ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м. Львів, вул. Личаківська, 81

_________________________________________________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" липня 2018 р. Справа № 5008/579/2012

Львівський апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого судді: Данко Л.С.,

суддів: Зварич О.В.,

Хабіб М.І.;

секретар судового засідання: Фака С.П.,

розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Експедиційно-транспортна компанія «Сіко», б/н від 13.11.2017 р. (вх. № ЛАГС 01-05/5448/17 від 17.11.2017 р.),

на ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 25 серпня 2016 року

про заміну сторони виконавчого провадження

у справі № 5008/579/2012 (суддя Мокану В.В.),

у справі порушеній за позовною заявою

позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Ізі Лайф», м. Київ,

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Експедиційно-транспортна компанія «Сіко», м. Ужгород,

третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Публічне акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» м. Київ, в особі філії «Відділення Промінвестбанку в м. Ужгород», м. Ужгород,

про стягнення 7739093,85 грн.

за участю представників:

від апелянта/відповідача: Жмарьова О.М., Брунцвик Л.В., Резуненко О.А.,

від позивача: не прибув,

від заявника: Колотуха О.М.,

від третьої особи: не прибув.

ВСТАНОВИВ:

03.08.2016 р. до Господарського суду Закарпатської області заінтересованою особою-заявником: ОСОБА_7 (АДРЕСА_1 подано заяву (вх. № 02.5.1-14/10099/16 від 03.08.2016 року) про заміну сторони виконавчого провадження у справі № 5008/579/2012 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф", до Товариства з обмеженою відповідальністю „Експедиційно - транспортна компанія „Сіко", третя особа: ПАТ „Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" в особі філії „Відділення Промінвестбанку в м. Ужгород", про стягнення 7739093,85 грн. (том І, а. с. 57).

Як вбачається з матеріалів даної справи, рішенням Господарського суду Закарпатської області від 03.10.2012 року у справі № 5008/579/2012 (суддя Швед С.Б.)(том І, а. с. 49-51) позов ТзОВ «Компанія «Ізі Лайф» до ТзОВ «ЕТК «Сіко», третя особа - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в особі філії «Відділення Промінвестбанку в м. Ужгород» задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю „Експедиційно - транспортна компанія „Сіко", на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф", суму 7739093, 85 грн. заборгованості за кредитним договором від 12.02.2008 р. № 1/4-08, а також суму 64380,00 грн. у відшкодування судового збору.

На примусове виконання рішення господарським судом Закарпатської області 03.10.2013 року видано наказ № 5008/579/2012 (том І, а. с. 54).

За наслідками розгляду вищезазначеної заяви, місцевий господарський суд 25.08.2016 р. постановив ухвалу у справі № 5008/579/2012, якою заяву фізичної особи ОСОБА_7 про заміну сторони виконавчого провадження у даній справі задоволено. Замінено особу стягувача: Товариство з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф" у виконавчому провадженні № 50314743 з примусового виконання наказу господарського суду Закарпатської області від 03.10.2013 по справі № 5008/579/2012 на правонаступника - ОСОБА_7 (том І, а. с. 83-86).

Не погоджуючись із вищевказаною ухвалою місцевого господарського суду від 25.08.2016 р. у справі № 5008/579/2012, Товариством з обмеженою відповідальністю «Експедиційно-транспортна компанія «Сіко» 13.11.2017 р. подано апеляційну скаргу (вх. № ЛАГС 01-05/5448/17 від 17.11.2017 р.), просить ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 25.08.2016 р. у справі № 5008/579/2012 скасувати, провадження за заявою ОСОБА_7 про заміну сторони у виконавчому провадженні припинити (том І, а. с. 96-102).

Апелянт вважає, що оскаржувану ухвалу постановлено з порушеннями процесуального та матеріального права, просить апеляційний суд ухвалу скасувати, а провадження за заявою про заміну стягувача у виконавчому провадженні припинити, обґрунтовуючи свої заперечення тим, що в оскаржуваній ухвалі обставини набуття права вимоги за договорами викладені неповно, фактичні обставини справи в процесі судового розгляду не встановлені належним чином.

Так, скаржник покликається на те, що в резолютивній частині оскаржуваної ухвали суд постановив замінити стягувача правонаступником ОСОБА_7, що не відповідає фактичним обставинам справи та наявним доказам, так як свою вимогу щодо заміни стягувача у виконавчому провадженні заявниця обґрунтовувала укладенням договору про відступлення права вимоги за договором банківського кредиту та похідного від нього договору іпотеки.

Як стверджує апелянт, підставою заміни кредитора у зобов'язанні є зокрема передання ним своїх прав особі за правочином (пункт перший ч. 1 ст. 512 ЦК). Застосування вказаних норм цивільного законодавства щодо вимоги заявниці про заміну стягувача у виконавчому провадженні, на думку скаржника, має відбуватися у взаємозв'язку із змістом ГПК та приписів Закону України «Про виконавче провадження» (далі Закон) в редакції, що була чинною на час постановлення оскаржуваної ухвали. Як стверджує скаржник, у матеріалах справи відсутні докази укладення правочину щодо відступлення права вимоги за договором між позивачем ТзОВ «Компанія з управлінь активами «Ізі Лайф» та заявницею, відтак вимога заявниці не підтверджена належними доказами, причому сама заявниця з урахуванням норм ГПК не може бути стороною у господарському процесі, при цьому скаржник покликається на п. 6.1 Постанови № 9 ГПК не передбачено порядку розгляду заяви про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником. Однак з огляду на приписи частини першої статті 25 цього Кодексу та частини п'ятої статті 8 Закону України "Про виконавче провадження" (стара редакція) розгляд відповідних заяв, поданих у справах зі спорів, що вирішувалися господарським судом, належить до повноважень названого суду.

Скаржник в апеляційній скарзі зазначає, що відповідний розгляд здійснюється за загальними правилами позовного провадження у межах розглянутої судом справи з урахуванням особливостей щодо суб'єктного складу учасників процесу, передбачених згаданою нормою цього Закону (стягувач, боржник, державний виконавець, правонаступник стягувача або боржника) та, що зміст цього роз'яснення апелянт розуміє таким чином, що правонаступниками позивача або стягувача у господарському процесі можуть бути особи, зазначені в ст. 1 ГПК, права яких є порушеними чи оспорюваними. За змістом пункту 2-1 ст. 54 ГПК обов'язковим для позивача є подання документів, що підтверджують за громадянином статус фізичної особи підприємця (за винятком корпоративних спорів), в той час, як заява про заміну сторони виконавчого провадження у даній справі обґрунтована посиланням на укладення між позивачем, який вже набув процесуальний статус стягувача у виконавчому провадженні, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фактор Стандарт» (код 38806726; 04116, м. Київ, вул. Старокиївська, буд. 10; правонаступник - за договором) договору відступлення права вимоги № 39/395, та в подальшому, укладення між ТОВ «Фактор Стандарт» та заявницею ОСОБА_7 договору відступлення права вимоги № 30-16062016, за яким заявниця набула право вимоги за кредитним договором № 1/4-08 від 12.02.2008 р. разом із договорами про внесення змін до нього щодо повернення грошових коштів в розмірі 6679953,70 грн. При цьому було враховано часткове виконання, яке відбулося в ході виконавчого провадження на користь позивача у даній справі.

Апелянт звертає увагу суду на те, що заявниця набула право вимоги не безпосередньо від позивача, а від його правонаступника за цивільно-правовим договором ТзОВ «Фактор Стандарт». Однак ТзОВ «Фактор Стандарт» не зверталося до суду з заявою про заміну стягувача у виконавчому провадженні. Скаржник стверджує, що заміна стягувача у виконавчому провадженні, була і є можлива виключно в судовому порядку, а оскільки ТзОВ «Фактор Стандарт» ніякого процесуального статусу у виконавчому провадженні не набуло, у суду не було жодних підстав вирішувати питання, хоч якимось чином пов'язані з правами та обов'язками ТзОВ «Фактор Стандарт».

Скаржник в апеляційній скарзі зазначає, що необхідною умовою для задоволення заяви про заміну сторони у виконавчому провадженні є наявність відкритого виконавчого провадження, яке перебуває на виконанні у відповідному органі Державної виконавчої служби, та розпочинається з винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, зокрема, статусу стягувача особа, в інтересах якої видано виконавчий документ, набуває саме з моменту виникнення у неї прав як учасника виконавчого провадження - після відкриття виконавчого провадження. На думку апелянта, процесуальним законом не передбачено набуття статусу стягувача у виконавчому провадженні від особи, яка сама такого статусу не має.

Як стверджує апелянт, ТзОВ «Фактор Стандарт» ухвалою суду від 08 серпня 2016 р. було залучено до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог, на стороні позивача, при цьому суд не врахував, що виконавче провадження є окремою, завершальною стадією судового процесу, коли підлягають застосуванню норми розділу ХІV ГПК та спеціального Закону. Залучення до участі у справі третьої особи на стадії виконавчого провадження не передбачено ні розділом ХІУ ГПК, ні Законом, а отже є помилковим. Перелік учасників виконавчого провадження, наведений в абзаці першому ч. 1 ст. 7 Закону, є вичерпним. З зазначених підстав залучення ТзОВ «Фактор Стандарт» в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не може мати правових наслідків, оскільки процедура вступу особи як сторони до виконавчого провадження була чітко визначена частиною п'ятою ст. 8 Закону. На думку скаржника, постановлення рішення щодо набуття прав чи обов'язків від особи, що не є учасником виконавчого провадження, іншою особою, яка не може бути учасником господарського процесу за приписами ГПК, є порушенням норм цього Кодексу.

Крім того, як стверджує апелянт, заявниця ОСОБА_7, яка уклала договір про відступлення права вимоги з Товариством, що залучене в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, є процесуальною правонаступницею цієї третьої особи, а не позивача у даній справі, який є стягувачем у виконавчому провадженні, відтак, на думку заявника, з урахуванням змісту ст. 25 ГПК у суду були відсутні правові підстави для задоволення будь-яких вимог заявниці.

Помилковими, на думку апелянта, є дії суду в частині прийняття до розгляду заяви про правонаступництво у виконавчому провадженні від фізичної особи, яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Так, скаржник зазначає, що судом не прийнято до уваги зміст пункту 1.4 Постанови № 18, відповідно до якого правонаступництво за участі фізичної особи можливе за одночасної наявності двох умов: по-перше, коли відповідні правонаступники мають правовий статус фізичних осіб - підприємців чи учасників корпоративних відносин, і, по-друге, існування даного статусу на момент вирішення господарським судом питання про процесуальне правонаступництво.

Як вказує заявник, такий висновок випливає із змісту ст. 21 ГПК, відповідно до якої сторонами у судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, а також фізичні особи підприємці, зареєстровані у встановленому законом порядку, про що зазначено у ст. 1 цього Кодексу.

Скаржник покликається на те, що поза увагою місцевого суду залишилися правочини, на підставі яких заявниця набула право вимоги за кредитним договором, внаслідок чого суд не надав належної правової оцінки вказаним правочинам, в розумінні статей 215, 203 ЦК України, зокрема, місцевий суд не звернув увагу на пункт 1.3 договору відступлення права вимоги, відповідно до якого, до заявниці переходить право вимагати від позичальника виконання інших обов'язків, встановлених Кредитним договором, тобто обов'язків, які не передбачені чинним законодавством до виконання перед фізичними особами. За змістом п. 1.8 вказаного договору після зарахування на рахунок ТзОВ «Фактор Стандарт» узгодженої сторонами плати до ОСОБА_7 переходять усі права кредитора за первісним Кредитним договором, і дія первісного Кредитного договору припиняється.

За твердженнями апелянта, правовідносини сторін за кредитним договором та похідними від нього договорами іпотеки та застави, на підставі яких виникли спірні права та обов'язки, є правовідносинами банку як фінансової установи з позичальником, та врегульовані спеціальним законодавством. Крім того, кредит був наданий підприємству для придбання основних засобів, які підприємство використовувало у своїй господарській діяльності. Тобто первісні договори були укладені між двома суб'єктами господарювання і є господарськими договорами. Зважаючи на це позивач вважає, що законодавчі норми щодо відступлення права вимоги за правочином мають застосовуватися у взаємозв'язку з нормами, якими врегульовано права та обов'язки сторін за договором банківського кредиту, який в даному випадку є джерелом прав кредитора.

Відтак, заявник зазначає, що норми пункту першого ч. 1 ст. 512 та ч. 1 ст. 518 ЦК України, якими врегульовано порядок відступлення права вимоги, співвідносяться з нормами ст. 1054 ЦК та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» як загальні і спеціальні. Спеціальними нормами, якими законодавець врегулював діяльність на ринку фінансових послуг, обмежено коло осіб, які можуть виступати сторонами у відповідних правочинах, при цьому, на думку апелянта, слід враховувати, що статтею 1054 ЦК визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним. Таким чином, відступлення банком права вимоги за кредитним договором, забезпеченим іпотекою, тільки тоді є правомірним, коли правонаступником с фінансова установа, що має відповідні дозволи. На думку апелянта, відповідно до ч. 1. ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями. Відтак фізична особа, що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не має права бути набувачем за договором про відступлення права вимоги, що випливає з договору про надання фінансових послуг.

На підставі викладеного в апеляційній скарзі апелянт також вважає, що заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана громадянкою, фізичною особою, ОСОБА_7, що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не підлягає розгляду в господарському суді, а відтак провадження за цією заявою має бути припинено на підставі пункту першого ст. 80 ГПК.

Апелянтом, при поданні апеляційної скарги, подано клопотання (вх. №ЛАГС 01-05/5446/17 від 17.11.2017 р.)(том І, а. с. 133-135) про поновлення пропущеного строку для подання апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 25 серпня 2016 року у справі № 5008/579/2012 (п. 1 прохальної частини клопотання про поновлення пропущеного строку).

Клопотання скаржника про поновлення пропущеного строку для подання апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 25 серпня 2016 року у справі № 5008/579/2012 обгрунтовано, серед іншого тим, що представники відповідача не були присутні під час розгляду заяви про заміну сторони у виконавчому провадженні, що в матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення боржника про розгляд заяви про заміну стягувача у виконавчому провадженні, а також докази направлення оскаржуваної ухвали боржнику та отримання її боржником.

Скаржник, зокрема, покликається на те, що повідомлення про розгляд справи було повернуто до суду за закінченням терміну зберігання, а оскаржувана ухвала апелянту взагалі не надсилалася.

Як стверджує апелянт, одночасно в матеріалах справи наявні докази отримання ухвали іншими учасниками процесу.

10 листопада 2017 року директор ТзОВ «ЕТК «Сіко» ознайомилася з матеріалами справи та отримала завірену копію оскаржуваної ухвали.

Апелянт посилаючись на постанову ВГСУ від 17 жовтня 2017 р. у справі № 5015/6582/11, зазначає, що розглядаючи спір щодо заміни сторони у виконавчому провадженні, Вищий господарський суд України вказав, що відповідно до пункту 2 частини 3 статті 104 Господарського процесуального кодексу України порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо справу розглянуто господарським судом за відсутністю будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про місце засідання суду, оскільки такі дії місцевого суду порушують процесуальні права учасників судового провадження, принципи змагальності та рівності всіх учасників судового процесу, закріплені статтею 129 Конституції України та статтями 42, 43 Господарського процесуального кодексу України.

Скаржник у заяві про поновлення пропущеного строку для подання апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 25 серпня 2016 року у справі № 5008/579/2012 також покликається на справу Європейського суду з прав людини «Пономарьов проти України» від 03.04.2008 р., у якій, однією із підстав для поновлення строку може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі, а також ставляться вимоги до судів вказувати підстави.

Відтак скаржник просить підстави для поновлення строку на апеляційне провадження вважати поважними, поновити строк подання апеляційної скарги.

05.12.2017 р. заявником подано клопотання (вх. №ЛАГС 01-04/8256/17 від 05.12.2017 р.) про долучення додаткових доказів (том І, а. с. 192-193, 194-205).

ОСОБА_7 30.11.2017 р. за вх. №ЛАГС 01-04/8143/17 подано заперечення на апеляційну скаргу, з підстав зазначених у запереченні, просить апеляційну скаргу відхилити, ухвалу суду першої інстанції залишити без змін (том І, а. с. 143-154), 04.12.2017 р. ОСОБА_7 подано (надіслано по-пошті) заяву (вх. №ЛАГС 01-04/8201/17 від 04.12.2017 р.) про долучення копії заперечення Ковальчука В.В. від 06.07.2017 р. та копію клопотання від 06.07.2017 р. (том І, а. с. 179, 180-190).

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 21.11.2017 року у справі № 5008/579/2012 поновлено Товариству з обмеженою відповідальністю „Експедиційно - транспортна компанія „Сіко" встановлений для апеляційного оскарження строк по справі № 5008/579/2012 (том І, а. с. 90).

Представник ОСОБА_7 (адвокат ОСОБА_6) в процесі розгляду апеляційної скарги, серед іншого, зокрема, заявив та у клопотанні (вх. № 01-04/4504/18 від 30.05.2018 р.) зазначив, що апеляційний суд безпідставно поновив ТзОВ „Експедиційно - транспортна компанія „Сіко" встановлений для апеляційного оскарження строк по справі № 5008/579/2012, вважає, що суд повинен був відмовити у поновленні встановленого для апеляційного оскарження строку, оскільки наведені скаржником підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження неповажними, а безпідставне поновлення строку апелянту на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, принципу правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

Львівський апеляційний господарський суд, проаналізувавши доводи сторін, які наведені в апеляційній скарзі, заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження, ураховуючи заперечення представника ОСОБА_7 проти поновлення ТзОВ „Експедиційно-транспортна компанія „Сіко" встановленого для апеляційного оскарження строку по справі № 5008/579/2012, вважає за необхідне зазначити наступне.

Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією із основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження, а частиною 2 статті 124 Конституції України передбачено право особи на захист судом його прав.

Відповідно до приписів статті 93 ГПК України (в редакції від 13 липня 2017 р. чинній станом на 21.11.2017 р. - дату постановлення ухвали про поновлення встановленого для апеляційного оскарження строку) визначено строк подання апеляційної скарги.

Частиною другою зазначеної статті передбачено, що апеляційний господарський суд постановляє ухвалу про повернення апеляційної скарги у випадках, якщо вона подана після закінчення строків, установлених цією статтею, і суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, та незалежно від поважності причини пропуску цього строку - у разі, якщо апеляційна скарга подана прокурором, органом державної влади, органом місцевого самоврядування після спливу одного року з дня оголошення оскаржуваного судового рішення.

Відповідно до ст. 53 ГПК України (у редакції чинній до 15.12.2017 р.) за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Господарський процесуальний кодекс України (у редакції чинній до 15.12.2017 р.) не пов'язує право суду відновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. Отже, у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

Конституцією України як преюдиційним актом законодавства який являється основними законом України в ст. 129 визначено засади судочинства та забезпечення права на апеляційний перегляд справи та касаційне оскарження судового рішення. Право на апеляційне оскарження судового рішення гарантовано ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень. Перегляд рішень й ухвал в апеляційному порядку є гарантією здійснення права на судовий захист, а також засобом виправлення вищим за ієрархією судом, який перевіряє законність та обґрунтованість рішень й ухвал суду першої інстанції, допущених помилок і формування судової практики.

Відповідно до Конституції України утвердження верховенства права є основним завданням у побудові правової держави. Так, Конституційний Суд України, вирішуючи справу № 3-рп/2010, у мотивувальній частині рішення від 27.01.2010 р. (п. 3.2. мотивувальної частини) зазначив, розглядаючи положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, що апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження.

Слід зазначити, що апеляційне оскарження - це нормативно врегульований комплекс взаємопов'язаних і взаємообумовлених процесуальних дій з перегляду господарської справи та рішень судів першої інстанції за апеляційними скаргами правомочних осіб, у ході якого відбувається повторний розгляд оскарження у повному обсязі або частково. Об'єктом перегляду апеляційного суду може бути як правильність оцінки доказів і встановлення фактів, так і правильність застосування матеріального та процесуального права господарським судом першої інстанції.

Право на судовий захист передбачає також можливість звернення всіх учасників судового провадження до судів апеляційної та касаційної інстанції (п. 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004). Згідно пп. 3.1. п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.12.2007 № 11-рп/2007 «реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина».

Європейський суд з прав людини визначив принцип «права на доступ», який випливає з положень ч. 1 ст. 6 Конвенції - («право на суд»). Порушення права на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до правосуддя є обмеженням такого права іншими суб'єктами. Право на оскарження судового рішення кореспондує обов'язок відповідного суду перевірити оскаржуване рішення, що є одним із елементів процесуальних правовідносин на стадіях перегляду судових рішень судом апеляційної інстанції.

Статтею 8 Загальної декларації прав людини передбачене право кожної людини на ефективне відновлення у правах компетентними національними судами. Це положення повного мірою стосується і права заінтересованих осіб на оскарження судових рішень за правилами, передбаченими національним законодавством. Доступність засобів перегляду судових актів передусім має на увазі наявність у заінтересованої сторони права на оскарження рішень суду першої інстанції.

У рішенні у справі «ОСОБА_7 проти України» ( Melnyk v. Ukraine) від 28.03.2006 р., заява № 23436/03, ЄСПЛ, зокрема, нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду (рішення у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom) від 21.02.1975 р., серія А № 18, п. 36) не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та дотримуватися пропорційності між використаними засобами та досягнутими цілями.

Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (рішення у справі Peres de Rada Gavagilles v. Spain від 28.10.1998 р., Reports 1998-VІІІ. р. 3255, п. 45).

З урахуванням Євроінтеграційного курсу України варто звернути увагу на правову позицію Європейського Суду з прав людини, відображену в його ухвалі від 08.01.2008 р. у справі «Скорик проти України», в якій суд визначив, що відповідно до п. 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені ст. 6 Конвенції. У рішенні у справі «Воловік проти України» (Volovik v. Ukraine) від 06.12.2009 р., заява № 15123/03, ЄСПЛ нагадує, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених ст. 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду (рішення у справі «Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі) від 26.07.2005 р., заява № 39199/98, п. 62).

У справі ЄСПЛ «Устименко проти України» (Ustimenko v. Ukraine) від 29.01.2016 р., заява № 32053/13, зокрема вказано, що « 1030. Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є обмеженою. Суди повинні обгрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res j, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, п. 41, від 3 квітня 2008 року)».

У справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine) від 3 квітня 2008 року), зокрема зазначено, що національне законодавство на час подій не обмежувало дискреційні повноваження судів щодо часу або підстав для поновлення пропущеного строку. Сама концепція «поважних причин», згідно з якою національні суди виправдали відновлення провадження у справі заявника, не є чіткою (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Х. проти Бельгії» (H. V. Belgium), від 30 листопада 1987 року, п. 53, та «Георгіадіс проти Греції (Georgiadis v. Greece), від 29 травня 1997 року, п. 43. За таких обставин для національних судів ще важливішим було вказати причини свого рішення про поновлення пропущеного строку і відновлення провадження у справі заявника».

Враховуючи вищенаведену судову практику ЄСПЛ, приписи ГПК України у редакції чинній на дату постановлення ухвали про поновлення строку для апеляційного оскарження (21.11.2017 р.), колегія суддів вважає правомірним поновлення апелянту вказаного строку, виходячи з наступного.

Апеляційна скарга на ухвалу місцевого господарського суду подавалася протягом п'яти днів з дня її проголошення місцевим господарським судом (ч. 1 ст. 93 ГПК України). Оскаржується, в нашому випадку, ухвала місцевого суду від 25.08.2016 р. у даній справі, апеляційна скарга на яку подана 17.11.2017 р.

Апелянт у даній справі не відноситься до органів прокуратури, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, відтак на нього не поширюється строк в один рік як присічний для поновлення строків для подачі апеляційної скарги.

Як вбачається з матеріалів даної справи, заява заінтересованої особи, фізичної особи, ОСОБА_7 про заміну сторони виконавчого провадження була подана до місцевого господарського суду 03.08.2016 р. (вх. № 02.5.1-14/10099/16). Місцевий господарський суд ухвалу про прийняття справи № 5008/579/2012 (заяву про заміну сторони у виконавчому провадженні) постановив 08.08.2016 р., яку надіслав рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення (том І, а. с. 73, 74, 75). Рекомендована кореспонденція адресована ТзОВ „ЕТК „Сіко" повернулася без вручення адресату з написом працівника пошти: «За закінченням терміну зберігання» (том І, а. с. 69, 70-72).

У судовому засіданні місцевого господарського суду, яке відбулося, 25 серпня 2016 р. представник боржника (ТОВ «ЕТК «Сіко») - участі не брав, що підтверджується протоколом судового засідання від 25.08.2016 р. у справі № 5008/579/2012 (том І, а. с. 82) та ухвалою місцевого господарського суду від 25.08.2016 р. по даній справі (том І, а. с. 83-86).

Статтею 87 ГПК України у редакції чинній на час постановлення оспорюваної ухвали (25.08.2016 р.) передбачалося, що повне рішення та ухвали надсилаються сторонам, прокурору, третім особам, які брали участь в судовому процесі, але не були присутні у судовому засіданні, рекомендованим листом з повідомленням про вручення не пізніше трьох днів з дня їх прийняття або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо у суді.

Оскільки представник боржника/апелянта не був присутнім у судовому засіданні 25.08.2016 р., колегією суддів встановлено, що в матеріалах справи дійсно відсутні докази про надсилання оскаржуваної ухвали боржнику/відповідачу рекомендованим листом з повідомленням про вручення, як цього вимагали приписи ст. 87 ГПК України у редакції до 15.12.2017 р., що підтверджується, зокрема, Внутрішнім описом документів справи № 5008/579/2012 (том І, обкладинка справи/зворот - продовження внутрішнього опису №№ п/п 29-37), а також в матеріалах справи відсутній оригінал повідомлення про вручення рекомендованої кореспонденції з ухвалою місцевого суду від 25.08.2016 р. яка надсилалася заявнику місцевим судом після постановлення цієї ухвали, що є порушенням приписів ст. 87 ГПК України у редакції до 15.12.2017 р.

Одночасно в матеріалах справи наявні докази отримання цієї ухвали іншими учасниками процесу, зокрема, представник ТОВ «КУА «Ізі Лайф» отримав зазначену ухвалу під розписку - 31.08.2016 р.

Можливість (право) оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою права особи на судовий захист. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац 3 підпункту 3.1. п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008 р. вказав, що суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі.

Отже, причиною, з якої апелянт/відповідач не міг своєчасно реалізувати своє право на апеляційне оскарження, є порушення місцевим господарським судом приписів статті 87 ГПК України, оскільки в матеріалах справи відсутні докази про надсилання скаржнику рекомендованим листом з повідомленням про вручення ухвали місцевого суду від 25.08.2016 р. у справі № 5008/579/2012, за результатами судового розгляду заяви ОСОБА_7 про заміну сторони виконавчого провадження, що заслуговує на увагу суду та є поважною причиною.

Ураховуючи вищенаведене, Львівський апеляційний господарський суд у справі № 5008/579/2012, прийшов до висновку, що доводи апелянта, які стосуються клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження заслуговують на увагу суду, підстави пропуску ним зазначеного строку є поважними, не порушують принципу правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд, тому заява представника ОСОБА_7 про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив скаржнику строк на апеляційне оскарження, до уваги не приймаються.

Ухвалою суд від 21.11.2017 р. розгляд справи № 5008/579/2012 призначено на 06.12.2017 р. (том І, а. с. 91-92), про що сторони були належним чином повідомлені рекомендованими листами з повідомленням про вручення (том І, а. с. 93, 94,95).

З підстав зазначених в ухвалі Львівського апеляційного господарського суду від 06.12.2017 р. розгляд даної справи відкладено на 13.12.2017 р., про що сторони були належним чином повідомлені.

Представником ОСОБА_7 11.12.2017 р. за вх. №ЛАГС 01-04/8372/17 надано (надіслано) суду додаткові пояснення до відзиву на апеляційну скаргу (том ІІ, а. с. 2-3, 4).

12.12.2017 р. апелянтом за вх. №ЛАГС 01-04/8426/17 надано (надіслано) суду додаткові пояснення до апеляційної скарги (том ІІ, а. с. 5-9) з додатками (том ІІ, а. с. 10-28, 29).

13.12.2017 р. представником ОСОБА_7 за вх. №ЛАГС 01-05/5923/17 суду подано клопотання про зупинення провадження у даній справі до вирішення справи № 761/42343/17 Шевченківським районним судом міста Києва (том ІІ, а. с. 31) та докази, якими обгрунтовано вказане клопотання (том ІІ, а. с. 32-34, 35, 36).

13.12.2017 р. ТзОВ «Ізі Лайф» за вх. №ЛАГС 01-04/8441/17 подано письмове пояснення по справі № 5008/579/2012 (том ІІ, а. с. 37) з додатками (том ІІ, а. с. 38-42).

З підстав зазначених в ухвалі Львівського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 р. провадження у справі № 5008/579/2012 було зупинено до розгляду цивільної справи № 761/42343/17 (номер провадження 2/761/8239/2017), яка розглядається Шевченківським районним судом міста Києва та до набрання законної сили прийнятого судом рішення (том ІІ, а. с. 46-50).

Не погоджуючись з ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 р. у справі № 5008/579/2012, та ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 25.08.2016 р., Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕТК «Сіко» 13.03.2018 р. звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 р. та ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 25.08.2016 р. (том ІІ, а. с. 65-72, 84-89).

Верховний Суд 23 березня 2018 р. у справі № 5008/579/2012 відмовив у відкритті касаційного провадження у справі № 5008/579/2012 на ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 25.08.2016 р. (п. 1 резолютивної частини ухвали). Відкрив касаційне провадження у справі № 5008/579/2012 на ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 р. (п. 2 резолютивної частини ухвали) та призначив до розгляду касаційну скаргу у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи (том ІІ, а. с. 62-64).

Верховний Суд також ухвалою від 20.04.2018 р. відмовив у задоволенні клопотання ТзОВ «ЕТК «Сіко» про передачу справи №5008/579/2012 на розгляд Великої Палати Верховного Суду (том ІІ, а. с. 132-134).

За наслідками касаційного провадження, Верховний Суд 23 квітня 2018 р. постановив постанову у справі № 5008/579/2012, касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕТК «Сіко» задовольнив. Ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 р. у справі № 5008/579/2012 скасував. Справу №5008/579/2012 передав на розгляд до Львівського апеляційного господарського суду (том ІІ, а. с. 135-140).

Справа № 5008/579/2012 з Верховного Суду поступила на адресу Львівського апеляційного господарського суду - 25.06.2018 р. за вх. № 01-04/3803/18.

Колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду у складі: судді-доповідача Данко Л.С., суддів Галушко Н.А. та Орищин Г.В., згідно графіка відпусток, перебували у відпустці, а саме: суддя-доповідач Данко Л.С. - з 25.06.2018 р. по 16.07.2018 р. (наказ № 06-03/112 від 06.06.2018 р.); судді Галушко Н.А. та Орищин Г.В. - з 25.06.2018 р. по 31.07.2018 р. (накази, відповідно, №06-03/105 та № 06-03-109 від 05.06.2018 р. - знаходяться в матеріалах справи)(том ІІ, а. с. 158, 159, 160).

За наведених вище обставин, перебіг процесуального строку для поновлення провадження у даній справі та призначення справи № 5008/579/2012 до розгляду розпочинається з наступного дня відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 116 ГПК України у редакції чинній з 15.12.2017 р.), у нашому випадку, з 26.06.2018 р., з урахуванням вихідних, святкових, неробочих днів (28.06.-30.06.18 р., 01.07., 07.07., 08.07.18 р.), відповідно до приписів ст. 32 ГПК України (у редакції чинній з 15.12.2017 р.)(ч. 9), якою, зокрема, передбачено, що невирішені справи за вмотивованими розпорядженнями апарату суду, передаються для повторного автоматичного розподілу справ виключно у разі, коди суддя-доповідач зі складу колегії у передбачених законом випадках не може продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів. Станом на 16.07.2018 р. (14.07.2018 р. та 15.07.2018 р. вихідні неробочі дні), зазначений вище строк складає 13 днів, що є не більше 14 днів, та враховуючи принцип незмінності судді передбачений ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», зазначені вище обставини не перешкоджають розгляду справи у строки, встановлені ГПК України.

16.07.2018 р. у зв'язку з перебуванням суддів Галушко Н.А. та Орищин Г.В. у відпустці, мав місце повторний автоматизований розподіл справи № 5008/579/2012, замість зазначених суддів, введено суддів Хабіб М.І. та Зварич О.В. (Розпорядження № 295 від 16.07.2018 р., Протокол повторного автоматизованого розподілу від 16.07.2018 - в матеріалах справи).

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 16.07.2018 р. справу № 5008/579/2012 (склад колегії суддів: Данко Л.С., Хабіб М.І. та Зварич О.С.) поновлено провадження у даній справі та призначено справу до розгляду на 30.07.2018 р., про що сторони були належним чином повідомлені (докази - в матеріалах справи).

25.07.2018 р. апелянтом за вх. №ЛАГС 01-04/4432/18 надано (надіслано) суду заяву про подання додаткових доказів та пояснень по справі (том ІІ, а. с. 168-171) додаткові докази: заява адвоката про ознайомлення з матеріалами справи, щодо надання інформації, заява про відкриття виконавчого провадження, копія постанови державного виконавця відділу ПВР управління ДВС Головного ТУЮ у Закарпатській області ВП № 50314743 від 26.02.2016 р. про відкриття виконавчого провадження; копія постанови державного виконавця відділу ПВР управління ДВС Головного ТУЮ у Закарпатській області ВП № 50314743 від 29.06.2016 р. про повернення виконавчого документа стягувачеві; докази надсилання іншим учасникам процесу заяви про надання додаткових доказів (том ІІ, а. с. 172-185).

26.07.2018 р. представником ОСОБА_7 за вх. №ЛАГС 01-04/4445/18 суду подано (надіслано) додаткові пояснення до відзиву на апеляційну скаргу (том ІІ, а. с. 186-189, 191).

27.07.2018 р. адвокатом ОСОБА_6, який є представником ОСОБА_7, суду надано клопотання про приєднання до матеріалів справи № 5008/579/2012 письмових доказів: копії письмових пояснень попереднього директора ТОВ «ЕТК «Сіко» Ковальчука В.В. наданих старшому слідчому СУ ГУНП в Закарпатській області ст. лейтенанту поліції Хлудєєвій В.І. від 27.06.2017 р., оригінал якого знаходиться в матеріалах об'єднаного кримінального провадження № 12017070170000340, яке адвокат отримав при ознайомленні з матеріалами кримінального провадження перед передачею їх до Ужгородського міськрайонного суду в лютому 2018 р. - на 8 (восьми) аркушах, вважаючи, що цей письмовий доказ має значення для вирішення справи, оскільки спростовує твердження апелянта, покладені в обгрунтування апеляційної скарги і заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження (том ІІ, а. с. 192-200).

Представники апелянта:ТОВ «ЕТК «Сіко» у судове засідання прибули, апеляційну скаргу з доданими до неї додатковими поясненнями підтримали повністю, надали пояснення аналогічні викладеному в апеляційній скарзі та додаткових поясненнях, просять апеляційну скаргу задоволити, ухвалу Господарського суду Закарпатської області у справі № 5008/579/2012 від 25.08.2016 р. скасувати, провадження за заявою ОСОБА_7 про заміну сторони у виконавчому провадженні припинити, судові витрати покласти на ОСОБА_7 Представники апелянта просять подані ними докази в процесі розгляду апеляційним судом справи № 5008/579/2012, долучити до матеріалів даної справи.

Представник ОСОБА_7 в судове засідання прибув, проти апеляційної скарги заперечив, надав пояснення аналогічні викладеному у запереченні на апеляційну скаргу та додаткових поясненнях до відзиву, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу Господарського суду Закарпатської області у справі № 5008/579/2012 від 25.08.2016 р. - без змін. Представник ОСОБА_7 просить подані ним додаткові докази - приєднати до матеріалів даної справи.

Представник позивача по справі: ТзОВ «Компанія з управління активами «Ізі Лайф» в судове засідання, повторно, не прибув, відзиву (заперечення) на апеляційну скаргу не подав (не надіслав), був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду даної справи та про перебіг судового розгляду у даній справі (том І, а. с. 94, том ІІ, а. с. 56, 111, 128, 141, 166).

Представник: ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» м. Київ в особі філії «Відділення Промінвестбанку в м. Ужгород» в судове засідання жодного разу не прибув, відзиву (заперечення) та/або пояснення на апеляційну скаргу не подав (не надіслав), був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду даної справи та про перебіг судового розгляду у даній справі (том ІІ, а. с. 1, 57, 115, 130, 131, 143, 147, 166).

Представник: ТОВ «Фактор Стандарт» в судове засідання, повторно, не прибув, відзиву (заперечення) та/або пояснення на апеляційну скаргу не подав (не надіслав), був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду даної справи та про перебіг судового розгляду у даній справі (том І, а. с. 95, том ІІ, а. с. 110, 128, 145).

З огляду на наведене слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України (у редакції від 15.12.2017 р.) приписи якого застосовуються відповідно до п. 9 Перехідних положень Розділ ХІ ГПК України, після набрання чинності цією редакцією Кодексу, апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції розглядається протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.

Слід зазначити, що ні ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 21.11.2017 р., ні від 06.12.2017 р., ні від 16.07.2018 р. у справі № 5008/579/2012, участь уповноважених учасників по справі обов'язковою не визнавалась (том І, а. с. 91-92, том ІІ, а. с. 163-164).

Відповідно до статті 216 ГПК України відкласти розгляд справи суд може у випадку настання обставин, що визначені ст. 202 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 статті 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків визначених цією статтею.

У частині 2 статті 202 ГПК України визначено перелік підстав відкладення розгляду справи в межах встановленого цим Кодексом строку, які є вичерпними і не підлягає поширеному тлумаченню:1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнані поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

Частиною 3 статті 202 ГПК України передбачено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з'явилася особа, яку він представляє, або інший її представник;4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з'явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов'язковою.

Як зазначено вище у цій постанові, ухвалами Львівського апеляційного господарського суду від 21.11.2017 р., від 06.12.2017 р., від 16.07.2018 р. у даній справі участь уповноважених учасників сторін по даній справі обов'язковою не визнавалась.

Враховуючи все вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, розглядати дану справу за наявними у ній матеріалами, без участі сторін, оскільки нез'явлення представників сторін ТзОВ «Компанія з управління активами «Ізі Лайф», ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в особі філії «Відділення Промінвестбанку в м. Ужгород» та ТзОВ «Фактор Стандарт» у судове засідання не перешкоджає вирішенню спору.

Колегією суддів також розглянуто клопотання апелянта та представника ОСОБА_7 про долучення додаткових доказів у дану справу.

Колегія суддів наголошує, що предметом оскарження у даній справі є ухвала місцевого суду від 25.08.2016 р. у даній справі.

Відтак колегія суддів розглянула та дослідила подані сторонами додаткові докази, які останні просять долучити (приєднати) до матеріалів даної справи: 1) згідно заяви представника ОСОБА_7 від 04.12.2017 р. (вх. № 01-04/8201/17): копію клопотання Ковальчука В.В. від 06.07.2017 р. та заперечення Ковальчука В.В. від 30.06.2017 р. пояснення Ковальчука В.В. від 06.07.2017 р. (том І, а. с. 179-190); 2) клопотання апелянта про долучення доказів від 05.12.2017 р. (вх. № 01-04/8286/17) копії: витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТОВ «ЕТК «Сіко», постанови державного виконавця від 23.12.2016 р. ВП № 53186502 про відкриття виконавчого провадження, постанови про опис та арешт майна (коштів) боржника від 27.03.2017 р. ВП № 53186502; постанови про передачу майна на зберігання іншому зберігачу від 27.03.2017 р. ВП № 53186502 (том І, а. с. 192-202); 3) клопотання апелянта про долучення доказів від 25.07.2018 р. (вх. № 01-04/4432/18) копії: заяви про надання можливості ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження, заяви щодо надання інформації, заяви про відкриття виконавчого провадження, постанови органу виконання судових рішень ВП № 5-0314743 від 26.02.2016 р. про відкриття виконавчого провадження; постанови державного виконавця від 29.06.2016 р. ВП № 5031474 про повернення виконавчого документа стягувачеві (том ІІ, а. с. 168-176); 4) клопотання представника ОСОБА_7 від 27.07.2018 р. № 66 (вх. № 01-04/4504/18 від 30.07.2018 р.) про приєднання доказів: копії письмових пояснень попереднього директора ТОВ «ЕТК «Сіко» Ковальчука В.В. від 27.06.2017 р., які знаходяться в матеріалах об'єднаного кримінального провадження № 12017070170000340 - на 8 (восьми) аркушах, та вважає за необхідне зазначити наступне.

Статтею 101 ГПК України в редакції до 15.12.2017 р. передбачалося, що додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обгрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Частиною 3 статті 269 ГПК України в редакції з 15.12.2017 р. визначено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

З огляду на вищенаведене та те, що предметом оскарження у даній справі є ухвала місцевого суду від 25.08.2016 р., відтак додаткові докази, які подаються апеляційному господарському суду у даній справі та, які датовані відповідно: 06.07.2017 р., 30.06.2017 р., 23.12.2016 р., 27.03.2017 р., 27.06.2017 р. не можуть братися до уваги як належні та допустимі докази, оскільки на дату постановлення оспорюваної ухвали (25.08.2016 р.) таких доказів ще не існувало в природі, а тому вони жодним чином не могли бути предметом дослідження в суді першої інстанції, а відтак зазначені додаткові докази не можуть спростовувати обставин, які мали місце станом на дату постановлення місцевим господарським судом оспорюваної ухвали у справі № 5008/579/2012.

Враховуючи, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обгрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі (ч. 2 ст. 101 ГПК України в редакції до 15.12.2017 р.) та, що суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 269 ГПК України в редакції чинній з 15.12.2017 р.), тому зазначені вище додаткові докази до розгляду не приймаються, а так як вони подані через канцелярію суду, долучити їх до матеріалів справи.

Колегія суддів також приходить до висновку, що додаткові документи, такі як витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТзОВ «ЕТК «Сіко»(том І а. с. 112-115), постанова органу виконання судових рішень ВП № 50314743 від 26.02.2016 р. про відкриття виконавчого провадження (том І, а. с. 59); постанова державного виконавця від 29.06.2016 р. ВП № 50314743 про повернення виконавчого документа стягувачеві, є офіційними документами, тому вищевказані документи - долучити до матеріалів даної справи.

Апеляційний господарський суд, обговоривши доводи апеляційної скарги, здійснивши аналіз наявних у справі письмових доказів, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю „Експедиційно- транспортна компанія „Сіко", виходячи з наступного.

Як зазначено вище у цій постанові, рішенням Господарського суду Закарпатської області від 03.10.2012 року у справі № 5008/579/2012 (суддя Швед С.Б.) позов ТзОВ «Компанія з управління активами «Ізі Лайф» до ТзОВ «ЕТК «Сіко», третя особа - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в особі філії «Відділенн Промінвестбанку в м. Ужгород» задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю „Експедиційно - транспортна компанія „Сіко", на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф", суму 7739093, 85 грн. заборгованості за кредитним договором від 12.02.2008 р. № 1/4-08, а також суму 64380,00 грн. у відшкодування судового збору.

На примусове виконання рішення господарським судом Закарпатської області 03.10.2013 року видано наказ № 5008/579/2012.

03.08.2016 р. до Господарського суду Закарпатської області заінтересованою особою-заявником: ОСОБА_7 (АДРЕСА_1 подано заяву (вх. № 02.5.1-14/10099/16 від 03.08.2016 року) про заміну сторони виконавчого провадження у справі № 5008/579/2012 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф", до Товариства з обмеженою відповідальністю „Експедиційно-транспортна компанія „Сіко", третя особа: ПАТ „Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" в особі філії „Відділення Промінвестбанку в м. Ужгород", про стягнення 7739093,85 грн.

За наслідками розгляду вищезазначеної заяви, місцевий господарський суд 25.08.2016 р. постановив ухвалу у справі № 5008/579/2012, якою заяву фізичної особи ОСОБА_7 про заміну сторони виконавчого провадження у даній справі задоволено. Замінено особу стягувача: Товариство з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф" у виконавчому провадженні № 50314743 з примусового виконання наказу господарського суду Закарпатської області від 03.10.2013 по справі № 5008/579/2012 на правонаступника - ОСОБА_7 (том І, а. с. 83-86).

З підстав зазначених в ухвалі Львівського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 р. провадження у справі № 5008/579/2012 було зупинено до розгляду цивільної справи № 761/42343/17 (номер провадження 2/761/8239/2017), яка розглядається Шевченківським районним судом міста Києва та до набрання законної сили прийнятого судом рішення (том ІІ, а. с. 46-50).

Верховний Суд 23 квітня 2018 р. постановив постанову у справі № 5008/579/2012, якою касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕТК «Сіко» задовольнив. Ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 р. у справі № 5008/579/2012 скасував. Справу №5008/579/2012 передав на розгляд до Львівського апеляційного господарського суду (том ІІ, а. с. 135-140).

Відповідно до приписів статті 316 ГПК України у редакції від 15.12.2017 р., вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2018 р. у справі № 5008/579/2012, підставою для зупинення провадження згідно з частиною 1 статті 79 ГПК України (в редакції чинній до 15.12.2017 р.) є наявність одночасно двох обставин: пов'язаність відповідних справ та неможливість розгляду даної справи до вирішення іншої. При цьому пов'язаною з справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у цій справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення. Під неможливістю розгляду справи слід розуміти неможливість для такого господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Верховний Суд, скасовуючи ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 р. у справі № 5008/579/2012, серед іншого, вказав на обов'язковість дослідження судом апеляційної інстанції, виходячи з предмета, підстав спору та з урахуванням чинності договору про відступлення прав вимоги № 30-16062016 від 16.06.2016 між ТОВ «Фактор Стандарт» та ОСОБА_7 обставини, які не можуть бути встановлені господарським судом самостійно при вирішенні цієї справи та яким чином встановлені в іншій цивільній справі обставини вплинуть на оцінку доказів, що ними сторони обгрунтовують свої доводи у цій справі, при цьому вказав, що «Сама по собі взаємопов'язаність двох справ ще не свідчить про неможливість розгляду цієї справи до прийняття рішення у іншій справі, оскільки незалежно від результату розгляду цивільної справи, апеляційний господарський суд має достатньо правових підстав для розгляду апеляційної скарги ТзОВ «Експедиційно-транспортна компанія «Сіко» у справі № 5008/579/2012.

20.11.2017 р. Шевченківським районним судом міста Києва було зареєстровано провадження № 2/761/8239/2017 у цивільній справі № 761/42343/17 до розгляду якої було зупинено провадження у даній справі, за позовом ТОВ «Експедиційно-транспортна компанія «Сіко» до ТОВ «Фактор Стандарт», ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус Київського міського округу Данич О.Ф., відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень виконкому Ужгородської міської ради про визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги, а саме: договору відступлення права вимоги № 30-16062016 за кредитним договором від 16.06.2016 р., укладений між ТОВ «Фактор Стандарт» та ОСОБА_7; договору відступлення права вимоги № 30-16072016/1 за іпотечним договором від 16.06.2016 р., укладений між ТОВ «Фактор Стандарт» та ОСОБА_7; договору відступлення права вимоги № 30-16062016/2 за договором застави від 16.06.2016 р., укладений між ТОВ «Фактор Стандарт» та ОСОБА_7, покликаючись на які, заявник обгрунтовує свою апеляційну скаргу, додаткові пояснення до апеляційної скарги, відтак останні підлягають дослідженню судом апеляційної інстанції відповідно до вказівок Верховного Суду викладених у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2018 року.

Враховуючи вищенаведене, покликання представника фізичної особи ОСОБА_7 на те, що суд апеляційної інстанції, розглядаючи по суті апеляційну скаргу апелянта у справі № 5008/579/2012, не вправі надавати правову оцінку договорам про відступлення прав вимоги, є необгрунтованим, оскільки вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Місцевий господарський суд задовольняючи заяву ОСОБА_7 про заміну сторони виконавчого провадження у справі № 5008/579/2012 встановив, що заміна сторони у зобов'язанні можлива не інакше, як на підставах та в порядку, визначених Господарським процесуальним кодексом України та Законом України „Про виконавче провадження", що за змістом ст. 25 Господарського процесуального кодексу України у разі заміни кредитора у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, господарський суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь - якій стадії судового процесу за наявності підтвердження факту правонаступництва відповідними доказами, обов'язок доказування чого лежить на особі, яка звертається до суду з відповідною заявою, а саме, на державному виконавцеві, на стороні, на заінтересованій особі, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За приписами статті 514 ЦК України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Місцевий господарський суд покликаючись на статтю 1 Закону України "Про виконавче провадження" вказав, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення), що за статтею 8 вказаного Закону сторонами у виконавчому провадженні є стягувач та боржник; стягувачем є фізична або юридична особа, на користь, чи в інтересах якої видано виконавчий документ. У разі вибуття однієї з сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника всі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов'язкові тією мірою, в якій вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Разом з тим, місцевий суд встановив, що з долученого до матеріалів справи договору відступлення права вимоги № 39/395, укладеного 13.06.2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф", м. Київ та Товариством з обмеженою відповідальністю „Фактор Стандарт", м. Київ, вбачається, що до товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія „Фактор Стандарт" перейшло від первісного кредитора ТОВ „КУА „Ізі Лайф" право вимоги від боржника Товариства з обмеженою відповідальністю „Експедиційно- транспортна компанія „Сіко" належного та реального виконання зобов'язань за кредитним договором № 1/4-08 від 12.02.2008, укладеним Публічним акціонерним товариством „Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк", яке є правонаступником прав та зобов'язань Акціонерного комерційного промислово - інвестиційного банку, та Товариством з обмеженою відповідальністю „Експедиційно-транспортна компанія „Сіко", а також договорів про внесення змін до нього № 1 від 15.05.2008, № 2 від 14.11.2008 р., щодо повернення отриманих за кредитом коштів у сумі 6679953,70 грн., при цьому, як правомірно зазначив місцевий господарський суд, право вимоги за кредитним договором належить первісному кредитору Товариству з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф" відповідно до договору про відступлення права вимоги № 39/113 від 26.11.2010, який укладений між Публічним акціонерним товариством „Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" та товариством з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф".

Як встановив місцевий господарський суд, що за відступлення права вимоги Товариством з обмеженою відповідальністю „Фактор Стандарт" згідно платіжного доручення № 197 від 16.06.2016 р. сплачено на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф" суму 459716,20 грн.

З матеріалів справи вбачається, що Товариством з обмеженою відповідальністю „Фактор Стандарт" за договором відступлення права вимоги № 30-16062016 від 16.06.2016 р. передано право вимоги від боржника Товариства з обмеженою відповідальністю „Експедиційно-транспортна компанія „Сіко" належного та реального виконання зобов'язань за кредитним договором № 1/4-08 від 12.02.2008, ОСОБА_7, с. Минай Ужгородського району Закарпатської області, та, що за відступлення права вимоги ОСОБА_7 за квитанцією № QS000128314801 від 16.06.2016 р. перераховано на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю „Фактор Стандарт" визначену п. 2.1.1. договору № 30-16062016 від 16.06.2016 суму 461000 грн.

Враховуючи вищенаведені обставини, на переконання колегії суддів, місцевий господарський суд, прийшов до помилкових висновків.

Є помилковими висновки місцевого суду про те, що «Таким чином, місцевий суд прийшов до висновку, що ОСОБА_7 набула права вимоги від боржника Товариства з обмеженою відповідальністю „Експедиційно-транспортна компанія „Сіко" за кредитним договором № 1/4-08 від 12.02.2008 на суму 6679953,70 грн., заборгованість за яким присуджена до стягнення з боржника на підставі рішення господарського суду Закарпатської області від 03.10.2012 у даній справі, на примусове виконання якого видано наказ від 03.10.2013 року» та, що «Враховуючи подані заявником докази переходу до нього прав стягувача у справі господарського суду Закарпатської області № 5008/579/2012 на підставі договорів відступлення права вимоги № 39/395 від 13.06.2016 року та № 30-16062016 від 16.06.2016 р., суд згідно ст. 25 ГПК України проводить заміну особи стягувача по даній справі Товариства з обмеженою відповідальністю „Компанія з управління активами „Ізі Лайф" на його правонаступника - ОСОБА_7 (89427, Ужгородський район, с. Минай, вул. Проектна, буд. 37)», враховуючи наступні обставини справи.

Як вбачається з матеріалів справи, свою вимогу щодо заміни стягувача у виконавчому провадженні заявниця (ОСОБА_7) обґрунтовувала укладенням договору про відступлення права вимоги за договором банківського кредиту та похідного від нього договору іпотеки.

З таким обґрунтуванням колегія суддів погодитись не може, оскільки підставою заміни кредитора у зобов'язанні є зокрема передання ним своїх прав особі за правочином (пункт перший ч. 1 ст. 512 ЦК України).

Застосування вказаних норм цивільного законодавства щодо вимоги заявниці про заміну стягувача у виконавчому провадженні, на думку колегії суддів, має відбуватися у взаємозв'язку із змістом ГПК України та приписів Закону України «Про виконавче провадження» (далі Закон) в редакції, що була чинною на час постановлення оскаржуваної ухвали.

У матеріалах справи відсутні докази укладення правочину щодо відступлення права вимоги за договором між позивачем: ТзОВ «Компанія з управлінь активами «Ізі Лайф» та заявницею (ОСОБА_7).

Колегія суддів розглядаючи дану апеляційну скаргу, серед інших норм чинного законодавства, керувалася також постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ Господарського процесуального України» (із змінами)(далі за текстом - постанова Пленуму ВГСУ № 7) та постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 9 від 17.10.2012 р. «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» (з наступними змінами і доповненнями внесеними постановами пленумів ВГСУ від 16.01.2013 р. № 2, від 16.01.2013 р. № 3, від 29.05.2013 р. № 9, від 17.12.2013 № 13, від 10.07.2014 р. № 6, від 05.03.2015 р. № 3, від 16.12.2015 р. № 2)(далі за текстом - постанова Пленуму ВГСУ № 9) у відповідних редакціях цих постанов чинних на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до п. 6.1. постанови Пленуму ВГСУ № 9, ГПК не передбачено порядку розгляду заяви про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником. Однак з огляду на приписи частини першої статті 25 цього Кодексу та частини п'ятої статті 8 Закону України "Про виконавче провадження" (стара редакція) розгляд відповідних заяв, поданих у справах зі спорів, що вирішувалися господарським судом, належить до повноважень названого суду.

Відповідний розгляд здійснюється за загальними правилами позовного провадження у межах розглянутої судом справи з урахуванням особливостей щодо суб'єктного складу учасників процесу, передбачених згаданою нормою цього Закону (стягувач, боржник, державний виконавець, правонаступник стягувача або боржника).

Зміст цього роз'яснення суд розуміє таким чином, що правонаступниками позивача або стягувача у господарському процесі можуть бути особи, зазначені в ст. 1 ГПК, права яких є порушеними чи оспорюваними. За змістом пункту 2-1 ст. 54 ГПК України обов'язковим для позивача є подання документів, що підтверджують за громадянином статус фізичної особи підприємця (за винятком корпоративних спорів).

Заява про заміну сторони виконавчого провадження у даній справі обґрунтована посиланням на укладення між позивачем, який вже набув процесуальний статус стягувача у виконавчому провадженні, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фактор Стандарт» (код 38806726; 04116, м. Київ, вул. Старокиївська, буд. 10; правонаступник за договором) договору відступлення права вимоги № 39/395, та в подальшому укладення між ТзОВ «Фактор Стандарт» та заявницею ОСОБА_7 договору відступлення права вимоги № 30-16062016, за яким заявниця набула право вимоги за кредитним договором № 1/4-08 від 12.02.2008 р. разом із договорами про внесення змін до нього щодо повернення грошових коштів в розмірі 6679953,70 грн. При цьому було враховано часткове виконання, яке відбулося в ході виконавчого провадження на користь позивача у даній справі.

Колегією суддів встановлено, що заявниця набула право вимоги не безпосередньо від позивача, а від його правонаступника за цивільно-правовим договором ТзОВ «Фактор Стандарт».

Однак, як вбачається з матеріалів даної справи, ТзОВ «Фактор Стандарт» не зверталося до суду з заявою про заміну стягувача у виконавчому провадженні.

Заміна стягувача у виконавчому провадженні, як вже зазначалося вище, була і є можлива виключно в судовому порядку.

Оскільки ТзОВ «Фактор Стандарт» ніякого процесуального статусу у виконавчому провадженні не набуло, у суду не було жодних підстав вирішувати питання, хоч якимось чином пов'язані з правами та обов'язками ТзОВ «Фактор Стандарт».

В постанові Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 р. у справі №922/898/15 з посиланням на рішення Конституційного Суду України від 31.05.2011 № 4-рп/2011 вказано, що сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ, а боржником - фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом. Статусу стягувача і боржника сторони набувають після відкриття виконавчого провадження у разі виконання рішення суду, яким закінчується судовий розгляд справи.

Відтак необхідною умовою для задоволення заяви про заміну сторони у виконавчому провадженні є наявність відкритого виконавчого провадження, яке перебуває на виконанні у відповідному органі Державної виконавчої служби, та розпочинається з винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження. Зокрема, статусу стягувача особа, в інтересах якої видано виконавчий документ, набуває саме з моменту виникнення у неї прав як учасника виконавчого провадження - після відкриття виконавчого провадження.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що процесуальним законом не передбачено набуття статусу стягувача у виконавчому провадженні від особи, яка сама такого статусу не має.

Як вбачається з матеріалів даної справи, ТзОВ «Фактор Стандарт» ухвалою місцевого господарського суду від 08 серпня 2016 р. (п. 4 резолютивної частини ухвали)(том І, а. с. 67-68) було залучено до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог, на стороні позивача. При цьому суд не врахував, що виконавче провадження є окремою, завершальною стадією судового процесу, коли підлягають застосуванню норми розділу ХІV ГПК України у редакції до 15.12.2017 р. та спеціального Закону України "Про виконавче провадження" у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Залучення до участі у справі третьої особи на стадії виконавчого провадження не передбачено ні розділом ХІV ГПК, ні Законом, а отже є помилковим.

Перелік учасників виконавчого провадження, наведений в абзаці першому ч. 1 ст. 7 Закону України "Про виконавче провадження", є вичерпним. З зазначених підстав залучення ТзОВ «Фактор Стандарт» в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не може мати правових наслідків, оскільки процедура вступу особи як сторони до виконавчого провадження була чітко визначена частиною п'ятою ст. 8 Закону України "Про виконавче провадження". Постановлення рішення щодо набуття прав чи обов'язків від особи, що не є учасником виконавчого провадження, іншою особою, яка не може бути учасником господарського процесу за приписами ГПК України, є порушенням норм цього Кодексу.

На думку колегії суддів, якщо слідувати за викладеним в оскаржуваній ухвалі, то вбачається, що заявниця ОСОБА_7, яка уклала договір про відступлення права вимоги з ТзОВ «Фактор Стандарт», яке залучене в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, є процесуальною правонаступницею цієї третьої особи, а не позивача у даній справі, який є стягувачем у виконавчому провадженні. Відповідно з урахуванням змісту ст. 25 ГПК у суду були відсутні правові підстави для задоволення будь-яких вимог заявниці.

В пункті 47 Інформаційного листа ВГСУ від 29.09.2009 p. № 01-08/530 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках господарських судів України у першому півріччі 2009 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України» (із змінами) Вищим господарським судом роз'яснено наступне: «Відповідно до статті 25 ГПК у разі вибуття однієї з сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства чи організації господарський суд здійснює заміну цієї сторони її правонаступником, вказуючи про це в рішенні або ухвалі. Усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов'язковими для нього в такій же мірі, в якій вони були б обов'язковими для особи, яку він замінив; правонаступництво можливе на будь-якій стадії судового процесу.

Згідно з частиною п'ятою статті 11 Закону України "Про виконавче провадження" (стара редакція) у разі вибуття однієї з сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником; для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов'язкові тією мірою, в якій вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

З урахуванням наведених законодавчих приписів заміна однієї з сторін у виконавчому провадженні її правонаступником здійснюється господарським судом шляхом винесення відповідної ухвали; новий наказ при цьому не видається».

Отже, тільки постановляючи ухвалу, суд надає правонаступнику статус сторони.

Помилковими, на думку колегії суддів, є дії суду в частині прийняття до розгляду заяви про правонаступництво у виконавчому провадженні від фізичної особи, яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Місцевим господарським судом не прийнято до уваги зміст пункту 1.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. (із змінами і доповненнями) «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», відповідно до якого правонаступництво за участі фізичної особи можливе за одночасної наявності двох умов: по-перше, коли відповідні правонаступники мають правовий статус фізичних осіб - підприємців чи учасників корпоративних відносин, і, по-друге, існування даного статусу на момент вирішення господарським судом питання про процесуальне правонаступництво.

Такий висновок випливає із змісту ст. 21 ГПК, відповідно до якої сторонами у судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, а також фізичні особи підприємці, зареєстровані у встановленому законом порядку, про що зазначено у ст. 1 цього Кодексу.

Також поза увагою місцевого суду залишилися правочини, на підставі яких заявниця набула право вимоги за Кредитним договором, внаслідок чого місцевий господарський суд не надав належної правової оцінки вказаним правочинам.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зокрема, місцевий суд не звернув увагу на пункт 1.3. договору відступлення права вимоги, відповідно до якого, до заявниці переходить право вимагати від позичальника виконання інших обов'язків, встановлених Кредитним договором, тобто обов'язків, які не передбачені чинним законодавством до виконання перед фізичними особами.

За змістом п. 1.8. вказаного договору після зарахування на рахунок ТзОВ «Фактор Стандарт» узгодженої сторонами плати до ОСОБА_7 переходять усі права кредитора за первісним Кредитним договором, і дія первісного Кредитного договору припиняється.

Слід зазначити, що правовідносини сторін за Кредитним договором та похідними від нього договорами іпотеки та застави, на підставі яких виникли спірні права та обов'язки, є правовідносинами банку як фінансової установи з позичальником, та врегульовані спеціальним законодавством. Крім того, кредит був наданий підприємству для придбання основних засобів, які підприємство використовувало у своїй господарській діяльності. Тобто первісні договори були укладені між двома суб'єктами господарювання і є господарськими договорами.

Законодавцем прямо не визначено, чи можлива заміна сторони в господарському договорі на фізичну особу, що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Зважаючи на це позивач вважає, що законодавчі норми щодо відступлення права вимоги за правочином мають застосовуватися у взаємозв'язку з нормами, якими врегульовано права та обов'язки сторін за договором банківського кредиту, який в даному випадку є джерелом прав кредитора.

Відтак норми пункту першого ч. 1 ст. 512 та ч. 1 ст. 518 ЦК України, якими врегульовано порядок відступлення права вимоги, співвідносяться з нормами ст. 1054 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» як загальні і спеціальні. Спеціальними нормами, якими законодавець врегулював діяльність на ринку фінансових послуг, обмежено коло осіб, які можуть виступати сторонами у відповідних правочинах.

При цьому слід враховувати, що статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

Таким чином, відступлення банком права вимоги за кредитним договором, забезпеченим іпотекою, тільки тоді є правомірним, коли правонаступником с фінансова установа, що має відповідні дозволи.

Пунктом першим ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначено, що фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг. Не є фінансовими установами (не мають статусу фінансової установи) незалежні фінансові посередники, що надають послуги з видачі фінансових гарантій в порядку та на умовах, визначених Митним кодексом України.

Відповідно до ч. 1. ст. 5 вказаного Закону фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями.

Відтак фізична особа, що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не має права бути набувачем за договором про відступлення права вимоги, що випливає з договору про надання фінансових послуг.

На підставі викладеного вище колегія суддів вважає, що заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана громадянкою - фізичною особою ОСОБА_7, яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не має статусу фінансової установи в розумінні вищевказаного Закону, такі докази в матеріалах справи відсутні, відтак за наведених вище обставин, не може бути кредитодавцем в кредитних правовідносинах.

Слід зазначити, що правова природа Кредитного договору № 1/ 4-08 від 12.02.2008 р. разом із договорами про внесення змін до нього, станом на 25.08.2016 р. - не змінилася.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 03.10.2012 р. у справі № 5008/579/2012 (том І, а. с. 49-51) встановлено, що позивач у даній справі: ТзОВ «Ізі Лайф» 06.11.2010 р. уклав із третьою особою Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі «Промінвестбанк», або банк) договір відступлення права вимоги № 39/113, предметом якого було відступлення банком ТзОВ «КУА «Ізі Лайф» права вимоги за кредитним договором №1/4-08 від 12.02.2008 р. про надання кредиту у валюті (Євро) та договорами про внесення змін до нього, укладеними між банком та відповідачем, на загальну суму 8003069,92 грн., що є гривневим еквівалентом за курсом 10,5751 грн. за 1 Євро станом на дату укладення договору, основної заборгованості у розмірі 756781,32 Євро та нарахованих процентів за користування кредитом 426023,93 грн., що є гривневим еквівалентом суми 40285,41 Євро.

Згідно розділу першого Іпотечного договору № 45/28-2008, яким було забезпечено виконання зобов'язання за кредитним договором, вартість предмета іпотеки, а саме земельної ділянки складає на дату підписання договору іпотеки 653500 грн., вартість споруд на ділянці складає 293681 грн. Тобто загальна оціночна вартість предмета іпотеки станом на 28 березня 2008 р. становить 947181 грн.

На виконання вказаного договору позивач перерахував банку 8429093,85 грн. Отже, позивачем сплачено банку грошові кошти у повному обсязі грошової вимоги, що було відступлене за договором № 39/113.

На дату постановлення судового рішення відповідач сплатив заборгованість частково, в зв'язку з чим суд задовольнив вимогу позивача на загальну суму 7739093,85 грн. та стягнув з відповідача судовий збір у сумі 64380,00 грн.

13 червня 2016 р. між та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фактор Стандарт» було укладено договір відступлення права вимоги № 39/395, предметом якого було відступлення права вимоги позивачем за Кредитним договором № 1/4-08 від 12.02.2008 р. про надання кредиту у валюті (Євро) та договорами про внесення змін до нього укладеними між банком та відповідачем на загальну суму 6679953,70 грн. та передача інших обов'язків, встановлених Кредитним договором.

Відповідно до п. 1.9. договору № 39/395 позивачем було одночасно здійснено відступлення Товариству з обмеженою відповідальністю «Фактор Стандарт» право вимоги за договорами забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором: іпотечним договором № 45/23-2008 від 23.08.2008 р. та договором про внесення змін до іпотечного договору, укладеним між банком та боржником: ТзОВ «ЕТК «Сіко», договором застави № 149/44-2008 від 22.05.2008 р. укладеним між банком та боржником, договором застави № 103/44-2008 від 26.03.2008 р.. укладеним між банком та майновим поручителем ОСОБА_15.

На виконання п. 2.1.1. договору відступлення права вимоги № 39/395, ТзОВ «Фактор Стандарт» мало перерахувати протягом п'яти днів з дати підписання договору ТзОВ «КУА «Ізі Лайф» 16210 Євро, що складало 459716,20 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, 16 червня 2016 р. ТзОВ «Фактор Стандарт» було укладено з заявницею ОСОБА_7 договір відступлення права вимоги № 30-16062016, предметом якого було відступлення заявниці права вимоги за Кредитним договором на суму 6679953,70 грн., а також всі права та обов'язки кредитора за кредитним договором (п.п. 1.3., 1.4. договору № 30-16062016), а відповідно до п. 1.7. вказаного договору ОСОБА_7 набула права за договором застави № 149/44-2008 від 22.05.2008 р. укладеним між банком та боржником, договором застави № 103/44-2008 від 26.03.2008 р.. укладеним між банком та майновим поручителем ОСОБА_15.

Згідно п. 2.1.1. договору № 30-16062016 ОСОБА_7 мала сплатити ТзОВ «Фактор Стандарт» 461000 грн., а відповідно до експертного висновку про оцінку майна, що перебувало у власності апелянта і, яке було предметом іпотеки, отриманого вході спірного виконавчого провадження, вартість будівель, споруд і земельної ділянки складає 4 929 832 грн. Таким чином уклавши договір № 30-16062016, ОСОБА_7 набула право іпотекодержателя майна вартістю, що понад 10 разів перевищувала сплачену нею суму.

Надавши правову оцінку вищевказаним договорам, колегія суддів приходить до висновку, що за своєю правовою природою договір, укладений між позивачем: ТзОВ «КУА «Ізі Лайф» та ТзОВ «Фактор Стандарт» є договором факторингу, оскільки ТзОВ «Фактор Стандарт» набув право грошової вимоги до відповідача, обсяг якої значно перевищує сплачену ним суму, в свою чергу, в результаті укладення договору № 30-16062016 між ТзОВ «Фактор Стандарт» та ОСОБА_7, фактично теж склалися правовідносини факторингу.

Статтею 514 ЦК України встановлено, що нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом частини першої ст. 1077 ЦК України ознакою факторингу є можливість набуття фактором грошової винагороди чи майна внаслідок придбання у клієнта права грошової вимоги до боржника.

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу передбачає, передусім, обов'язковість платності за відступлення права грошової вимоги, та мету отримання додаткового доходу.

Відповідно до ч. 1 ст. 1078, ст. 1079 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

З огляду на вищенаведене, в той час, як ТзОВ «КУА «Ізі Лайф» сплатило банку за зобов'язаннями у повному обсязі, ТзОВ «Фактор Стандарт» на виконання п. 2.1. договору відступлення права вимоги № 39/395 мав перерахувати протягом 5-ти днів з дати підписання договору ТзОВ «КУА «Ізі Лайф» - 16210 Євро, що складало 459716,20 грн., в наступному ОСОБА_7, за відступлення права грошової вимоги, набула права вимоги до боржника за договором, по-перше, забезпечений заставою нерухомого майна, вартість якого значно перевищує сплачену ОСОБА_7 суму (вартість майна забезпеченого заставою, вартість будівель, споруд і земельної ділянки, як зазначено вище у цій постанові, складає 4929832,00 грн. (том ІІ, а .с. 26-27), ОСОБА_7 мала сплатити ТзОВ «Фактор Стандарт» - 461000 грн. (п. 2.1. договору № 30-16062016).

Отже, вищезазначені договори відступлення права вимоги № 39/395 та № 30-16062016, які укладені між сторонами вільно, маючи у своїх умовах, обов'язковість платності за відступлення права грошової вимоги, та мету отримання додаткового доходу, по своїй суті є договорами факторингу.

Розпорядженням Нацкомфінпослуг від 06.02.2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 року № 231» (із змінами) фінансову послугу факторингу визначено сукупністю таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів) як: - фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; - набуття відступленого права грошової вимоги, в тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; - отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. За змістом ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансові послуги це операції з фінансовими активами, до яких віднесено кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів. Фінансові послуги надаються виключно фінансовими установами на підставі відповідних дозволів.

Відтак правочини щодо надання фінансових послуг особами, які не мають право їх надавати відповідно до закону, є неправомірними, і на них не поширюється презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України).

Щодо фактора законодавець зазначає, що цією стороною договору може бути банк та інша організація, яка може здійснювати банківські операції. Клієнтом у факторингових операціях, є як правило комерційні юридичні особи, а також фізичні особи-підприємці.

Крім того, належить зазначити, що виконавче провадження ВП № 50314743 було відкрито постановою головного державного виконавця відділу ПВР управління ДВС Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області ОСОБА_16 - 26.02.2016 р. (том І, а. с. 59) для примусового виконання наказу у даній справі від 03.10.2013 р. за заявою стягувача ТОВ «Компанія з управління активами «Ізі Лайф» (далі позивач, або «КУА «Ізі Лайф»).

06.04.2016 р. виконавець звернувся до ТзОВ «КУА «Ізі Лайф» з пропозицією авансувати витрати виконавчого провадження по виготовленню експертного висновку описаного й арештованого іпотечного майна боржника.

Оскільки станом на 29.06.2016 р. позивач не авансував витрати виконавчого провадження, виконавець 29.06.2016 р. виніс постанову ВП № 50314743 про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі п. 4 ч. 1 ст. 47, ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» (чинна на той час редакція)(том ІІ, а. с. 176).

Отже, на час постановлення оскаржуваної ухвали (25.08.2016 р.) виконавче провадження ВП № 50314743 було завершено і жодних дій орган виконання судових рішень з примусового виконання рішення у справі № 5008/579/2012 - не вчинялося, тобто на час постановлення місцевим господарським судом ухвали від 25.08.2016 р. про заміну сторони виконавчого провадження ВП № 50314743, виконавчий документ: наказ № 5008/579/2012 виданий 03.10.2013 р. був повернутий стягувачеві, виконавчі дії за ним не здійснювались, фактично виконавчий документ був відсутнім в органах виконання судових рішень, знаходився у стягувача.

Постанова головного державного виконавця відділу ВПР управління ДВС Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області про повернення виконавчого документа стягувачеві від 29.06.2016 р. ВП № 50314743, відповідно до п. 4 цієї постанови та в порядку визначеному чинним законодавством не оскаржувалася. Такі докази в матеріалах справи відсутні.

Отже, колегією суддів встановлено та підтверджується матеріалами справи, у період з 29.06.2016 р. по 27.03.2017 р. наказ № 5008/579/2012 виданий 03.10.2013 р. не виконувалося відділом ДВС, цей наказ не перебував на виконанні у відділі ДВС, відкритого виконавчого провадження у відділі ДВС не було, виконавчі дії за ним не здійснювались, фактично виконавчий документ знаходився у стягувача.

Повторне звернення з вищевказаним наказом № 5008/579/2012 виданий 03.10.2013 р. до органів виконання судових рішень відбулося за заявою ОСОБА_7 лише у березні 2017 р., що підтверджується матеріалами справи, виконавче провадження № 53186502 (том І, а. с. 200).

Отже, під час розгляду заяви ОСОБА_7 місцевим господарським судом про заміну сторони у виконавчому провадженні, жодна із сторін, в т.ч. заявниця ОСОБА_7 не повідомили суд про відсутність виконавчого провадження на час постановлення оскаржуваної ухвали.

Суд, з свого боку, не витребував матеріали виконавчого провадження № 50314743 та не встановив, що станом на дату постановлення оспорюваної ухвали виконавчий документ наказ № 5008/579/2012 виданий 03.10.2013 р. на виконанні у відділі ДВС не перебував, відкритого виконавчого провадження у відділі ДВС не було, виконавчі дії за ним не здійснювались, а фактично виконавчий документ знаходився у стягувача, що підтверджується матеріалами даної справи.

Відтак заміна сторони у виконавчому провадженні № 50314743 з виконання наказу № 5008/579/2012 виданий 03.10.2013 р., яке не було на виконанні в органах виконавчої служби - не допускається.

Судом апеляційної інстанції, враховано правову позицію Верховного Суду викладену у постанові 11 липня 2018 року у цивільній справі №201/7302/16-ц, в частині, що стосується відсутності права переводити борг або відступати право вимоги за кредитним договором фізичній особі.

Отже, ТзОВ «Фактор Стандарт», видами діяльності якого є: Код КВЕД 64.19 Інші види грошового посередництва; Код КВЕД 64.91 Фінансовий лізинг; Код КВЕД 64.92 Інші види кредитування; Код КВЕД 64.99 Надання інших фінансових послуг (крім страхування та пенсійного забезпечення), н. в. і. у. (основний), є фінансовою установою та не мав права відступати право вимоги за кредитним договором фізичній особі.

У постанові у справі № 41/207 від 17 серпня 2017 року, скасовуючи рішення Господарського суду міста Києва та постанову Київського апеляційного господарського суду, Вищий господарський суд вказав, що заміна (кредитора у виконавчому провадженні) здійснюється поза межами виконавчого провадження, однак для належного вступу особи, яка вважає себе правонаступником кредитора, який вибув із зобов'язання, щодо якого існує рішення суду, яке набрало законної сили і перебуває на стадії примусового виконання, у виконавче провадження, така заміна має відбуватись з урахуванням приписів Господарського процесуального кодексу України та Закону України "Про виконавче провадження".

Для того щоб дійти обгрунтованого висновку про належність правонаступництва сторони на стадії виконавчого провадження, необхідно дослідити обставини як передання кредитором своїх прав правонаступнику, так і набуття їх останнім поза межами виконавчого провадження, зокрема на підставі відповідних правочинів.

Аналогічна правова позиція сформульована Верховним Судом в постанові у справі №906/110/16 від 28 березня 2018 року та №923/607/16 від 05 квітня 2018 року, а саме: згідно з положеннями ст.ст. 25, 121.4 ГПК України та ч. 5 ст. 15 Закону України "Про виконавче провадження", процесуальне правонаступництво як перехід процесуальних прав і обов'язків сторони у справі до іншої особи відбувається у зв'язку з вибуттям особи зі складу спірного матеріального правовідношення. Відтак, для вирішення питань можливості правонаступництва необхідним є встановлення фактичних обставин заміни сторони матеріального правовідношення її правонаступником відповідно до норм матеріального права.

Оскільки виконання рішення суду є невід'ємною стадією процесу правосуддя, то і заміна сторони на цій стадії може відбуватися не інакше, як на підставах та у порядку, визначеному ГПК України та Законом України "Про виконавче провадження", який регулює умови і порядок виконання рішень судів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Пунктом четвертим ч. 4 ст. 17 вказаного Закону визначено, що єдність системи судоустрою забезпечується зокрема єдністю судової практики. При цьому Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (ч. 1 ст. 36 цього Закону).

Частиною п'ятою статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у разі вибуття однієї із сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов'язкові тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

При цьому питання заміни сторони її правонаступником, у тому числі і в разі заміни кредитора у зобов'язанні, вирішується виключно судом у порядку, передбаченому статтею 25 ГПК України.

Підсумовуючи наведене, заміна кредитора у зобов'язанні, як і саме зобов'язання, є інститутом цивільного права, а відносини, пов'язані з виконанням судового рішення, характеру цивільно-правових не мають.

Отже, при укладенні оспорюваного договору уступки права вимоги сторони у справі, яка переглядається, не замінюючи кредитора у зобов'язанні в порядку, передбаченому чинним законодавством, фактично замінили стягувача на стадії виконання судового рішення, незважаючи на те, що уступка права стягувача за рішенням суду шляхом укладення цивільно-правової угоди чинним законодавством не передбачена.

Зазначена вище правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 р. у справі № 923/945/13 (№ 3-56гс14).

Клопотання скаржника про припинення провадження у даній справі з посиланням на пункт 1 частини першої статті 80 ГПК, з тих підстав, що справа зі спору непідвідомча господарському суду (стаття 12 ГПК), позов подано позивачем або до відповідача, який не має статусу юридичної особи або громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності і не є учасником корпоративних відносин до задоволення не підлягає, оскільки ст. 1 ГПК України в редакції до 15.12.2017 р. передбачено право на звернення до господарського суду.

Частиною другою статті 1 ГПК України передбачено, що у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25.12.97 № 9-зп (п. 2). Частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено чи створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена стаття зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Відмова суду в прийнятті позовних заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина.

Як зазначено вище у цій постанові, відповідно до п. 6.1. постанови Пленуму ВГСУ № 9, ГПК не передбачено порядку розгляду заяви про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником. Однак з огляду на приписи частини першої статті 25 цього Кодексу та частини п'ятої статті 8 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) розгляд відповідних заяв, поданих у справах зі спорів, що вирішувалися господарським судом, належить до повноважень названого суду. Відповідний розгляд здійснюється за загальними правилами позовного провадження у межах розглянутої судом справи з урахуванням особливостей щодо суб'єктного складу учасників процесу, передбачених згаданою нормою цього Закону (стягувач, боржник, державний виконавець, правонаступник стягувача або боржника). Зміст цього роз'яснення суд розуміє таким чином, що правонаступниками позивача або стягувача у господарському процесі можуть бути особи, зазначені в ст. 1 ГПК, права яких є порушеними чи оспорюваними.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи в їх сукупності, проаналізувавши чинне законодавство, що регулюють спірні правовідносини, колегія суду апеляційної інстанції приходить до висновку, що заява ОСОБА_7 від 03.08.2016 р. (вх. № 02.5.1.-14/10099/16 від 03.08.2016 року про заміну сторони виконавчого провадження у справі № 5008/579/2012 до задоволення не підлягає.

Підсумовуючи вищевказане, колегія суддів приходить до висновку, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Експедиційно-транспортна компанія «Сіко» задоволити. Ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 25 серпня 2016 року у справі № 5008/579/2012 скасувати та прийняти нове судове рішення.

Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_7 від 03.08.2016 р. (вх. № 02.5.1.-14/10099/16 від 03.08.2016 року про заміну сторони виконавчого провадження у справі № 5008/579/2012.

Стягнути з ОСОБА_7 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Товариств з обмеженою відповідальністю «Експедиційно-транспортна компанія «Сіко» (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Коритнянська, 25, код ЄДРПОУ 30506880) витрати зі сплати судового збору за перегляд ухвали місцевого господарського суду в апеляційному порядку в сумі 1600,00 грн. Місцевому господарському суду видати наказ.

Керуючись, ст. ст. 42, 46, 86, 269, 270, 275, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу задоволити.

2. Ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 25 серпня 2016 року у справі № 5008/579/2012 скасувати та прийняти нове судове рішення.

3. Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_7 від 03.08.2016 р. (вх. № 02.5.1.-14/10099/16 від 03.08.2016 року про заміну сторони виконавчого провадження у справі № 5008/579/2012.

4. Стягнути з ОСОБА_7 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Товариств з обмеженою відповідальністю «Експедиційно-транспортна компанія «Сіко» (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Коритнянська, 25, код ЄДРПОУ 30506880) витрати зі сплати судового збору за перегляд ухвали місцевого господарського суду в апеляційному порядку в сумі 1600,00 грн.

5. Місцевому господарському суду видати наказ.

6. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

7. Матеріали справи повернути в Господарський суд Закарпатської області.

Повний текст постанови складено та підписано 06.08.2018 року.

Головуючий суддя Л.С.Данко

Суддя О.В.Зварич

Суддя М.І.Хабіб