МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2018 р.

№ 814/1312/18

м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мельника О.М., розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом:

ОСОБА_1, АДРЕСА_1

до відповідача:

1. Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001 2. Заводського відділу державної виконавчої служби міста Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, вул. Робоча, 1, м. Миколаїв, 54029

про:

визнання протиправними та скасування постанов від 15.09.2016 № 52228069, від 22.11.2016 № 52228069, від 18.08.2017 № 53058294,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА _1 (далі - Позивач) звернулась з позовом до суд та просила визнати протиправною та скасувати Постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Відповідач 1) про відкриття виконавчого провадження від 15.09.2016 ВП № 52228069; визнати протиправною та скасувати Постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про стягнення з Позивача виконавчого збору в сумі 1367530,30 грн. від 22.11.2016 ВП № 52228069; визнати протиправною та скасувати Постанову Заводського відділу державної виконавчої служби міста Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Відповідач 2) про накладення арешту на все майно ОСОБА_1 від 18.08.2017 ВП №53058294.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що після повернення виконавчого напису 11.09.2015р. постановою ВП № 34904425 в зв'язку з відмовою Банку залишити за собою майно на яке звернуто стягнення, строк на пред'явлення виконавчого документу після переривання був поновлений з 11.09.2015 р. і спливав 11.09.2016 р. Виконавчий напис нотаріуса був поданий в ДВС для виконання 14.09.2016 р. Таким чином, виконавчий напис нотаріуса був повторно поданий на виконання з пропущенням строку встановленого п. 2 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-ХІV (далі - Закон України № 606). За такого, державний виконавець повинен був відмовити у прийнятті виконавчого документу до провадження і відмовити у відкритті виконавчого провадження. Однак, державним виконавцем було винесено Постанову про відкриття виконавчого провадження, тому вказана Постанова винесена с грубим порушення ст.ст. 22, 23, 24, 26 Закону України № 606 і є протиправною.

Постанову про стягнення з Позивача виконавчого збору в розмірі 1367530,30 грн. за невиконання в добровільному порядку виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на нерухоме майно ВП № 52228069 від 22.11.2016 р., позивач також вважає протиправною. Так, стягнення виконавчого збору, як окрема виконавча дія, здійснена державним виконавцем після набрання чинності Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 р. №1404-VIII (далі - Закон України № 1404), тому підлягали застосуванню положення саме цього закону. Як вбачається з тексту оскаржуваної Постанови на момент її винесення, з Позивача державним виконавцем заставне майно не було реалізовано або передано стягувачу і стягувач не отримав ні коштів, ні майна від примусового виконання виконавчого напису нотаріуса. Розмір виконавчого збору обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум, або вартості переданого стягувачу майна. Розмір виконавчого збору визначений в оскаржуваній постанові як 10% від суми заборгованості громадянина ОСОБА_4 перед ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» в сумі 13675303,03 грн., до якої протиправно добавлено ще 3500,00 грн. відшкодування витрат по вчиненню виконавчого напису прямо суперечить положенням ч. 2 ст. 27, ч. 3 ст. 45, ч. 5 ст. 51 Закону України № 1404. Можливість винесення постанови про стягнення виконавчого збору пов?язана Законом з моментом закінчення виконавчого провадження в порядку ст. 39 Закону чи повернення виконавчого документа згідно статті 37 Закону. Натомість, станом на 20.11.2016 р. (на момент винесення постанови про стягнення виконавчого збору) не було винесено постанови ні про закінчення виконавчого провадження згідно статті 39 Закону, ні постанови про повернення виконавчого документа згідно ст. 37 Закону України № 1404. Крім того, виконавчий напис нотаріуса був прийнятий відносно звернення стягнення саме з нерухомого майна що було предметом договору іпотеки. Визначення розміру виконавчого збору як 10% від суми заборгованості громадянина ОСОБА_4 перед ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» (13675303,03 грн.) не відповідає вимогам Закону, оскільки у Позивача не існує обов'язку (як майнового поручителя) з погашення боргу гр. ОСОБА_4 перед Банком.

Також позивач вважає протиправною постанову про накладення арешту на все майно Позивача ВП № 53058294 від 18.08.2017 р. Так, державний виконавець виніс її на підставі ст.ст. 18, 48, 56 Закону України № 1404 з метою забезпечення реального виконання рішення про стягнення з Позивача виконавчого збору в розмірі 1376530,30 грн., арешт накладено на все майно Позивача. Будь яких посилань в яких межах накладено арешт на все майно оскаржувана Постанова не містить. Арешт рухомого майна проведено без винесення постанови про опис та арешт майна боржника, оскільки арешт накладено, у тому числі і на все рухоме майно, зокрема, й на рухоме майно, яке не підлягає державній реєстрації. Окрім того в Постанові не вказано в розмірі якої суми накладено арешт.

Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанови про опис та арешт майна державним виконавцем не виносилось та боржником, стягувачем, понятими не підписувалось. Тому, постанова про арешт всього майна Позивача була винесена з порушенням вимог ст. 56 Закону України № 1404 та п. 10 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012р. № 512/5.

Відповідач 1 надав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що стягувачем виконавчий напис був пред'явлено в межах строку передбачених чинним законодавством. Дату 14.09.2016р. не є за можливе вважати датою пред'явлення виконавчого напису до виконання, оскільки зазначена дата є датою вручення виконавчого напису виконавцю для прийняття процесуального рішення, а не датою реалізації стягувачем свого права на повторне пред'явлення виконавчого документа до виконання. Крім того, початок вчинення виконавчої дії «стягнення виконавчого збору» розпочався у період дії Закону України № 606, а не Закону України № 1404, як вважає позивач. По суті резолютивна частина виконавчого напису передбачає стягнення коштів з боржника на користь стягувача, однак лише встановлено спосіб такого стягнення, що полягає у зверненні стягнення на майно. Оскільки ОСОБА_1 визначена боржником за виконавчим документом та не виконала вимоги державного виконавця щодо виконання рішення, на підставі якого видано виконавчий напис, у встановлений ним строк, в силу приписів ст. 28 Закону України № 606, на неї покладено обов'язок сплати виконавчого збору, а доводи позивача щодо відсутності у неї обов'язку з погашення боргу гр. ОСОБА_4 є безпідставними. За виконавчим написом, який перебуває на примусовому виконанні саме на гр. ОСОБА_1 покладено обов'язок по виконанню конкретно даного рішення, а не на гр. ОСОБА_4 чи ще когось.

Відповідач 2 надав відзив, просив відмовити в задоволенні позову з наступних підстав. Постанову, згідно з якою накладено арешт на все майно боржника, винесено правомірно у відповідності до ст. ст. 18, 48, 56 Закону України № 1404. Так, згідно ч. 2 ст. 56 Закону України № 1404 передбачено, що арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Постанова про опис та арешт майна (коштів) виноситься у випадку фактичного опису майна із зазначенням конкретних предметів в такому описі. Щодо не зазначення в постанові про арешт майна боржника суми на яку накладено арешт на майно, то таких вимог про зазначення в постанові про арешт майна боржника суми на яку накладено арешт на майно законодавство не містить. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Ухвалою від 29.05.2018 р. суд відкрив провадження у справі та ухвалив розглядати її з особливостями розгляду окремих категорій термінових адміністративних справ.

Ухвалою від 11.06.2018 р. суд заяву представника позивача про поновлення пропущеного строку на оскарження.

11.06.2018 р. суд своєю ухвалою закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні 11.06.2018 року суд усною ухвалою відмовив в задоволенні клопотання представника відповідача про витребування доказів.

Представники Позивача та Відповідача 1 надали клопотання про розгляд справи за його відсутністю, в порядку письмового провадження.

Представник відповідача в судове засідання 08.08.2018 року не з?явився, про дату, час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином.

Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

Суд дослідив матеріали справи, оцінив надані докази в їх сукупності та встановив таке.

24.06.2008 між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «Дочірній банк Сбербанку Росії» (далі та раніше за текстом - Банк) був укладений нотаріально посвідчений договір іпотеки (далі - договір іпотеки). За цим договором Позивач виступав майновим поручителем ОСОБА_4, в забезпечення його зобов'язань перед Банком, які виникають з договору про відкриття кредитної лінії №16-Н/08/19/ФО/П укладеним між Банком та ОСОБА_4 24.06.2008р. В іпотеку було передані нежитлові приміщення загальною площею 773,4кв.м. в будинку, що розташований за адресою м. Миколаїв, вул. Нікольська № 43/3.

В зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 його зобов'язань перед Банком, 04.10.2012 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Журавльовою З.В. було вчинено виконавчий напис нотаріуса № 719, за яким звернено стягнення на нерухоме майно, вказане в договорі іпотеки. За рахунок коштів, отриманих від реалізації цього нерухомого майна, запропоновано задовольнити вимоги Банку у розмірі 13671803,00 грн. та стягнути суму плати за вчинення виконавчого напису в розмірі 3500,00 грн.

25.10.2012 р. Постановою старшого державного виконавця ВПВР ДВС України Унгуряну С.І. було відкрито виконавче провадження ВП №34904425 з виконання виконавчого напису № 719 від 04.10.2012 р. В подальшому нерухоме майно, на яке зверталось стягнення, було оцінено, неодноразово виставлялось на електронні торги, але ніким придбане не було (торги не відбулися).

11.09.2015 р. заступником начальника Відповідача 1, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 47 Закону України № 606, винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, у зв'язку з відмовою стягувача залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення.

14.09.2016 р. Банк повторно подав виконавчий напис до ДВС, і Постановою головного державного виконавця Департаменту ДВС МЮ України 15.09.2016р. була винесена Постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 52228069, якою Позивачу запропоновано самостійно виконати вимоги виконавчого напису нотаріуса у строк до 22.09.2016 р.

22.11.2016 р. державним виконавцем Департаменту ДВС МЮ України, в рамках ВП № 52228069, винесена Постанова про стягнення з Позивача виконавчого збору в розмірі 1367530,30 грн. (за невиконання в добровільному порядку виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на нерухоме майно передане в іпотеку).

18.08.2017 р. головним державним виконавцем Заводського ВДВС міста Миколаєва ГТУЮ у Миколаївської області винесено Постанову ВП № 53058294 про накладення арешту на все майно Позивача.

Приймаючи рішення у справі, суд бере до уваги наступне.

Згідно ч. 3 ст. 23 Закону України № 606, у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв'язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони».

Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України № 606, для інших виконавчих документів пропущений строк поновленню не підлягає.

Державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пропуску встановленого строку пред'явлення документів до виконання (п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України № 606).

Виконавчий напис нотаріуса був повернутий Банку 11.09.2015 р. Постановою ВП №34904425 про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 3 ч. 1 ст. 47 Закону України № 606 (в зв'язку з відмовою Банку залишити за собою майно на яке звернуто стягнення).

Таким чином, строк на пред'явлення виконавчого документу після переривання був поновлений з 11.09.2015 р. і спливав 11.09.2016 р.

Як вбачається з матеріалів справи Банком виконавчий напис нотаріуса був повторно поданий в ДВС для виконання заявою від 08.09.2016 р., та зареєстрований за вхідним номером №26901-0-33-16, тобто без пропущення строку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 22 Закону України № 606.

Заява надійшла до державного виконавця, згідно постанови про відкриття виконавчого провадження від 15.09.2016 року, 14.09.2016 року.

За таких обставин, державний виконавець не мав підстав відмовити у прийнятті виконавчого документу до провадження і відмовити у відкритті виконавчого провадження відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України № 606.

Таким чином, постанова Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про відкриття виконавчого провадження від 15.09.2016 ВП № 52228069, прийнята правомірно та не підлягає скасуванню.

З 05.10.2016 набрав чинності Закон України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі по тексту - Закон від 02.06.2016 № 1404-VІІІ).

Відповідно до пункту 7 Розділу XIII Прикінцевих та Перехідних положень Закону від 02.06.2016 № 1404-VІІІ, виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

При цьому, в Прикінцевих та Перехідних положеннях Закону від 02.06.2016 № 1404-VІІІ вказано порядок виконання та правового регулювання саме "виконавчих дій", а не "виконавчого провадження".

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 № 606-ХІV, так і Закону від 02.06.2016 № 1404-VІІІ, виконавче провадження визначається як сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Тобто з урахуванням Прикінцевих та Перехідних положень Закону від 02.06.2016 № 1404-VІІІ слід вважати, що кожна окрема виконавча дія та відповідно прийнята постанова державного виконавця в межах виконавчого провадження повинна регулюватись тим нормативно-правовим актом, під час дії якого вона була розпочата.

Враховуючи Прикінцеві та Перехідні положення Закону від 02.06.2016 № 1404-VІІІ, положення попереднього Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 № 606-ХІV застосовується не щодо всього виконавчого провадження, а лише щодо тих виконавчих дій, які в межах виконавчого провадження були розпочаті в період дії цього Закону, а тому підлягають і завершенню в порядку Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 № 606-ХІV. Кожна виконавча дія, яка оформлюється в тому числі шляхом винесення відповідної постанови державного виконавця, повинна бути вчинена згідно того закону, в період дії якого вона розпочата.

Постанова про стягнення виконавчого збору винесена державним виконавцем 22.11.2016 р., тобто вже в період дії Закону України №1404-VIII, а відтак, державний виконавець, приймаючи дану постанову повинен був вчиняти таку дію відповідно до вказаного Закону. Але, як зазначено в самій оскаржуваній Постанові, державний виконавець при її винесенні керувався ст. 28 Закону України № 606-XIV.

Відповідно до статті 27 Закону №1404 виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Частиною другою статті 27 Закону №1404 визначено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

З огляду на викладене, доводи відповідача про неможливість застосування норм Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII, з підстав змінення процедури та механізму визначення суми стягнення виконавчого збору-є помилковими і не можуть бути прийняті судом.

Зазначене підтверджується постановою Верховного Суду від 15 лютого 2018 року в справі № 910/1587/13.

Також, як вбачається з тексту Постанови про стягнення виконавчого збору від 22.11.2016 р. ВП № 52228069, на момент її винесення з Позивача державним виконавцем заставне майно не було реалізовано або передано стягувачу і стягувач не отримав ні коштів, ні майна від примусового виконання виконавчого напису нотаріуса.

Частиною 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII передбачено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Згідно ч. 4 ст. 42 Закону України № 1404, на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (до яких частина 1 статті 42 Закону відносить також виконавчий збір) виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.

Аналіз наведених норм Закону «Про виконавче провадження» №1404-VIII дає можливість зробити висновок про те, що обов'язковими умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання судового рішення; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. Крім того, законодавець чітко визначив, що виконавчий збір стягується з фактично стягнутої суми; розмір виконавчого збору вираховується також з фактично стягнутої суми.

За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.

Відповідно до пункту 20 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону. При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця.

Відповідно до вказаного пункту у постанові про повернення виконавчого документу стягувача, виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відмітку про суму стягнутого виконавчого збору, тим самим законодавець підтверджує, що виконавчий збір стягується тільки з суми, яка фактично стягнута на користь стягувача.

При стягненні виконавчого збору відповідно до частини 3 статті 40 Закону № 1404-VIII, без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою, створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання виконавчого напису.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" від 26.12.2003 № 14роз'яснено, що відповідно до статей 45, 46 Закону № 606-XIV витрати виконавчого провадження та виконавчий збір стягуються за постановою державного виконавця з боржника, якщо останній не виконав рішення добровільно в установлений для цього строк і воно було виконане примусово.

Таким чином, доводи відповідача 1 про те, що виконавчий збір стягується незалежно від того чи було здійснено стягнення коштів за виконавчим документом органами державної виконавчої служби, є помилковими.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.02.2018 року у справі № 910/1587/13.

Крім того, виходячи з наведених норм, виконавчий збір підлягає стягненню в порядку та розмірі, визначеному цим Законом, який в даному випадку, обумовлює можливість винесення постанови про стягнення виконавчого збору після закінчення виконавчого провадження в порядку ст. 39 Закону чи повернення виконавчого документа згідно ст. 37 Закону.

Постанову про повернення виконавчого документа стягувачу винесено 23.11.2016 року.

Але, станом на момент винесення постанови про стягнення виконавчого збору не було винесено постанови ні про закінчення виконавчого провадження, ні постанови про повернення виконавчого документа.

Таким чином, позовні вимоги щодо визнання протиправною та скасування постанови Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про стягнення з Позивача виконавчого збору в сумі 1367530,30 грн. від 22.11.2016 ВП № 52228069, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо Постанови Заводського ВДВС м. Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області про накладення арешту на все майно ОСОБА_1 від 18.08.2017 ВП № 53058294, суд зазначає наступне.

Згідно ч. 1 ст. 48 Закону України № 1404, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Відповідно до ч.ч. 1 - 3 ст. 56 Закону України № 1404, арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису.

Як вбачається з постанови Заводського ВДВС м. Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області про накладення арешту на все майно ОСОБА_1 від 18.08.2017 ВП № 53058294, вона винесена з метою забезпечення виконання постанови від 22.11.2016 у справі № 52228069.

Відповідно до п. 10 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (в редакції наказу Міністерства юстиції України від 29.09.2016 р. № 2832/5), у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника повинні бути вказані, зокрема, назва кожного внесеного в постанову предмета і його відмінні ознаки (вага, метраж, розмір, форма, вид, колір, товарний знак, проби, виробнича марка, дата випуску, ступінь зносу тощо).

Крім того, зважаючи на скасування постанови Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про стягнення з Позивача виконавчого збору в сумі 1367530,30 грн. від 22.11.2016 ВП № 52228069, постанова про арешт майна боржника ОСОБА_1 від 18.08.2017 у ВП № 53058294, яка вона винесена з метою забезпечення виконання постанови від 22.11.2016 у справі № 52228069, не може залишатись в силі та підлягає скасуванню.

Враховуючи викладене, Постанова Заводського ВДВС м. Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області про накладення арешту на все майно ОСОБА_1 від 18.08.2017 ВП № 53058294 є такою, що підлягає скасуванню.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Враховуючи викладене, дослідивши надані докази, на підставі аналізу норм чинного законодавства України суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи на часткове задоволення позову, суд дійшов висновку про необхідність відшкодування судових витрат на суму 1409, 60 грн.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 205, 241 - 246, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1 ідентифікаційний номер НОМЕР_1) до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001 ідентифікаційний код 00015622) та Заводського відділу Державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (вул. Робоча, 1, м. Миколаїв, 54029, ідентифікаційний код 34993162) задовольнити частково.

2. Визнати протиправною та скасувати Постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 1367530,30 грн. від 22.11.2016 ВП № 52228069.

3. Визнати протиправною та скасувати Постанову Заводського відділу державної виконавчої служби міста Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області про накладення арешту на все майно ОСОБА_1 від 18.08.2017 ВП № 53058294.

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001 ідентифікаційний код 00015622) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1 ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судові витрати в розмірі 704,80 грн.

6. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Заводського відділу Державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (вул. Робоча, 1, м. Миколаїв, 54029, ідентифікаційний код 34993162) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судові витрати в сумі 704,80 грн.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 287 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до Одеського апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду , або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.М. Мельник