Постанова

Іменем України

25 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 755/14777/16-ц

провадження № 61-20550св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В.М., ЧервинськоїМ.Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 березня 2017 року у складі судді Катющенко В. П., та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Саліхова В. В., Прокопчук Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення коштів.

Позов мотивовано тим, що 31 грудня 2009 року ОСОБА_5 надала ОСОБА_6 письмову розписку про те, що взяла у неї у борг 46 586 доларів США і зобов'язується повернути зазначені кошти не пізніше як в липні місяці 2010 року.

В строк до 30 липня 2010 року відповідач взяті у борг грошові кошти не повернула. 08 жовтня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладено договір уступки права вимоги, відповідно до якого ОСОБА_6 як первісний кредитор, уступила право вимоги на отримання грошових коштів за борговою розпискою від 31 грудня 2009 року від ОСОБА_5 у повному обсязі з врахуванням трьох відсотків річних від простроченої суми та інфляційних втрат. Також зазначила, що станом на 28 вересня 2016 року ОСОБА_5 свої грошові зобов'язання по борговій розписці не виконала, у зв'язку із чим з урахуванням зменшення позовних вимог, просила суд стягнути з відповідача на її користь основного боргу у розмірі 834 793,20 грн, суму інфляційних втрат та три відсотки річних - 427 768,26 грн, всього - 1 262 256,19 грн.

Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 13 березня 2017 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 суму інфляційних втрат та три відсотки річних в розмірі 427 768,26 грн.

В решті позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов в частині стягнення інфляційних витрат та 3% річних, суд першої інстанції виходив з того, що стягнення грошового зобов'язання, надане у доларах США за рішенням суду від 08 лютого 2011 року здійснено з перерахуванням на грошову одиницю України.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення суми основного боргу у розмірі 834 793,20 грн, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги не ґрунтуються на законі.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 березня 2017 року залишено без змін.

Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції погодився з висновками рішення суду першої інстанції.

04 серпня 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 березня 2017 року в частині відмови у стягненні з ОСОБА_5 суми основного боргу, курсової різниці у розмірі 834 793,20 грн та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій відмовляючи в стягненні з відповідача суми курсової різниці, невірно застосували норми матеріального права, постановивши в цій частині необґрунтоване рішення. Зазначає, що положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містить заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти. При цьому, посилаючись на правові позиції, викладені в постановах ВС України від 04 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі № 3-141гс11 та від 07 жовтня 2014 року в справі № 3-133гс14 та судову практику Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року справа № 924/1968/15.

В іншій частині судові рішення першої та апеляційної інстанції не оскаржуються, а тому не переглядаються.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

24 квітня 2018 року справа № 755/14777/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Судом встановлено, що 31 грудня 2009 року ОСОБА_5 отримала борг від ОСОБА_6 у розмірі 46 586,00 доларів США та зобов'язувалася повернути вказану суму коштів до липня 2010 року.

08 жовтня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладено договір про уступку вимоги, за умовами якого первісний позикодавець ОСОБА_6 передала, а новий позикодавець ОСОБА_4 прийняла на себе право витребування першого в частині суми боргу валютних цінностей в розмірі 46 086,00 доларів США і стала кредитором - позикодавцем в зазначеній частині боргу за розпискою, складеною та підписаною позичальником -ОСОБА_5, за яким позичальник залишився боржником з повернення валютних цінностей в розмірі 46 086 доларів США.

Встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 лютого 2011 року, позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення коштів за борговою розпискою було задоволено, стягнуто з останньої заборгованість в сумі 368 495,26 грн та судові витрати.

17 березня 2011 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у місті Києві було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження по виконанню зазначеного рішення Дніпровського районного суду м. Києва.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 лютого 2011 року не виконано, заборгованість не погашена.

Після набрання рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 08 лютого 2011 року законної сили, зобов'язання по борговій розписці припинено та виникло грошове зобов'язання по виконанню рішення суду, яке виражається у гривні.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У пункті 8 статті 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно, у національній валюті України підлягають обчисленню і стягненню й інші складові грошового зобов'язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбаченістаттею 625 ЦК України.

Суд встановив, що ОСОБА_4, реалізуючи право на звернення до суду, зверталася до суду з позовом про стягнення коштів, визначивши заборгованість валюти - гривні України.

Кредитор, яка сама визначила заборгованість у валюті - гривні України, погодилася із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що предметом спору у цій справі є стягнення різниці, що утворилася внаслідок зміни курсу гривні до долара США, нових вимог про стягнення боргу позивач не заявляла не спростовують висновків суду про відсутність підстав для стягнення курсової різниці.

Зазначені висновки узгоджуються з висновками про застосування норм права, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18).

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в частині стягнення суми основного боргу у розмірі 834 793,20 грн, оскільки сума боргу за розпискою вже стягнута за рішенням суду, чинним законодавством України не передбачено стягнення курсової різниці за даною категорією правовідносин.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частині - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

В.М. Коротун

М.Є. Червинська