Постанова

Іменем України

01 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 607/2928/16-ц

провадження № 61-19852св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк»,

представники позивача - Гнатюк Андрій Юрійович,

відповідач - ОСОБА_5,

представники відповідача - ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 02 березня 2017 року у складі колегії суддів: Загоського О. О., Щавурської Н. Б., Фащевської Н. Є.,

ВСТАНОВИВ :

У березні 2015 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5, в якому просило стягнути з відповідача на його користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 44 072,46 грн та судові витрати в розмірі 1 378 грн.

Позов мотивовано тим, що 15 березня 2012 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 25000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 27,6% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. На погашення заборгованості за кредитом відповідач зобов'язаний був сплачувати борг за кредитом, проценти за його користування та комісії, в порядку і в терміни, встановлені договором.

Взяті на себе зобов'язання за договором відповідач належним чином не виконував, у зв'язку з чим, станом на 02 березня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 44 072,46 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 22 491 грн, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 18 059,58 грн, заборгованості з комісії та пені за користування кредитом у розмірі 950 грн, а також нараховано штраф у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2074,88 грн (процентна складова).

Вказану заборгованість банк просив стягнути з відповідача в судовому порядку.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 17 листопада 2016 року у складі судді Сташків Н. М. у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що надані позивачем докази не дають підстав вважати встановленим факт існування кредитно-правових відносин між сторонами. З матеріалів справи не встановлено, що

ОСОБА_5 своїми діями сприяв отриманню іншими особами доступу до його карткового рахунку і зняття коштів. Банком не доведено факту вчинення відповідачем дій, що сприяли втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, отримання та використання відповідачем кредитних коштів, отримання платіжної картки із наявним кредитним лімітом, вчинення відповідачем операцій, пов'язаних із використанням платіжної картки.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 02 березня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 15 березня 2012 року у розмірі 44 072,46 грн, яка складається з: заборгованість за кредитом - 22491 грн, за процентами за користування кредитом - 18056,58 грн, з комісії та пені за користування кредитом - 950 грн, штраф у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2074,88 грн (процентна складова).

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 2893,80 грн судового збору.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що помилковим є висновок суду першої інстанції, що надані банком докази не дають підстав вважати про існування кредитно-правових відносин між сторонами. В матеріалах справи наявні виписки по особовому рахунку ОСОБА_5, у яких вказано ряд його банківських карт, в тому числі і ті, по яких було встановлено кредитний ліміт 25000 грн. Вказані виписки завірені печаткою банку, складені на основі систематизації первинних документів та підтверджують факт отримання відповідачем вказаних у ній банківських карт.

Відповідач не спростував факт зняття з кредитної картки кредитних коштів, а його доводи, що кошти зняті злочинним шляхом не підтверджені належними і допустимими доказами. Також не спростовано висновків службового розслідування банку, згідно з якими зняття коштів з рахунку відповідача відбулося з вини останнього у зв'язку з повідомленням третім особам інформації щодо картки.

Апеляційний суд виходив з того, що відповідачем не спростовано розмір заборгованості по кредитному договору, який вказано у розрахунку банку, у зв'язку з чим вказаний розмір підлягає стягненню з відповідача.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалене ним рішення із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що під час оформлення заяви на видачу картки, жодних відомостей про встановлення кредитного ліміту, про наявність умов та правил користування картками, а також про їх наявність в мережі Інтернет відповідачу не повідомлялось, мені не повідомляли. Отримуючи картку відповідач мав на меті використовувати рахунок для зарахування на нього коштів та їх зняття. Кредитний ліміт не використовувався.

Вирішуючи даний спір судом апеляційної інстанції не правильно застосовано норми матеріального права, зокрема норми пункту 1.32 статті 1, підпункту 7.1.2 пункту 7.1 статті 7, пункту 20.1 статті 20, підпункту 32.3.2 пункту 32.2 статті 32, пункту 37.2 статті 37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», норми пунктів 6.7, 6.8 Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223, норми Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», Положення Національного банку України від 18 червня 2003 року N 254, норми частини першої статті 638, частини другої статті 1054, частини першої та частини другої статті 1055, частину другу статті 207, статті 1073 ЦК України, Постанови Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року N 680 «Про затвердження Порядку засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу».

Так, в матеріалах справи відсутні докази ініціювання переказу коштів саме відповідачем або за його згодою. Відсутність згоди відповідача на переказ коштів з його картки 28 березня 2015 року підтверджується зібраними у справі доказами. В матеріалах відсутні будь-які докази на підтвердження того, що користувач банківської картки своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. При цьому факт негайного повідомлення банківської установи про несанкціоновані операції підтверджено наявними у матеріалах справи доказами.

Виписка з рахунку, долучена до матеріалів справи та на яку посилається суд апеляційної інстанції, не відповідає вимогам щодо первинних документів, тому не може слугувати належним та допустимим доказом на підтвердження вчинення будь-яких банківських операцій. Зміст вказаної виписки не дозволяє ідентифікувати рух по рахунку саме кредитних коштів, а не власних коштів відповідача, а також встановити вхідний і вихідний залишок коштів на рахунку, та підтвердити факт наявності кредитного ліміту або його перерахування банком на рахунок відповідача.

Матеріали справи не містять доказів видачі кредитних коштів відповідачу та користування останнім будь-якими картками. Твердження позивача про можливість використання кредитних коштів без їх фактичної видачі (перерахування) на рахунок відповідача не ґрунтується на нормах чинного законодавства, а матеріали справи не містять доказів встановлення кредитного ліміту або передачі у розпорядження коштів відповідачу. Жодних інших норм законодавства, які б передбачали можливість виникнення між сторонами правовідносин позики (кредиту) без фактичного надання коштів у розпорядження відповідача, позивач не навів.

Рішення суду апеляційної інстанції не містить мотивів надання переваги доказам позивача щодо отримання та використання відповідачем кредитних коштів; отримання платіжної картки із наявним кредитним лімітом; вчинення відповідачем операцій, пов'язаних із використанням платіжної картки; вчинення відповідачем дій, що сприяли втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; повідомлення відповідача про сукупну вартість кредиту; доказів права позивача на застосування до правовідносин між сторонами Умов та правил надання банківських послуг, розміщених у мережі інтернет на противагу поясненням відповідача, що долучені до матеріалів справи докази є не належними та не допустимими через невідповідність вимогам щодо норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись на службове розслідування, не надав оцінки джерелам доказів такого розслідування (опитування відповідача та свідків), натомість посилається, що відповідач не спростував його результатів. Разом з тим, відповідач заперечував факт проведення будь-яких опитувань його банком щодо обставин справи.

Оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції містить взаємовиключні висновки та висновки, які не відповідають матеріалам справи.

Суд апеляційної інстанції, не зазначив мотивів, на основі яких надав перевагу відсутності будь-яких поданих доказів добросовісності та належності виконання договірних зобов'язань, а письмові пояснення та заперечення відповідача залишив поза увагою.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. Справу витребувано із суду першої інстанції.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального

кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення

змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Інші учасники судового процесу не скористалися правом подати відзив на касаційну скаргу, письмових заперечень щодо її вимог і змісту до суду не подали.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

Судом установлено, що 15 березня 2012 року ОСОБА_5 особисто підписав анкету-заяву про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг у ПриватБанку.

Підписанням цієї заяви відповідач підтвердив, що він ознайомився та згодний з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були надані йому для ознайомлення в письмовому вигляді.

Своїм підписом ОСОБА_5 підтвердив, що зобов'язується виконувати умови і правила надання банківських послуг, а також регулярно ознайомлюватися з їх змінами на сайті ПАТ КБ «ПриватБанк», та погодився, що анкета-заява про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг разом із Тарифами банку та Умовами і правилами надання банківських послуг становлять кредитний договір, відповідно до умов якого відповідачу наданий кредит - 25 000 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку під 27,6% на рік на суму залишку заборгованості, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

Згідно з наданим банком розрахунку, заборгованість за кредитним договором від 15 березня 2012 року, станом на 02 березня 2016 року складає 44 072,46 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 22 491 грн, за процентами за користування кредитом - 18 056,58 грн, з комісії та пені за користування кредитом - 950 грн, штраф у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2074,88 грн (процентна складова).

У виписці по особовому рахунку ОСОБА_5 (референс договору, основна картка договору НОМЕР_1 за 23 грудня 2013 року) містяться відомості про збільшення кредитного ліміту 25 000 грн (картка НОМЕР_2). По картці НОМЕР_3 за 09 червня

2015 року - встановлення кредитного ліміту - 22 500 грн, за 23 червня

2015 року - зниження кредитного ліміту - 22 500 грн, встановлення кредитного ліміту - 22 500 грн.

У зазначеній виписці містяться відомості по картці НОМЕР_4 про переведення 28 березня 2015 року на карту ПриватБанку через додаток Приват24 грошових коштів у сумах 9360 грн, 9360 грн та 4688,32 грн.

Частиною першою статті 1054 ЦК Українивизначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом частини першої статті 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до положень статей 610, 611, 625 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник не звільняється від відповідальності у разі неможливості виконання ним грошових зобов'язань.

За змістом статей 525, 526 ЦК України зобов'язання мають виконуватись належним чином та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Під час розгляду справи, відповідач, заперечуючи проти позову банку, посилався на неотримання кредитних коштів за вказаним кредитним договором.

Разом з тим, презумпцію правомірності вказаного правочину та неотримання ним коштів не спростував.

Суд апеляційної інстанції перевірив відомості, які містяться у виписці з особового рахунку відповідача, сформовану на підставі первинних документів, дав їм належну оцінку та правильно виходив з того, що банком доведено факт надання ОСОБА_5 кредитного ліміту, а матеріалами справи спростовуються доводи відповідача, що на рахунок були внесені його особисті кошти або кошти третіх осіб, та кредитні кошти банку не використовувались, оскільки у виписці відображено встановлення кредитних лімітів банком і не відображено надходження на рахунок вказаної суми від ОСОБА_5 або третіх осіб.

Встановивши наведені обставини, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що за умов неспростування презумпції правомірності правочину та доведеності факту існування між сторонами грошового зобов'язання, воно має виконуватись належним чином обома сторонами, у зв'язку з чим ОСОБА_5 зобов'язаний сплатити позивачу наявну суму заборгованості за кредитним договором станом на 02 березня 2016 року.

Перевіривши належним чином наданий банком розрахунок заборгованості, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь банку заборгованість за тілом кредиту у розмірі 22 491 грн, 18 056,58 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 950 грн - комісії та пені, а також штрафів - 500 грн (фіксована частина) та 2074,88 грн (процентна складова).

Розмір вказаної заборгованості відповідачем не спростовано під час розгляду справи, власних розрахунків суду не надано.

Суд апеляційної інстанції повно встановив наведені вище обставини та дав належну оцінку умовам укладеного між сторонами договору, проаналізував надані кожним із сторін доказів, як на підтвердження позову, так і заперечень на нього, правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_5 допустив неналежне виконання взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку з чим, заборгованість, яка утворилась за тілом кредиту та по відсоткам, а також пеня підлягає стягненню на користь банку.

Доводи касаційної скарги відповідача щодо недоведеності отримання ним кредитних коштів спростовуються дослідженими під час розгляду справи апеляційним судом доказами, які відповідачем не спростовано.

Аргументи касаційної скарги щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права щодо порядку дослідження доказів є безпідставними та необґрунтованими, оскільки, встановивши неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, які мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення процесуальних норм, суд апеляційної інстанції виконав покладені на нього обов'язки в силу наданих процесуальним законом повноважень та в межах розгляду справи апеляційним судом.

Доводи касаційної скарги відповідача за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки зібраних у справі доказів та встановлених у справі обставин, до незгоди з висновками апеляційного суду щодо їх оцінки.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Тернопільської області від 2 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

В. В. Пророк

І. М. Фаловська