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15.
1.1. У постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15 зроблено висновок, що «за частиною статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень) є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Ураховуючи, що судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення грошових коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності».
2. Причиною для такого розширювального тлумачення Верховним Судом України положень статті 264 ЦК України, вочевидь, стала неузгодженість матеріальних та процесуальних норм. Оскільки на момент прийняття ЦК в процесуальному законодавстві були відсутні правила про наказне провадження. І звісно, що норми ЦК не могли містити як підставу для переривання перебігу позовної давності подання кредитором заяви про видачу судового наказу. При прийнятті в 2004 році ЦПК України і запровадженні наказного провадження зміни до статті 264 ЦК внесені не були.
3. Тому в судовій практиці існували численні спроби узгодити матеріальні і процесуальні норми щодо застосування позовної давності в наказному провадженні.
4. У листі Верховного Суду України від 1 липня 2007 року «Практика розгляду судами цивільних справ в порядку наказного провадження» вказувалося, що «чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до частини другої та третьої статті 267 ЦК заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це вбачається, що суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов'язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу».
5. Натомість у пункті 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв в порядку наказного провадження» зауважувалося, що «наявність спору про право (пункт другий частини третьої статі 100 ЦПК), що є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити коли із доданих документів вбачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (частина третя статті 267 ЦК)».
6. Таким чином, фактично існували дві позиції щодо застосування позовної давності в наказному провадженні:
(а) позовна давність свідчить про наявність спору про право і виключає прийняття заяви про видачу судового наказу;
(б) позовна давність не повинна враховуватись судом без заяви особи, а тому вістуні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності.
7. В такій ситуації, коли існувала неоднозначна практика стосовно застосування позовної давності в наказному провадженні, навряд чи були підстави здійснювати розширювальне тлумачення положень статті 264 ЦК України і робити висновок, що подання кредитором заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Оскільки розширювальне тлумачення статті 264 ЦК України відбулося в інтересах кредитора, причому без врахуванні інтересів боржника. У якого фактично була відсутня можливість заявити про застосування позовної давності при наказному провадженні, а в суду - її врахувати.
8. Тому на підставі підпункту 7 пункту 1 Розділу XIII Перехідні положення ЦПК, слід було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у зв'язку із необхідністю відступу від висновку, що міститься в постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15.
Суддя В. І. Крат
