Справа № 509/1350/17
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 серпня 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:
судді Гандзій Д.М.
при секретарі Задеряка Г.М.
за участю позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2
представників відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Овідіополь адміністративний позов ОСОБА_1 до Овідіопольської селищної ради Овідіопольського району Одеської області про визнання протиправним та скасування рішення органу місцевого самоврядування та зобов’язати вчинити певні дії, -
ВСТАНОВИВ :
20 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним адміністративним позовом про визнання протиправним та скасування рішення Овідіопольської селищної ради від 01.02.2017 року № 360-VII «Про розгляд заяв громадян щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства» в частині відмови йому у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та зобов’язання Овідіопольської селищної ради надати йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,000 га згідно його клопотання від 19 січня 2017 року за № В-020-42, мотивуючи тим, що 19.01.2017 року, він, як учасник бойових дій подав до Овідіопольської селищної ради клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, яка була зареєстрована за № В-020-42, а 25.01.2017 року відбулося засідання постійної комісії з питань земельних відносин, адміністративно-територіального устрою та охорони навколишнього природного середовища Овідіопольської селищної ради, про що свідчить протокол засідання даної комісії від 25.01.2017 року № 32, згідно якого, йому, серед інших громадян, відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства з посиланням на ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», рішення Овідіопольської селищної ради народних депутатів Овідіопольського району Одеської області від 17.10.1996 року № 57 «Про затвердження генерального плану розміщення будівництва в смт. Овідіополь», рішення XXVI сесії V скликання Овідіопольської селищної Овідіопольського району Одеської області від 25.07.2008 року № 968-У «Про затвердження містобудівного обґрунтування розміщення котеджної забудови в смт. Овідіополь по вул. Суворова, житловий масив «Козацьке поле», рішення XXX сесії VI скликання Овідіопольської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 19.03.2013 року № 801-VI «Про актуалізацію існуючої містобудівної документації», рекомендацій постійної комісії з питань земельних відносин, адміністративно-територіального устрою та охорони навколишнього природного середовища.
Так, 01.02.2017 року відбулася сесія Овідіопольської селищної ради, на якій було прийнято оскаржуване рішення від 01.02.2017 року № 360-VII «Про розгляд заяв громадян щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства» згідно якого, серед інших, позивачу було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, що стало підставою для звернення до суду з вказаним адміністративним позовом.
Приймаючи участь в судових засіданнях, позивач та його представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили задовольнити адміністративний позов, однак в подальшому, в судове засідання не з’явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, особисто під розписку, причини неявки не повідомили, надіславши до суду письмову заяву, в якій повністю підтримали адміністративний позов, який просили задовольнити та слухати справу за відсутністю позивача та його представника в порядку ч. 3 ст. 194 КАСУ (а.с. 130,140,147).
Представники відповідачів, приймаючи участь в судових засіданнях позовні вимоги в повному обсязі не визнали, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність адміністративного позову з підстав, викладених у письмових запереченнях на адміністративний позов, однак в подальшому, в судові засідання не повторно не з’явились, про дату, час та місце розгляду, повідомлялась належним чином представниця відповідачів ОСОБА_3, особисто під особисті розписки та розписки з відмітками про отримання повіток Овідіопольської селищної ради, яка також, повторно в судові засідання не з’явилась, надсилаючи до суду письмові заяви про відкладення (перенесення) слухання справи з різних підстав (її участі в Нараді та знаходження її у відпустках), що на думку суду, з урахуванням вимог п.п. 2,4 ч. 3 ст. 205 КАСУ не є поважними причинами для чергового відкладення слухання справи і не є перешкодою для розгляду справи по суті, беручи до уваги можливість розгляду справи за відсутності представниці відповідачів, повідомленої належним чином, у разі її повторної неявки в судові засідання незалежно від причин неявки (а.с. 35—37,84,97,99,107,125,128,131,134,136,141,142).
Заслухавши думку позивача, представників сторін, дослідивши матеріали справи та додатково надані суду докази суд вважає, що адміністративний позов підлягає задоволенню в повному обсязі з наступних підстав.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
«На підставі» означає, що суб’єкт владних повноважень зобов’язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним. «У межах повноважень» означає, що суб’єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх. «У спосіб» означає, що суб’єкт владних повноважень зобов’язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом способи (Ухвала Вищого адміністративного суду України від 10 квітня 2013 року за № К/9991/76032/12).
Стаття 9 КАСУ передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності. Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Статтями 72-79 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень - обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Обставини, які визнаються учасниками справи - не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнаної у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи - не є обов’язковою для суду.
Учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом із поданням позовної заяви.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом із поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк. Учасник справи також повинен надати докази, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідного доказу.
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не визначено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
Стаття 90 КАСУ передбачає - суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні. Жодні докази - не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно п. б) ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Зі змісту ч. 1 ст. 122 ЗК України та п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вбачається, що селищні ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок комунальної власності у власність чи користування, визначені нормами ст.ст. 33, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» та ст.ст. 116, 118, 121-123 Земельного кодексу України.
Згідно ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки, зокрема, із земель комунальної власності, для ведення особистого селянського господарства, подають клопотання до відповідного органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 ЗК України.
У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.
Отже чинним законодавством встановлено, що для отримання безоплатно у власність земельну ділянку із земель комунальної власності громадянин має подати до відповідного органу місцевого самоврядування в межах якого розташована бажана земельна ділянка відповідне клопотання, до якого в залежності від виду (цільового призначення) бажаної земельної ділянки додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, а також інші необхідні документи.
Як вбачається з пояснень позивач та його представника, матеріалів адміністративного позову та доданих до нього документів, 19.01.2017 року, позивач подав до Овідіопольської селищної ради клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, яке було зареєстроване за № В-020-42, до якого в якості додатків додано, зокрема, графічний матеріал щодо бажаного місця розташування земельної ділянки, що на думку суду, свідчить про дотримання позивачем вимог ЗК України щодо форми клопотання та відповідних додатків до нього (а.с. 15,16).
З огляду на зазначене вище, суд не приймає до уваги твердження представників відповідачів, які вони надали в судових засіданнях, про те, що до заяви не додано документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі, оскільки на думку суду, згідно ч. 6 ст. 118 ЗК України вимога щодо необхідності надання таких документів встановлена лише до осіб, які бажають отримати земельну ділянку для ведення фермерського господарства, в той час, як клопотання позивача стосувалося по суті надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства для якого такої вимоги законодавством не встановлено.
Згідно ч. 7 ст. 118 ЗК України - відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави суду дійти до висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Аналогічна Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 522/17834/16.
Також суд звертає увагу на той факт, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою за результатами розгляду клопотань фізичних та юридичних осіб є лише одним з етапів отримання безоплатно у власність земельних ділянок комунальної власності і не означає автоматичного позитивного рішення про надання її у користування.
Аналогічна правова позиція викладена у Правових позиціях Верховного суду України від 19 січня 2016 року № 21-3690-а-15 та від 13 грудня 2016 року № 21-2773-а-16, а також у Постанові Верховного суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17.
Отже, відповідно до вимог ст. 118 ЗК України - Овідіопольська селищна рада має прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або прийняти мотивоване рішення про відмову із чітким визначенням однієї з підстав, передбачених ст. 118 ЗК України. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування.
Однак, як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваним рішенням Овідіопольської селищної ради VII скликання, XV сесії № 360-VII від 01.02.2017 р. «Про розгляд заяв громадян щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства» позивачу, серед інших громадян - було відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою з огляду на ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», рішення Овідіопольської селищної ради народних депутатів Овідіопольського району Одеської області від 17 жовтня 1996 року № 57 «Про затвердження генерального плану розміщення будівництва в смт. Овідіополь», рішення XXVI сесії V скликання Овідіопольської селищної Овідіопольського району Одеської області від 25 липня 2008 року № 968-У «Про затвердження містобудівного обґрунтування розміщення котеджної забудови в смт. Овідіополь по вул. Суворова, житловий масив «Козацьке поле», рішення XXX сесії VI скликання Овідіопольської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 19 березня 2013 року № 801-VI «Про актуалізацію існуючої містобудівної документації», рекомендацій постійної комісії з питань земельних відносин, адміністративно-територіального устрою та охорони навколишнього природного середовища (а.с. 17-20).
Тобто зі змісту оскаржуваного рішення виходить, що відповідачі, в якості підстав для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо бажаної позивачем земельної ділянки вбачає невідповідність розташування земельної ділянки генеральному плану селища міського типу Овідіополь, а також відсутність затвердженого плану зонування смт. Овідіополь.
Оцінюючи оскаржуване рішення Овідіопольської селищної ради суд виходить з такого.
Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється.
Як вбачається зі змісту вказаної норми передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність та користування забороняється у разі, якщо фізична або юридична особа має намір отримати у власність чи користування земельну ділянку саме для містобудівних потреб.
Разом із цим, як вбачається зі змісту клопотання позивача від 19.01.2017 року № В-020-42, позивач просив надати йому дозвіл на розробку проекту землеустрою для земельної ділянки площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, а не для містобудівних потреб.
Чинне законодавство, зокрема, норми ч. 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 118 ЗК України, відповідної заборони щодо передачі (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність та користування фізичним та юридичним особам для ведення особистого селянського господарства - не містять.
З огляду на це, вказана підстава відповідачів для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою і відповідно оскаржуване рішення в цій частині є такими, що суперечать і не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, а тому є незаконними.
Що стосується посилань представників відповідачів на рішення Овідіопольської селищної ради народних депутатів Овідіопольського району Одеської області від 17.10.1996 року № 57 «Про затвердження генерального плану розміщення будівництва в смт. Овідіополь», рішення XXVI сесії V скликання Овідіопольської селищної Овідіопольського району Одеської області від 25 липня 2008 року № 968-У «Про затвердження містобудівного обґрунтування розміщення котеджної забудови в смт. Овідіополь по вул. Суворова, житловий масив «Козацьке поле», рішення XXX сесії VI скликання Овідіопольської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 19 березня 2013 року № 801-VI «Про актуалізацію існуючої містобудівної документації» суд звертає увагу на те, що відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України підставою відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою може бути, зокрема, невідповідність місця розташування об'єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації (а.с. 31-34,42-44).
Згідно п. б ч. 1 ст. 19 ЗК України - однією з категорій земель є, зокрема, землі житлової та громадської забудови.
Відповідно до ст. 39 ЗК України - використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.
Посилання на затверджену містобудівну документацію міститься також і в ст.ст. 40, 41 ЗК України, що стосуються земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва, а також житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів.
Таким чином системний аналіз норм Земельного кодексу України свідчить про те, що обмеження щодо невідповідності об’єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації застосовується лише щодо вирішення питання про відведення земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, гаражного будівництва, а також житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів та земель житлової та громадської забудови, тобто надання земельних ділянок для містобудівних потреб.
Зі змісту преамбули та положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» вбачається, що під переданням у власність чи користування земельних ділянок для містобудівних потреб розуміється передання таких ділянок з метою подальшого розміщення на них об’єктів будівництва або ж реконструкції існуючих об’єктів.
Так, відповідно до Преамбули вказаного Закону він встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
Тобто предметом регулювання Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» є суспільні відносини, пов’язані з плануванням територій та зведенням на них об’єктів будівництва.
Відповідно до ст. 4 Закону, об’єктами будівництва є будинки, будівлі, споруди будь-якого призначення, їх комплекси та частини, лінійні об’єкти інженерно-транспортної інфраструктури.
Отже, в даному випадку суд приходить до висновку, що під наданням у власність чи користування земельної ділянки для містобудівних потреб треба розуміти надання особі такої земельної ділянки з метою зведення на ній об’єктів будівництва або ж здійснення реконструкції існуючих об’єктів.
Разом із цим, зі змісту клопотання позивача від 19.01.2017 року № В-020-42 вбачається, що позивач просив надати йому дозвіл на розробку проекту землеустрою для земельної ділянки площею 2,000 га для ведення особистого селянського господарства, а не для містобудівних потреб.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЗК України - землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Згідно ч. 1 ст. 23 ЗК України землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання.
Відповідно до п. а) ч. 3 ст. 22 ЗК України, землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Як вбачається зі змісту листа Головного Управління Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2017 року № 18-15.0.8-1922/2-17 земельна ділянка в межах якої позивачем подавалося клопотання обліковувалася у рядку 19 «Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» (а.с. 21,22).
Крім того, як вбачається з Розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації від 14 вересня 2011 року № 971 на яке посилається самі відповідачі, земельна ділянка в межах якої позивачем подано клопотання, передана у власність територіальної громади смт. Овідіополь за цільовим призначенням – ведення товарного с/г виробництва в категорії – землі с/г призначення (а.с. 38,39).
Отже, на думку суду, позивачем подано клопотання щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, використання якої для містобудівних потреб не передбачено, у зв’язку із чим обмеження щодо невідповідності місця розташування об'єкта генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, передбачене ч. 7 ст. 118 ЗК України - на спірні правовідносини не поширюється, що підтверджується вищевказаними нормами чинного законодавства України.
З огляду на викладене, суд вважає, що посилання представників відповідачів на затверджену ними містобудівну документацію як на підставу для відмови позивачу в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, а відтак і оскаржуване рішення в цій частині є такими, що не що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства та є незаконними (а.с. 45-62).
Суд також відхиляє посилання відповідачів на невідповідність клопотання позивача ОСОБА_1 техніко-економічному обґрунтуванню використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць під яким відповідачі розуміють графу в Містобудівному обґрунтуванні, затверджену рішенням Овідіопольської селищної ради від 25 липня 2008 року № 968-V з огляду на таке (а.с. 43).
Відповідно до ст. 181 ЗК України землеустрій – це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.
Згідно п. в) ч. 1 ст. 184 ЗК України, землеустрій, серед іншого передбачає, складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Згідно ч. 5 ст. 111 ЗК України, відомості про обмеження у використанні земель зазначаються у схемах землеустрою і техніко-економічних обґрунтуваннях використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектах землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об’єктів, проектах землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічній документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відомості про такі обмеження вносяться до Державного земельного кадастру.
Відповідно до ч. 1 ст. 186 ЗК України - схеми землеустрою і техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць погоджуються територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері охорони культурної спадщини, структурним підрозділом відповідної обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації у сфері охорони культурної спадщини, територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, а на території Автономної Республіки Крим - органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства, територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, а на території Автономної Республіки Крим - органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань водного господарства, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері охорони навколишнього природного середовища, структурним підрозділом відповідної обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища, структурним підрозділом відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації у сфері містобудування та архітектури, а якщо місто не входить до території певного району - виконавчим органом відповідної міської ради у сфері містобудування та архітектури, а в разі якщо такий орган не утворений - органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань містобудування та архітектури чи структурним підрозділом відповідної обласної державної адміністрації з питань містобудування та архітектури.
З огляду на викладене вище вбачається, що техніко-економічне обґрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць є документацією із землеустрою, для якої встановлено відповідний порядок її прийняття та розроблення, а не містобудівною документацією.
Разом із цим матеріали справи та усних та письмових заперечень представників відповідачів - не містять жодних рішень Овідіопольської селищної ради про прийняття рішення про розроблення відповідної документації із землеустрою та взагалі про наявність такої документації, якою би було встановлено відповідні обмеження.
Крім того, застереження, передбачене ч. 7 ст. 118 ЗК України стосується саме обмежень у використанні земель, які зазначаються в техніко-економічних обґрунтуваннях використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць.
Згідно ч. 2 ст. 111 ЗК України такими обмеженнями визначаються:
а) умова розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків;
б) заборона на провадження окремих видів діяльності;
в) заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту;
г) умова здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;
ґ) умова додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;
д) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку.
Разом із цим, жодна документація з землеустрою або ж матеріали справи таких обмежень не містять.
Що стосується твердження представників відповідачів стосовно того, що станом на момент розгляду даної адміністративної справи щодо запитуваної позивачем земельної ділянки вже розпочаті роботи щодо розроблення проекту землеустрою, суд зауважує, що незважаючи на його вимогу відповідні документи на підтвердження даного факту представниками відповідачів до суду надані не були (а.с. 89-94).
Крім того, зі змісту листа Овідіопольської селищної ради від 14 лютого 2017 року № 02-06/020/174 наданого відповідачами, вбачається, що останні звернулися до ДП «Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» лише щодо можливості розробки технічної документації з землеустрою, а не щодо замовлення робіт з розроблення технічної документації з землеустрою, а відповідно до рішення Овідіопольської селищної ради від 29 червня 2017 року № 453-VII «Про внесення змін до рішення селищної ради від 23 грудня 2016 року № 309-VII «Про Овідіопольський селищний бюджет на 2017 рік», копія якого надана суду представником позивача, з місцевого бюджету виключено кошти на інвентаризацію земель, що свідчить про те, що на момент розгляду справи відповідні кошти на рахунок ДП «Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» або ж інших землевпорядних організацій не перераховувалися, тобто відповідні роботи не оплачувалися, а витрати на їх проведення виключалися з таких, що передбачені протягом відповідного бюджетного року (а.с. 40,78-80).
Стосовно твердження представників відповідачів стосовно того, що першочергове право учасників бойових дій на відведення земельної ділянки не поширюється на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства суд приходить до наступного.
Відповідно до п. б) ч. 1 ст. 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель комунальної власності.
Згідно ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки, зокрема, із земель комунальної власності, для ведення особистого селянського господарства, подають клопотання до відповідного органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 ЗК України.
У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.
Відповідно до Преамбули Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» цей Закон визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.
Відповідно до п. 14 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасники бойових дій мають право на першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва.
Разом із цим, відповідно до п. 4 Розпорядження КМУ від 19 серпня 2015 року № 898-р «Питання забезпечення учасників антитерористичної операції земельними ділянками» рекомендовано органам місцевого самоврядування розглядати в першочерговому порядку звернення учасників антитерористичної операції та сімей загиблих учасників антитерористичної операції щодо відведення їм земельних ділянок.
З огляду на викладене вбачається, що учасники бойових дій мають право саме на першочергове відведення земельних ділянок не для всіх потреб, а щодо земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва, однак сам по собі соціальний статус учасника бойових дій, зокрема осіб-учасників антитерористичної операції, які безпосередньо захищали територіальну цілісність та недоторканість нашої держави, передбачає необхідність відповідного шанобливого ставлення та надання всебічної допомоги зі сторони держави та органів місцевого самоврядування, що випливає також зі змісту Преамбули Закону України ««Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та вищезгаданого Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2015 року № 898-р.
Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» військовослужбовці (резервісти, військовозобов'язані) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів можуть визнаються учасниками бойових дій.
Порядок надання статусу учасника бойових дій особам, зазначеним у вищевказаному пункті визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно п. 9 Порядку надання та позбавлення статусу учасника бойових дій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення чи у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, затвердженого Постановою КМУ від 20 серпня 2014 року № 413 особі, яка визнана учасником бойових дій видається посвідчення учасника бойових дій.
Як вбачається зі змісту клопотання позивача від 19 січня 2017 року за № В-020-42 останній звернувся до селищної ради щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, до вказаного клопотання додав посвідчення учасника бойових дій, серія УБД № 037401(а.с. 13,14).
З огляду на викладене вбачається, що позивачем дотримано вимоги ст. 118 ЗК України щодо форми та змісту розпорядження, а також належним чином підтверджено статус учасника бойових дій з огляду на що останній мав право отримати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.
У зв’язку з вищевикладеним вбачається, що оскаржуване рішення – суперечить і не відповідає вимогам чинного законодавства, зокрема критеріям, встановленим ст. 2 КАС України, у зв’язку із чим вимоги позивача щодо визнання такого рішення протиправним та його скасування підлягає задоволенню.
Стосовно вимоги щодо зобов’язання Овідіопольської селищної ради надати позивачу ОСОБА_1 як учаснику бойових дій (учаснику Антитерористичної операції) дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,000 га згідно його клопотання від 19.01.2017 року за № В-020-42 суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв’язку з прийняттям рішення чи вчиненням дій (допущенням бездіяльності) суб’єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.
Рішенням Конституційного суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) розтлумачено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільно-процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», а саме зазначено, що цей термін треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.
Як було встановлено судом вище, відповідно до ст. 14 Конституції України - право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно п. б) ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності в порядку, встановленому Земельним кодексом України.
При цьому отримання/надання дозволу на розробку проекту землеустрою є лише одним з обов’язкових та необхідних етапів процедури отримання у власність земельної ділянки державної чи комунальної власності.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 верховенством права є панування права в суспільстві, яке вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність.
Принцип верховенства права включає в себе свободу від свавілля та перекликається із принципом законності, що у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ст. 6 КАС України - суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «доброго врядування».
Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження - не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).
Також, згідно статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
В рішеннях у справах «Мелахер та інші проти Австрії», «ОСОБА_6 Девелопмент та інші проти Ірландії», «Прессос Компанія ОСОБА_7 та інші проти Бельгії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю. Також ЄСПЛ зазначив, що ст. 1 Першого протоколу Конвенції може застосовуватися для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей у майбутньому.
Відповідно до рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» перша і найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним, а згідно рішень «Гентріх проти Франції» та «Кушоґлу проти Болгарії» вимога щодо законності вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципу верховенства права, що виключає свободу від свавілля.
Таким чином в даній конкретній справі охоронюваний законом інтерес полягає не в отриманні дозволу на розробку проекту землеустрою, а в отриманні земельної ділянки у власність, а відтак у судовому порядку підлягає захисту саме право на отримання земельної ділянки у власність, оскільки Овідіопольською селищною радою не дотримано вимоги чинного законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення, чим порушено право позивача на отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.
Згідно ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Розглядаючи питання ефективного засобу правового захисту Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) в п. 114 Рішення від 10 вересня 2010 року у справі «Макфарлейн проти Ірландії» (заява № 31333/06), п. 38 Рішення ОСОБА_8 від 29 березня 2006 року у справі «Ріккірді Піссаті проти Італії» (заява № 62361/00) зазначив, що засіб є ефективним тільки якщо він доступний та достатній.
В силу п. 255 Рішення ЄСПЛ від 12 грудня 2012 року у справі «Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (заява № 39630/09) та п. 152 у справі «Кудла проти Польщі» (заява № 30210/06) від 26 жовтня 2000 року засіб повинен бути ефективним на практиці й по закону, а згідно п. 36-40 Рішення від 24 липня 2012 року у справі «Джорджевич проти Хорватії» (заява № 41526/10) при оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника.
У своєму рішенні від 17 березня 2009 року у справі «Хутман і Меус проти Бельгії» (заява № 9411/05) п. 44 ЄСПЛ зазначив, що національні органи повинні тлумачити та застосовувати своє національне законодавство без зайвого формалізму.
В свою чергу Верховний суд України своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1265а15, вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним (що узгоджується з положеннями ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року) та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до Постанови Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року по справі № 457/1003/15-а рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду.
Зобов’язання суб’єкта владних повноважень надати дозвіл на розробку проекту землеустрою, як належний спосіб захисту порушеного права, підтверджений також і в постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 522/17834/16, Постанові Верховного суду від 11 квітня 2018 року у справі № 820/4757/17 та Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2016 року по справі № 804/13706/14.
Таким чином, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини та національної судової практики суд приходить до висновку, що в даній категорії спорів ефективним способом захисту та таким, що унеможливлює необхідність наступних звернень до суду, є зобов’язання Овідіопольської селищної ради надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо запитуваної Позивачем земельної ділянки.
З урахуванням викладеного, з огляду на те, що позивач звернувся до суб’єкта владних повноважень – органу місцевого самоврядування з приводу надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,000 га, тобто, користуючись правом передбаченим ч. 6 ст. 118 ЗК України, в межах п. б) ч. 1 ст. 121 ЗК України, а відповідачі, в свою чергу, оскаржуваним рішенням, відмовили йому у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою всупереч вимогам чинного законодавства - суд погоджується з доводами представника позивача, що ефективним в даному конкретному випадку може бути лише такий спосіб захисту порушених прав та свобод позивача, як зобов’язання Овідіопольської селищної ради надати позивачу ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,000 га згідно його клопотання від 19.01.2017 року за № В-020-42, оскільки на думку суду, саме такий спосіб захисту порушених інтересів, прав та свобод позивача забезпечить його повне поновлення та унеможливить необхідність повторного звернення позивача до суду.
Керуючись ст.ст. 2,5,6,9,72-80,90,94,192,210,211,217,225,227,228,241-247,250,251,258,259,263-268 КАС України, Конституцією України, ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст.ст. 6,12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ст.ст. 19,22,23,39,81,111,116,121,122,186 ЗК України, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ЄКПЛ, рішеннями ЄСПЛ, суд, -
ВИРІШИВ :
1.Адміністративний позов ОСОБА_1 до Овідіопольської селищної ради Овідіопольського району Одеської області про визнання протиправним та скасування рішення органу місцевого самоврядування та зобов’язати вчинити певні дії - задовольнити ;
2.Визнати протиправним та скасувати рішення Овідіопольської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 01 лютого 2017 року № 360-VII «Про розгляд заяв громадян щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства» в частині відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства ;
3.Зобов’язати Овідіопольську селищну раду Овідіопольського району Одеської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,000 га згідно його клопотання від 19 січня 2017 року за № В-020-42.
Рішення суду може бути оскаржене до Одеського апеляційного адміністративного суду протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засідання було проголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.
Повний текст рішення виготовлений 22.08.2018 р.
Суддя Гандзій Д.М.
