ПОСТАНОВА

Іменем України

07 вересня 2018 року

Київ

справа №824/2473/15-а

адміністративне провадження №К/9901/7595/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Берназюка Я.О.,

суддів: Гриціва М.І., Коваленко Н.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження заяву Державної екологічної інспекції в Чернівецькій області про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 вересня 2016 року у справі за позовом Державної екологічної інспекції в Чернівецькій області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Буковинські будівельні матеріали» про зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Чернівецького окружного адміністративного суду від 22 січня 2016 року позов задоволено: зобов'язано ТОВ "Буковинські будівельні матеріали" допустити державних інспекторів з охорони навколишнього природного середовища Держекоінспекції у Чернівецькій області до проведення планової та позапланової перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2016 року постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 22 січня 2016 року скасовано та прийнято нову, якою у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27 вересня 2016 року касаційну скаргу Державної екологічної інспекції в Чернівецькій області - залишено без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2016 року залишено без змін

Постановляючи зазначену ухвалу, суд виходив з того, що заявлена Інспекцією вимога не може бути задоволена судом, оскільки відсутній законодавчо визначений механізм зобов'язання відповідача, який є суб'єктом господарювання, допустити посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, Державна екологічна інспекція в Чернівецькій області звернувся до Верховного Суду України із заявою про її перегляд з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; далі за текстом - КАС України), - неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права.

У заяві позивач просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 вересня 2016 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2016 року у справі № 824/2473/15-а, а постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 22 січня 2016 року у справі № 824/2473/15-а залишити в силі.

Ухвалою Верховного Суду України від 14 листопада 2016 року по справі № 824/2473/15-а було відкрито провадження, однак, розгляд цієї справи не був закінчений.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпунктів 1, 7 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 31 серпня 2018 року прийняв до провадження адміністративну справу № 824/2473/15-а та призначив її до розгляду ухвалою від 06 вересня 2018 року в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 07 вересня 2018 року.

Як приклад неоднакового правозастосування норм матеріального права заявник посилається на постанову Вищого адміністративного суду України від 27 листопада 2014 року (провадження К/800/10963/14), у якій суд по-іншому і, на переконання заявника, правильно застосував одні й ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах, зокрема посилається на неоднакове застосування Вищим адміністративним судом України правової позиції при тлумаченні і застосуванні судом касаційної інстанції матеріального аспекту права на звернення до адміністративного суду, передбаченого в положеннях статей 6, 50, 159 КАС України, у поєднанні із нормами статей 8, 11 Закону України від 05 квітня 2007 року № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі за текстом - Закон № 877-V), пункту 3, 6 Положення про Державну екологічну інспекцію України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 454/2011 (далі за текстом - Положення № 454/2011).

В оскарженій ухвалі суд касаційної інстанції із посиланням на зазначені норми закону дійшов висновку, що суб'єкт владних повноважень - Держекоінспекція, не має права звертатися до адміністративного суду з вимогами зобов'язати підконтрольного суб'єкта перевірки - Підприємство, допустити посадових осіб Держекоінспекції для здійснення контролю. У рішенні, наданому для порівняння, цей самий суд дійшов іншого, протилежного за суттю висновку. Із посиланням на положень статей 8, 11 Закону № 877-V, пункту 6, 17 Положення про Державну екологічну інспекцію в Автономній республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 04 листопада 2011 року №429, дійшов висновку, що обраний позивачем (Держекоінспекцією) спосіб захисту (допуск посадових осіб контролюючого органу на підставі рішення адміністративного суду) відповідає повноваженням, які передбачені у наведених вище нормах, а відтак передбачають право на адміністративний позов. Інакше, як вважає суд, це по суті призведене до втрати мети діяльності контролюючого органу.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виходить із такого.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

За пунктом 8 частини першої статті 3 КАС України позивачем вважається особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.

Згідно із частиною третьою статті 6 цього Кодексу суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.

Таким чином, законодавець чітко визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування в сфері дотримання прав та свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема, обов'язку доказування правомірності своєї діяльності органами державної влади чи місцевого самоврядування. Тобто, однією з визначальних особливостей КАС України є те, що, як правило, позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Відповідно до статті 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

Із правового аналізу пунктів 1- 4 частини четвертої статті 50 КАС України можна зробити висновок, що громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.

Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень.

Аналіз частини четвертої статті 50 КАС України дозволяє дійти висновку, що і пункт 5 частини четвертої цієї статті який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків «превентивного» судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що давала би право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на звернення до суду з адміністративний позов.

Пунктом 3 Положення № 454/2011 передбачено, що основними завданнями Держекоінспекції є реалізація державної політики зі здійснення державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів; додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповітного фонду за екологічною та радіаційною безпекою (у тому числі у пунктах пропуску через державний кордон і в зоні діяльності митниць призначення та відправлення) під час імпорту, експорту та транзиту вантажів, транспортних засобів; біологічною і генетичною безпекою щодо біологічних об'єктів природного середовища при створенні, дослідженні та практичному використанні генетично модифікованих організмів (ГМО) у відкритій системі; поводженням з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами) і небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами.

Для виконання покладних на неї завдань має право проводити перевірки з питань, що належать до її компетенції, видавати їх за результатами обов'язкові для виконання приписи, розпорядження; вживати в установленому порядку заходів досудового врегулювання спорів, виступати позивачем та відповідачем у судах (пункт 6 Положення № 454/2011).

Відповідно до частини першої статті 8 Закону № 877-V орган державного нагляду (контролю), одним з яких й є Держекоінспеція, в межах повноважень, передбачених законом, під час здійснення державного нагляду (контролю) має право, зокрема: вимагати припинення дій, які перешкоджають здійсненню державного нагляду (контролю); надавати (надсилати) суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень і недоліків; застосовувати санкції до суб'єктів господарювання, їх посадових осіб та вживати інших заходів у межах та порядку, визначених законом.

Обов'язок допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення державного нагляду (контролю) за умови дотримання державного нагляду (контролю) випливає зі змісту статті 11 Закону № 877-V.

За статтею статті 10 цього Закону суб'єкт господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) має право, зокрема: не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення державного нагляду (контролю), якщо: державний нагляд (контроль) здійснюється з порушенням передбачених законом вимог щодо періодичності проведення таких заходів; посадова особа органу державного нагляду (контролю) не надала копії документів, передбачених цим Законом, або якщо надані документи не відповідають вимогам цього Закону; суб'єкт господарювання не одержав повідомлення про здійснення планового заходу державного нагляду (контролю) в порядку, передбаченому цим Законом, та за інших передбачених цією статтею умов.

Наведені нормативні положення на рівні закону визначають правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов'язки та відповідальність суб'єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю), передбачають право, умови та підстави суб'єкта господарювання не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення державного нагляду (контролю), але не встановлюють і не наділяють контролюючі органи повноваженнями звертатися до адміністративного суду з вимогами зобов'язати суб'єкт господарювання допустити посадових осіб до здійснення функції державного контролю.

Відповідно до статті 12 Закону № 877-V невиконання приписів, розпоряджень або інших розпорядчих документів щодо усунення порушень вимог законодавства, виявлених під час здійснення заходів державного нагляду (контролю) тягне за собою застосування до суб'єкта господарювання штрафних санкцій у порядку, встановленому законом.

Згідно зі статтею 1885 Кодексу України про адміністративне правопорушення за невиконання законних розпоряджень чи приписів, інших законних вимог посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної безпеки або охорону природних ресурсів, ненадання їм необхідної інформації або надання неправдивої інформації, вчинення інших перешкод для виконання покладених на винних осіб накладається адміністративне стягнення.

Підсумовуючи зазначене, у контексті конкретних обставин цієї справи слід зробити такий висновок.

Послідовний аналіз переліку підстав для звернення суб'єкта владних повноважень до суду дає можливість дійти висновку, що цей суб'єкт повинен мати достатні адміністративні можливості для здійснення визначених йому законом завдань та функцій, і лише у випадках, коли Конституцією чи законами України встановлені судові обмеження його діяльності, він звертається до суду з позовом для отримання судового дозволу. Такі звернення мають бути обумовлені необхідністю виконання покладених на них завдань та функцій, а використовувати свої повноваження вони можуть лише з метою, з якою це повноваження надане.

Спільною ознакою вимог, які можуть бути предметом позову суб'єкта владних повноважень, є правообмежувальний характер. Завдання адміністративного судочинства у таких справах досягається шляхом усунення загрози необґрунтованого втручання та порушення прав з боку суб'єкта владних повноважень.

Для цього виду звернень характерним є встановлення законом чітких умов та підстав, коли повноваження відповідного суб'єкта владних повноважень можуть бути реалізовані шляхом звернення до суду.

Суб'єкт владних повноважень має діяти виключно в межах та у спосіб, що встановлені законом, оскільки він виконує державні функції, і лише держава шляхом законодавчого регулювання визначає його завдання, межі його повноважень та спосіб, у який він здійснює ці повноваження.

Логічний спосіб тлумачення частини четвертої статті 50 КАС України дозволяє колегії суддів дійти висновку, що і пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС України, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків «превентивного» судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що давала би право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов.

Наведене узгоджується і з положеннями статей 4, 5, 19 чинного КАС України, які визначають поняття публічно-правового спору, суб'єкта владних повноважень, закріплюють право на звернення до суду та межі юрисдикції адміністративних судів.

Таким чином, законодавець чітко визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування в сфері дотримання прав, свобод та інтересів фізичних осіб і прав та інтересів юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема, обов'язку доказування правомірності своєї діяльності органами державної влади чи місцевого самоврядування. Тобто, однією з визначальних особливостей КАС України є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Колегія суддів доходить висновку, що правовий аналіз пунктів 14 частини четвертої статті 50 КАС України свідчить, що всі наведені підстави, коли громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права, свободи та інтереси фізичних осіб і права та інтереси юридичних осіб.

Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень.

З огляду на вимоги частини четвертої статті 50 КАС України, можна зробити висновок, що і способи захисту прав підпорядковані саме захисту прав та інтересів не суб'єктів, наділених владними повноваженнями, у їх спорах з фізичними чи юридичними особами, а фізичних чи юридичних осіб від рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, оскільки саме вказані суб'єкти в силу специфіки свого правового положення та повноважень можуть втручатися, обмежувати та припиняти права фізичних чи юридичних осіб в адміністративному процесі, урівнюються з останніми шляхом ухилення від того, що саме на них покладено обов'язок доведення правомірності своїх дій.

Разом з тим, з урахуванням специфіки адміністративного судочинства законодавець жорстко обмежив право суб'єктів владних повноважень звертатися до суду з адміністративним позовом, перерахувавши такі випадки, та зробив винятки про можливість звернення саме з адміністративним позовом у разі прямої вказівки на це у спеціальному законі.

Широко тлумачити вказані винятки як можливість будь-якого суб'єкта владних повноважень звертатися до адміністративного суду з позовом до фізичної чи юридичної особи в разі, якщо спеціальним законом їм надано право на звернення до суду, не можна, оскільки це спотворює природу і завдання адміністративної юстиції.

Звернення до суду є способом здійснення повноважень відповідного суб'єкта владних повноважень, під час якого суд здійснює попередній судовий контроль, перевіряючи наявність законних підстав для втручання суб'єкта владних повноважень (позивача), а отже запобігаючи можливим порушенням прав, свобод та інтересів фізичних або прав та інтересів юридичних осіб. Звернення суб'єкта владних повноважень до суду не є способом захисту його прав чи інтересів, оскільки адміністративне судочинство має інше завдання, та не може призвести до виконання завдання адміністративного судочинства - захисту прав, свобод та інтересів фізичних або прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких можуть бути відповідачами фізичні та юридичні особи, в чітко визначених законами України випадках.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 09 жовтня 2012 року у справі № 21-177а12, 22 вересня 2015 року у справі № П/811/3781/14 та постановах Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 826/7962/16, 06 червня 2018 року у справі № П/811/289/16, 13 червня 2018 року у справі № 815/332/17 та 22 серпня 2018 року у справі № 818/1735/17.

Вказана правова позиція також кореспондується з статтею 19 Конституції України, в якій закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також пунктом 5 частини другої статті 17 КАС України, відповідно до якої юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.

Оскаржене рішення суду касаційної інстанції ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, у зв'язку із чим відповідно до частини першої статті 244 КАС України у попередній редакції у задоволенні заяви Держекоінспекції слід відмовити.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року),

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні заяви Державної екологічної інспекції в Чернівецькій області про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 вересня 2016 року у справі за позовом Державної екологічної інспекції в Чернівецькій області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Буковинські будівельні матеріали» про зобов'язання вчинити дії.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко