ПОСТАНОВА

Іменем України

31 липня 2018 року

Київ

справа №826/11415/16

адміністративне провадження №К/9901/8405/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Гімона М.М.,

суддів: Бучик А.Ю., Мороз Л.Л.,

розглянув у порядку письмового провадження заяву Національного банку України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 13 квітня 2017 року у справі № 826/11415/16 (провадження № К/800/1640/17) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвест-Сервіс" до Національного банку України, треті особи - Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Фінансова ініціатива", Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, за участю ОСОБА_2, про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправною та скасування постанови, -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвест-Сервіс" (надалі - ТОВ "Інвест-Сервіс", позивач) звернулось з адміністративним позовом до Національного банку України (надалі - заявник, Банк, відповідач, НБУ), в якому просило:

- визнати протиправною бездіяльність щодо неприйняття рішення стосовно поданих клопотань ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" про продовження строку користування кредитами та невнесення змін до кредитних договорів: від 12 листопада 2014 року №248/11-14/кт; від 6 листопада 2014 року №247/11-14/кт; від 8 жовтня 2014 року №221/10-14/кт; від 19 вересня 2014 року №213/09-14/кт; від 20 червня 2014 року №171/06-14/кт; від 27 травня 2014 року №154/06-14/кт; від 21 березня 2014 року №18; від 06 травня 2014 року №38; від 29 грудня 2009 року №61/09; від 14 серпня 2008 року №38/08-08/СТ; від 21 травня 2008 року №16/05-08/СТ; від 23 жовтня 2008 року №52; від 04 червня 2014 року №12/09/6; від 13 травня 2014 року №12/09/5; від 23 лютого 2009 року №12/09/3; 20 лютого 2009 року № 12/09/2;

- визнати протиправною та скасувати постанову Правління Національного банку України від 23 червня 2015 року №408 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" до категорії неплатоспроможних".

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що бездіяльність відповідача щодо нерозгляду поданих ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" клопотань про продовження дії укладених між ними кредитних договорів в частині продовження строків виконання визначених ними зобов'язань призвела до безпідставного прийняття оскаржуваної постанови, якою ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" віднесено до категорії неплатоспроможних, що є протиправним та незаконним. Вказував також про необґрунтованість висновків НБУ щодо одноразового грубого порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу, а також про невжиття відповідних заходів для приведення своєї діяльності у відповідність до вимог законодавства.

Судами встановлено, що між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» та Національним банком України укладено кредитні договори від 12 листопада 2014 року №248/11-14/кт; від 6 листопада 2014 року №247/11-14/кт; від 8 жовтня 2014 року №221/10-14/кт; від 19 вересня 2014 року №213/09-14/кт; від 20 червня 2014 року №171/06-14/кт; від 27 травня 2014 року №154/06-14/кт; від 21 березня 2014 року №18; від 06 травня 2014 року №38; від 29 грудня 2009 року №61/09; від 14 серпня 2008 року №38/08-08/СТ; від 21 травня 2008 року №16/05-08/СТ; від 23 жовтня 2008 року №52; від 04 червня 2014 року №12/09/6; від 13 травня 2014 року №12/09/5; від 23 лютого 2009 року №12/09/3; 20 лютого 2009 року № 12/09/2. Кредитором виконано зобов'язання, передбачені кредитними договорами, та перераховано Банку кредитні кошти.

Постановою Правління Національного банку України від 25 грудня 2014 року №858/БТ Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» віднесено до категорії проблемних.

Постановою від 23 червня 2015 року №407/БТ здійснено переведення у власність Національного банку України державні облігації UА 4000180582 в кількості 821395 шт., UА 4000181275 в кількості 1021733 шт., UА 4000186159 в кількості 100695 шт., UА 4000173280 в кількості 200000 шт., UА 4000186928 в кількості 42395 шт.

23 червня 2015 року Правлінням Національного банку України прийнято оскаржувану постанову №408 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» до категорії неплатоспроможних», відповідно до якої підставою для її прийняття було: невиконання Банком протягом 10 робочих днів поспіль 10 і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами; неприведення Банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства; одноразове грубе порушення Банком законодавства у сфері готівкового обігу, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів Банку.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 жовтня 2016 року адміністративний позов задоволено повністю. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року задоволено апеляційну скаргу Національного банку України та особи, яка приєдналась до апеляційної скарги -ОСОБА_2, рішення першої інстанції скасовано, прийнято нове про відмову в задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 квітня 2017 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року скасовано. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 жовтня 2016 року залишено в силі.

Національний банк України подав до Верховного Суду України заяву про перегляд вищезазначеної ухвали суду касаційної інстанції, керуючись пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України; в редакції до 15 грудня 2017 року, що діяла на момент подання заяви) у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У заяві НБУ просив скасувати рішення суду касаційної інстанції, залишивши в силі постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року.

Як на приклад неоднакового правозастосування заявник послався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року (провадження № К/800/19230/11), від 9 червня 2016 року (провадження №К/800/4153/16), у яких суд по-іншому і, на переконання заявника, правильно застосував одні й ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах. Окрім того, Національний банк України вказав на постанови Верховного Суду України від 15 грудня 2015 року у справі № 800/206/15, від 28 лютого 2017 року у справі № 800/590/16 та від 30 березня 2016 року у справі № 800/484/15.

Товариством з обмеженою відповідальністю «Інвест - Сервіс» були надіслані заперечення на заяву Банку, в яких зазначено, що усі висновки, наведені НБУ щодо відсутності у позивача права адміністративної дієздатності є виключно його трактуванням норм законодавства і зводиться до перегляду справи по суті, а не до посилання на порушення, допущені Вищим адміністративним судом України у зв'язку з неоднаковим застосуванням норм матеріального права. Позивач послався на практику Європейського Суду з прав людини, вказавши, що жодне з наведених ним рішень Європейського Суду не підтверджує правову позицію заявника, не вказує на порушення норм права під час розгляду судами справи № 826/11415/16 та не є підставою для перегляду. А тому просив у задоволенні заяви Банку відмовити.

Окрім того, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб (надалі - Фонд) було подано клопотання про передачу даної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Проте, дане клопотання є необґрунтованим з огляду на наступне.

У своєму клопотанні Фонд послався на частину третю статті 346 КАС України (в редакції після 15 грудня 2017 року), зазначивши про необхідність відступлення від висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 27 червня 2017 року у справі № 21-3739а16, від 1 серпня 2017 року у справі 826/2607/16, від 24 жовтня 2017 року у справі № 21-1650а16, від 24 жовтня 2017 року у справі № 3926а16, від 24 жовтня 2017 року у справі № 21-1013а17 щодо наявності права на оскарження актів НБУ (про застосування заходів впливу до банку) у власників істотної участі, тобто акціонерів, які володіють більше ніж 10% акцій банку.

Також, вказав, що скасування рішень Банку, які породили наслідки, є неналежним способом захисту, не відновлює ті права, про порушення яких заявляє позивач та тягне за собою позбавлення можливості вкладників та кредиторів банку задовольняти свої кредиторські вимоги, у тому числі і вимоги Фонду, створює необґрунтоване навантаження на Державний бюджет України. А тому, на думку Фонду, дана справа містить виключну правову проблему і її передача, відповідно до частини п'ятої статті 346 КАС України, необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

У своєму клопотанні Фонд, керуючись частиною шостою статті 346 КАС України, ставить питання щодо предметної підсудності цієї справи. Зазначає про наявність приватноправового інтересу даного спору, оскільки позивач звернувся до суду за захистом своїх корпоративних прав, а тому ним неправильно обрано, на думку Фонду, спосіб захисту своїх прав, адже належним способом в даному випадку буде відшкодування шкоди, а не оскарження рішення регулятора щодо застосування заходів впливу до іншої особи.

Стосовно підстав, що наведені у клопотанні відповідно до статті 346 КАС України (в редакції після 15 грудня 2017 року), колегія суддів зазначає, що дані умови для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду стосуються права суду, що переглядає справу у касаційному порядку. В даному випадку здійснюється перегляд справи не в касаційному порядку, а перегляд рішення Верховним Судом після касаційного перегляду. Дана стадія була передбачена Главою 3 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року).

У свою чергу, відповідно до пункту 1 частини 1 Розділу VII «Перехідних положень» КАС України (в редакції після 15 грудня 2017 року), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу (15 грудня 2017 року), зокрема, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Таким чином, підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, встановлені у статті 346 КАС України (в редакції після 15 грудня 2017 року) не підлягають застосуванню до заяв про перегляд рішень суду касаційної інстанції.

Окрім того, заявник як на підставу для передачі справи посилається на пункт 2 розділу VII «Перехідних положень» КАС України ( в редакції після 15 грудня 2017 року), зазначаючи, що справа у подібних правовідносинах розглядалась Верховним Судом України у складі суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах, оскільки одним із аспектів є питання порушеного корпоративного права позивача, що віднесено до господарської юрисдикції.

Відповідно до пункту 2 частини 1 Розділу VII «Перехідних положень» КАС України (в редакції після 15 грудня 2017 року), якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Абзацом 2 частини другої статті 241 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) передбачено, якщо судове рішення в адміністративній справі оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.

Отже, підставою для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду адміністративної справи, провадження в якій відкрито за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України, є неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції. До 15 грудня 2017 року це було підставою для передання цієї справи на розгляд спільного засідання відповідних судових палат Верховного Суду України.

Враховуючи відсутність у заяві Фонду посилань на вказані обставини, ця справа не підлягала б розгляду на спільному засіданні палат Верховного Суду України.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні клопотання Фонду щодо передачі справи № 826/11415/16 на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

Також Фондом було подано до Верховного Суду клопотання щодо розгляду цієї справи з повідомленням та викликом учасників справи.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Розділу VII «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» КАС України заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, зокрема, розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

Вивчивши подане клопотання та матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про відсутність обставин для призначення даної справи для розгляду у відкритому судовому засіданні, а тому клопотання Фонду задоволенню не підлягає.

Щодо заяви Банку про перегляд судового рішення внаслідок неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, то колегія суддів Верховного Суду, перевіривши наведені у заяві доводи, приходить до висновку про наявність підстав для її часткового задоволення з огляду на наступне.

Статтею 235 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) встановлено, що Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС України заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмету правового регулювання, умов застосування правових норм та однакового матеріально-правового регулювання спірних відносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У заяві Банку, зокрема, містяться доводи в контексті неоднакового застосування статті 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (надалі - Закон № 2121-III), щодо відсутності у акціонера права на оскарження рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, оскільки дане рішення, на думку заявника, порушує лише права особи, до якої був застосований відповідний захід впливу, а не права акціонера. Також НБУ зазначає, що неоднакове застосування судом статті 79 Закону № 2121-III спричинило також неоднакове застосування статті 48 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року). Окрім того, із поданої заяви НБУ вбачається, що фактично заявник порушує питання щодо неоднакового застосування судами також статті 73 Закону № 2121-III.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року (провадження №К/9991/19230/11), що надана заявником для порівняння, правовідносини не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, оскільки суд касаційної інстанції переглядав ухвалу суду про залишення без розгляду позову вкладника банку, а не його акціонера із суттєвою часткою.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 червня 2016 року (провадження №К/800/4153/16), що також надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові та погодився з їх висновками про те, що, зокрема, постанова Правління НБУ від 2 жовтня 2015 року № 665/БТ «Про віднесення ПАТ «Юніон Стандарт Банк» до категорії неплатоспроможних» та рішення Фонду від 2 жовтня 2015 року № 182 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Юніон Стандарт Банк» та делегування повноважень тимчасової адміністрації банку» прийняті у межах повноважень та у спосіб, передбачені законодавством України, оскільки суди встановили, що проведення в період дії обмежень операцій з готівкою в значних обсягах свідчить про здійснення ПАТ «ЮСБ Банк» діяльності, яка могла призвести до погіршення фінансового стану фінансової установи, що у свою чергу ставило під загрозу безпеку коштів, довірених банку вкладниками та іншими кредиторами внаслідок втрати ним ліквідності. При цьому банк мав повідомити НБУ про заходи, які вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, проте у встановлений строк ПАТ «ЮСБ Банк» не повідомив НБУ про відповідні заходи.

Крім цього, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про необґрунтованість доводів позивача про те, що оспорювані рішення, прийняті відносно ПАТ «ЮСБ Банк» у сфері публічно-правових відносин, порушують передбачені статтею 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» права позивача як акціонера товариства, оскільки ці рішення є актами індивідуальної дії, тобто зазначені акти стосуються конкретних осіб у сфері публічно-правових відносин та породжують конкретні адміністративно-правові відносини, обумовлені цими актами, а тому судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції дійшов висновку про правомірність звернення до суду юридичної особи, яка є акціонером ПАТ «КБ «Фінансова Ініціатива», володіє 100% його акцій банку та оскаржує рішення НБУ про його віднесення до категорії неплатоспроможних, введення тимчасової адміністрації, оскільки саме прийняття оскаржуваного рішення позбавило позивача законних прав на участь в управлінні банком та на отримання дивідендів. Такий висновок обґрунтований посиланням на ст.2 та ст.67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та належністю позивача до афілійованої особи банку, у зв'язку з чим за змістом ст.79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», така особа може оскаржити рішення НБУ.

Крім цього, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишивши без змін рішення суду першої інстанції, дійшов висновку, що постанова Правління Національного банку України від 23 червня 2015 року № 408 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» до категорії неплатоспроможних» є протиправною та підлягає скасуванню, оскільки згідно пункту 4 ч.1 ст.76 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у редакції на момент винесення оскаржуваної постанови, підставою для прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних є одноразове грубе або систематичне порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. Натомість при розгляді справи не було доведено факту вчинення банком такого порушення. Окрім того, суд вказав, що за змістом Правил організації статистичної звітності, що подається до Національного банку України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 01 березня 2016 року №129, показник збалансованості банку, який отримано із форм статистичної звітності, носить виключно ознайомлюючий та рекомендаційний характер і не може вважатись показником невжиття банком достатніх заходів для приведення своєї діяльності у відповідність до вимог законодавства. Тому посилання НБУ як на підставу прийняття постанови № 408 на те, що Банк у термін 180 днів після його віднесення до категорії проблемних, не привів свою діяльність у відповідності до вимог законодавства, про що додатково свідчить погіршення його фінансового стану, є безпідставними.

Отже, за заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду слід вирішити питання правильності застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - ст.76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» і ст.79 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Разом з тим, переглядаючи рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, колегія суддів дійшла висновку про наявність порушення судом норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування судового рішення.

Так, здійснюючи касаційний перегляд судових рішень у цій справі, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів, що позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності НБУ щодо неприйняття рішення стосовно поданих клопотань ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" про продовження строку користування кредитами та невнесення змін до кредитних договорів є публічно-правовими та належать до юрисдикції адміністративних судів, оскільки надання стабілізаційних кредитів є владним повноваженням НБУ і однією із його функцій як суб'єкта владних повноважень при здійсненні банківського нагляду. В цих випадках НБУ приймає владне управлінське рішення про надання кредиту, причому в такому разі виникають додаткові повноваження щодо контролю над банком, який такий кредит одержав, а тому ці правовідносини є управлінськими, заснованими на засадах імперативності та владного підпорядкування, що виникають на реалізацію НБУ своїх владних повноважень.

Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності &?ї;…&?л;, зокрема cправи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Статтею 1 Закону України «Про Національний банк України» визначено, Національний банк України є кредитором останньої інстанції, до якого може звернутися банк для отримання рефінансування в разі вичерпання інших можливостей рефінансування.

Відповідно до частини 1 статті 25 вказаного Закону серед основних економічних засобів і методів грошово-кредитної політики визначено регулювання обсягу грошової маси через, зокрема рефінансування банків.

Частина 2 цієї статті передбачає, що Національний банк має право надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи.

Згідно частини 1 статті 42 вказаного Закону Національний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій, крім іншого, надає кредити банкам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком.

Отже, аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що спірні кредитні договори укладені в межах здійснення НБУ регуляторних функцій з метою підтримки ліквідності банку, проте це не позбавляє їх характеру господарського договору, в межах якого сторони діють на засадах свободи договору, оскільки за НБУ закріплено право, а не обов'язок надавати банкам кредити.

Ураховуючи те, що спірні правовідносини випливають із договірних відносин, оскільки позивач фактично не погоджується із непродовженням відповідачем кредитних договорів, колегія суддів дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України.

Крім того, слід зазначити, що заявлені позовні вимоги в цій частині не можна розглядати як спосіб захисту від втручання органів державної влади у права позивача як акціонера банку, оскільки ці правовідносини, які ґрунтуються на договорі, стосуються господарської діяльності банківської установи, і позивач не є стороною цих правовідносин.

За встановленим колегією суддів неправильним застосуванням судом касаційної інстанції, а так само і судами першої і апеляційної інстанції норм процесуального права, всі ухвалені у справі судові рішення в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності НБУ щодо неприйняття рішення стосовно поданих клопотань ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" про продовження строку користування кредитами та невнесення змін до кредитних договорів підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС (в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) - закриттю.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах при розгляді іншої частини позовних вимог, колегія суддів виходить з наступного.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Статтею 79 Закону № 2121-ІІІ передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.

Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов'язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк.

Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп.

Водночас згідно з пунктом 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.

Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб'єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді - як наділення таких суб'єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження.

Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.

Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду.

У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції.

Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.

Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI).

Пунктом 7 статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства.

Частиною першою статті 35 Закону № 4452-VI встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду.

Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ.

Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI, виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ.

Водночас згідно з положеннями частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.

Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації - припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Водночас Фонд чи уповноважена особа Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону № 4452-VI діє в інтересах НБУ, тобто така діяльність спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.

Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику ЄСПЛ, тобто відповідно до статті 1 цього Закону - практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини.

ЄСПЛ за результатами розгляду справи Brumarescu v. Romania зазначив, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць.

Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб'єкта.

Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».

Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria ЄСПЛ зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб'єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до суду через органи, створені згідно з її статутом, або - у випадку ліквідації або банкрутства - через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece).

За таких обставин ЄСПЛ вважає, що через конфлікт інтересів між «ДКБ АД» та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до суду. Більше того, ЄСПЛ нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg).

Таким чином, ЄСПЛ встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права «ДКБ АД».

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.

Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів.

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості.

За викладених обставин колегія суддів Верховного Суду вважає, що ЄСПЛ, ухвалюючи рішення у зазначеній справі, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав.

З урахуванням викладеного, колегія суддів, виходячи з принципу верховенства права та практики ЄСПЛ, вважає, що судом касаційної інстанції правильно застосовані норми матеріального права та правильно визнано обґрунтованими висновки судів, з урахуванням встановлених судами обставин належності позивачу 100 % акцій у ПАТ «КБ «Фінансова Ініціатива», про наявність у позивача права звертатись до суду із вимогами про протиправність постанови у зв'язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Що стосується застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права при касаційному перегляді судових рішень в частині позовних вимог про визнання протиправною та скасування постанови Правління Національного банку України від 23 червня 2015 року №408 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" до категорії неплатоспроможних", слід зазначити наступне.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 КАС (в редакції до 15 грудня 2017 року) суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким вирішує справи відповідно до Конституції та законів України.

Частина третя статті 2 КАС регламентує, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Відповідно до ст.159 КАС України, в редакції діючій на час постановлення ухвали касаційного суду, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.161 КАС України, під час прийняття постанови суд вирішує:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин;

4) чи належить задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні;

5) як розподілити між сторонами судові витрати;

6) чи є підстави допустити негайне виконання постанови;

7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення адміністративного позову.

При виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу.

Метою касаційного перегляду є перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі на підставі тих доказів та обставин, які були встановлені судами попередніх інстанцій. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі (ст.220 КАС України).

Отже, застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі, підтвердження їх відповідними доказами.

Тобто, застосування судом норм матеріального права повинно вирішити спір, який виник між сторонами у конкретних правовідносинах, які мають бути встановлені судами на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі.

Суд касаційної інстанції у цій справі зазначив, що з матеріалів справи вбачається та встановлено судами, що підставою прийняття оскаржуваної постанови Правління НБУ стало те, що Банк у термін 180 днів після його віднесення до категорії проблемних, не привів свою діяльність у відповідності до вимог законодавства, про що додатково свідчить погіршення його фінансового стану, зокрема: збільшення станом на 11 червня 2015 року порівняно з 21 грудня 2014 року незбалансованості за строками погашення активів та пасивів у періоді до 31 дня з "-" 684 млн. грн. (або 3,8%) до "-" 1 701 млн. грн. (або 8,9%), що свідчить про значний дефіцит ліквідності банку; залишок коштів на кореспондентському рахунку банку в Національному банку України станом на 16 червня 2015 року становить 48 млн. грн. (або 0,3% від зобов'язань). При цьому суди зазначили, що протиправна бездіяльність відповідача по неприйняттю рішень про продовження строку користування кредитами стало передумовою віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Вказана обставина за змістом пункту 1 частини першої ст.76 Закону №2181-ІІІ є обов'язковою підставою для прийняття Національним банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Також, однією з підстав прийняття оскаржуваної постанови стало одноразове грубе порушення Банком законодавства у сфері готівкового обігу, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, яке зафіксоване за результатами перевірки операційної каси Банку станом на 16 червня 2015 року, проведеної відповідно до розпорядження Національного банку України від 15 червня 2015 року №281-р, а саме порушення Банком п.1.3 розділу IV та додатка 16 Інструкції про ведення касових операцій банками України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року №174, у частині відсутності на касових документах підписів касира та отримувача коштів. Вказана обставина за змістом пункту 4 частини першої ст.76 Закону №2181-ІІІ є обов'язковою підставою для прийняття Національним банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Скасовуючи оскаржуване рішення НБУ, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, не заперечував, що НБУ як єдиний регулятор безпеки та фінансової стабільності банківської системи має право застосовувати відповідні заходи впливу, але при цьому вважав, що відповідачем не надано доказів про вчинення банком вказаних порушень, а тому послався на відсутність правових підстав, передбачених статтею 76 Закону 2121-III для віднесення ПАТ «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» до категорії неплатоспроможних.

Вказаний висновок є передчасним, на що не звернув уваги суд касаційної інстанції, який перевірив правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права при неповному дослідженні судами обставин, що мають значення для справи.

Так, відповідно до абзацу 3 частини першої статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (надалі - Закон № 679-XIV; в редакції на момент прийняття оскаржуваного рішення) банківський нагляд - це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

Згідно з пунктом 8 статті 7 Закону № 679-XIV НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.

Статтею 55 Закону № 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.

Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

Відповідно до статті 3 Закону № 2121-ІІІ (в редакції на момент прийняття оскаржуваного рішення) цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків.

Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків.

Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов'язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону № 2121-ІІІ.

Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов'язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов'язана з функціонуванням банків.

Частиною другою статті 63 Закону № 2121-III передбачено, що НБУ при здійсненні нагляду за діяльністю банків проводить перевірку банків з питань дотримання ними вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, та достатності заходів для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.

Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев'ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону № 679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону № 2121-ІІІ та інших законів України.

За змістом частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ відповідно до цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких належить, зокрема, віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного.

Відповідно до частини сьомої статті 75 Закону 2121-III передбачено, що Національний банк України протягом 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних має право прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Частиною першою статті 76 Закону 2121-III передбачено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі:

1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним;

2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України;

3) невиконання банком протягом 10 робочих днів поспіль 10 і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами;

4) одноразове грубе або систематичне порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.

В оскаржуваних судових рішеннях наводяться окремі міркування щодо визнання протиправними та скасування Постанови НБУ, проте суди не дослідили всі обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, які стосуються суті спірних правовідносин, зокрема: не досліджено судами чи передувало рішенню про визнання банку неплатоспроможним віднесення цього банку до категорії проблемних та з яких підстав, чи було відповідачем прийнято відповідне рішення; не з'ясовано та належним чином не визначено обсяг і характер встановлених Постановою НБУ порушень Банку, що підлягав судовому захисту, у тому числі й обставини щодо здійснення Банком ризикової діяльності, наявності численних скарг клієнтів банку про невиконання ним своїх зобов'язань; не надано належної оцінки здійсненому відповідачем аналізу статистичної та фінансової звітності банку, на підставі якого НБУ зроблено висновок про невжиття банком достатніх заходів для приведення діяльності у відповідність до вимог законодавства.

Крім того, зі змісту Постанови НБУ вбачається, що приводом для її прийняття стали, зокрема, пояснювальна записка Департаменту банківського нагляду від 18 червня 2015 року, складену за результатами перевірки банку, та довідка про результати позапланової інспекційної перевірки операцій каси банку, проте зазначені обставини залишилися належним чином не дослідженими і не з'ясованими судами.

Водночас, ухвалюючи рішення, суди не дослідили межі можливого виправданого втручання в дискреційні повноваження НБУ щодо застосування заходів впливу у разі порушення банками чинного законодавства.

Більш того, погоджуючись із задоволенням судом першої інстанції позовних вимоги в частині визнання рішення НБУ протиправним, касаційний суд підтримав висновок про те, що оскільки бездіяльність відповідача щодо неприйняття рішення стосовно поданих клопотань Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» про продовження строку користування кредитами та невнесення змін до кредитних договорів у цій справі визнана протиправною і саме ця бездіяльність стала однією із передумов віднесення банку до категорії неплатоспроможних, то це також є підставою для визнання оскаржуваної постанови Правління НБУ від 23 червня 2015 року № 408 неправомірною. Такими доводами було обґрунтовано і позовні вимоги.

Проте, враховуючи висновок колегії суддів Верховного Суду про непідсудність адміністративному суду позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо неприйняття рішення стосовно поданих клопотань про продовження строку користування кредитами та невнесення змін до кредитних договорів та закриття провадження у справі в цій частині, ця обставина суттєво впливає на оцінку обґрунтованості судових рішень, зокрема щодо доведеності відповідачем наявності підстав для прийняття оспорюваної постанови, і вказує на їх передчасність.

Таким чином, лише після встановлення цих та інших обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, зокрема і щодо наявності констатованих НБУ порушень, можна вирішити питання обґрунтованості застосування статей 73, 76 Закону №2121-III при застосуванні заходу впливу у вигляді віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що дотримання строку звернення з адміністративним позовом є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах, а також елементом правової визначеності. Вона дисциплінує учасників цих відносин у випадку, якщо вони стали спірними, запобігає зловживанням процесуальними правами, сприяє стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.

Враховуючи викладене, питання додержання позивачем строку звернення до суду, а у випадках його пропуску - поважності причин, має бути судами ретельно перевірено, а наведеним позивачем причинам слід дати об'єктивну оцінку.

Для ухвалення рішення по суті позовних вимог з урахуванням наведеного вище правового висновку Верховного Суду необхідно повно, всебічно та об'єктивно дослідити всі обставини справи з підтвердженням їх належними і допустимими доказами, та дати їм правову оцінку відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Верховний Суд, розглядаючи справу у межах визначеної главою 3 розділу IV КАС компетенції, позбавлений можливості встановлювати необхідні обставини у цій справі та усувати ті порушення, які можуть бути усунуті лише під час нового судового розгляду.

У зв'язку з цим постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду слід вжити передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, та постановити законне й обґрунтоване рішення.

Також Верховний Суд зазначає, що не містять розбіжностей надані Банком для порівняння постанови Верховного Суду України від 15 грудня 2015 року у справі № 800/206/15, від 28 лютого 2017 року у справі № 800/590/16, оскільки заява подана з підстав неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, однак Верховний Суд України на момент подання заяви не був судом касаційної інстанції.

Окрім того, предметом позову у вищенаведених справах стали вимоги щодо визнання незаконними указів Президента України, а не рішень НБ України, тобто правовідносини не є подібними до тих, що виникли у справі, яка розглядається.

Відповідно до частин першої, другої статті 243 КАС України суд задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 237 цього Кодексу.

За наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 цього Кодексу, суд має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції;

Враховуючи, що судом першої інстанції, з висновком якого погодився Вищий адміністративний суд України, не було встановлено вищенаведених обставин, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку про часткове задоволення заяви НБУ, скасування постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 жовтня 2016 року, постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 13 квітня 2017 року (провадження № К/800/1640/17), передання справи в частині вказаних позовних вимог на розгляд саме до суду першої інстанції.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), статтями 241, 242, 243 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року), суд

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні клопотання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо передачі справи № 826/11415/16 на розгляд до Великої Палати Верховного Суду відмовити.

У задоволенні клопотання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо розгляду справи № 826/11415/16 з повідомленням та викликом учасників справи відмовити.

Заяву Національного банку України перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 13 квітня 2017 року у справі № 826/11415/16 (провадження № К/800/1640/17) задовольнити частково.

Скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 13 квітня 2017 року у справі № 826/11415/16 (провадження № К/800/1640/17).

Провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності НБУ щодо неприйняття рішення стосовно поданих клопотань про продовження строку користування кредитами та невнесення змін до кредитних договорів закрити, роз'яснивши право звернення із цими позовними вимогами до суду господарської юрисдикції.

Справу № 826/11415/16 в частині позовних вимог про визнання протиправною та скасувати постанову Правління Національного банку України від 23 червня 2015 року №408 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" до категорії неплатоспроможних" передати на розгляд до суду першої інстанції - Окружного адміністративного суду міста Києва.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді М.М. Гімон

А.Ю. Бучик

Л.Л. Мороз