ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М.

04 липня 2018 року

м. Київ

щодо вирішення справи № 820/1648/17 (провадження № 11-447апп18) за позовом ОСОБА_2 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» Волкова Олександра Юрійовича (далі - уповноважена особа Фонду; ПАТ «Банк Михайлівський» відповідно), треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), ПАТ «Банк Михайлівський», про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2017 рокута ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2017 року.

За наслідками розгляду 04 липня 2018 року Великою Палатою Верховного Судувказаної справи касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2017 року скасовано в частині відмови у відкритті провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський» Волкова О. Ю. подати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_2 як вкладника, якому необхідно здійснити виплату відшкодувань на суму 200 000 грн та на суму 4 131 грн 10 коп. за рахунок Фонду; справу в цій частині направлено до суду першої інстанції для розгляду; в іншій частині ухвали судів першої й апеляційної інстанцій залишено без змін.

Із указаним висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся та висловлюю окрему думку з огляду на таке.

У поданому позові ОСОБА_2 просив: визнати протиправними та скасувати рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними переказів коштів, здійснених Товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-розрахунковий центр» (далі - ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр») на користь ОСОБА_2 на поточні рахунки № № НОМЕР_1, НОМЕР_2, відкриті в ПАТ «Банк Михайлівський», у сумі 200 000 грн з призначенням платежу - повернення коштів згідно з договором від 21 березня 2016 року № 980-006-000207853 та у сумі 4 131,10 грн з призначенням платежу - оплата процентів за цим же договором; зобов'язати уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_2 як вкладника, якому необхідно здійснити виплату відшкодувань на суму 200 000 грн та на суму 4 131,10 грн за рахунок Фонду.

Харківський окружний адміністративний суд ухвалою від 21 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 31травня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій мотивовано тим, що спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Позивачу роз'яснено, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.При цьому суди послалися на постанови Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі № 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі № 826/20410/14.

Задовольняючи частково касаційну скаргу ОСОБА_2, ВеликаПалата Верховного Суду вважала помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду подати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_2 як вкладника, якому необхідно здійснити виплату відшкодувань на суму 200 000 грн та 4 131,10 грн за рахунок Фонду, з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення), оскільки такий спір є публічно-правовим і виник із виконання уповноваженою особою Фонду своїх повноважень щодо гарантованого державою розміру відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

Також Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішень уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними переказів коштів, здійснених ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр» на користь ОСОБА_2 При цьому вказала на те, що оскільки рішення є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку, воно не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього рішення. Таким чином, права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. Отже, встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним, а тому позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними переказів коштів, здійснених ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий Центр» на користь ОСОБА_2, не можуть бути розглянуті у судовому порядку (в тому числі у господарських судах).

Однак із такими висновками не погоджуюся виходячи з наступного.

Зокрема, помилковими є висновки судів першої й апеляційної інстанцій, із якими частково погодилася ВеликаПалата Верховного Суду, про те, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з ліквідацією (банкрутством) банку, а тому вони регулюються нормами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому суди помилково послалися на те, що в цій справі особа, уповноважена на ліквідацію банку, має правовідносини з позивачем, які безпосередньо стосуються господарської діяльності банку, тому питання про захист права у разі його порушення банком, який перебуває на стадії ліквідації, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства за правилами підсудності, визначеними нормами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Суспільні відносини регулюються обов'язковими до виконання нормативно-правовими актами, які видаються органами законодавчої та виконавчої влади, у межах наданих їм повноважень.

Верховна Рада України, реалізуючи законодавчу функцію, визначила Фонд та Національний банк України особливими суб'єктами, які мають повноваження у сфері регулювання банківської діяльності, гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Спеціальними законами у цій сфері є Закон України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) та Закон України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність».

Стосовно питання юрисдикції цього спору, вважаю за необхідне зазначити таке.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне право.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

ЄСПЛ у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді)).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України).

Звертаючись до суду, ОСОБА_2 посилався, у тому числі на те, що 22 вересня 2016 року уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський» Волков О. Ю. повідомив його про нікчемність переказів коштів (транзакцій), здійснених 19 травня 2016 року ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр» на його поточний рахунок у сумі 200 000 грн з призначенням платежу - повернення грошових коштів згідно з договором від 21 березня 2016 року № 980-006-000207853 та у сумі 4 131,10 грн з призначенням платежу - оплата процентів за цим самим договором. Вказані грошові кошти, на його думку, є вкладом у розумінні вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» № 4452-VI (далі - Закон № 4452-VI), а тому уповноважена особа Фонду порушила його права як вкладника, який має право на відшкодування коштів відповідно до цього закону. Також вказував на те, що відповідач не зазначив, яким чином перекази коштів, ініційовані ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр» на користь позивача, мають відношення до підстав нікчемності, визначених законодавством; висновок щодо нікчемності не обґрунтований жодними доводами чи доказами. Крім того, жодна з підстав, указаних у статті 38 Закону № 4452-VI, не має відношення до правочинів, вчинених ПАТ «Банк Михайлівський» із позивачем, у тому числі й стосовно зарахування коштів на рахунок останнього. Грошові кошти у сумі 200 000 грн на момент прийняття рішення про ліквідацію банку перебували на поточному рахунку позивача у ПАТ «Банк Михайлівський».

Позовні вимоги полягають у визнанні протиправним та скасуванні рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними переказів коштів, здійснених на користь ОСОБА_2 на поточні рахунки, відкриті в ПАТ «Банк Михайлівський», та зобов'язанні уповноваженої особи Фонду подати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_2 як вкладника, якому необхідно здійснити виплату відшкодувань за рахунок Фонду.

З аналізу частини першої статті 26 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом у розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення банку з ринку, але не більше 200 000 гривень.

У даному випадку Фонд виступає гарантом перед вкладником за виконання банком своїх повноважень і має ознаки забезпечення зобов'язання, передбачені статтями 546, 548 ЦК України. Це зобов'язання Фонду ґрунтується безпосередньо з Закону № 4452-VI, що відповідає вимогам частини третьої статті 11 ЦК України.

Додатково можна зауважити, що кошти на виплату гарантованої суми вкладу Фонд передає не безпосередньо вкладнику, а, виходячи з усталеної практики Фонду, такі кошти передаються Фондом неплатоспроможному банку за договором позики відповідно до пункту 7 частини другої статті 20 названого Закону, а вимоги Фонду, відповідно до пункту 3 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI задовольняються у третю чергу.

Тобто, як між вкладником та банком, Фондом та банком, Фондом і вкладником існують приватноправові відносини з банківського рахунку (вкладу).

Таким чином, спір у справі, що розглядається, є спором про наявність чи відсутність цивільного права визнаватися вкладником чи кредитором банку і отримати відшкодування за вкладом, а тому він має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

За змістом статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (тут і далі - ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) 2004 року під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України).

Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в статті 16 ЦК України. Зі змісту частини третьої цієї статті вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Законом, який установлює нікчемність правочинів неплатоспроможного банку, є Закон № 4452-VI (частина третя статті 38 цього Закону).

Відповідно до статті 1 Закону № 4452-VI цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ.

Уповноважена особа Фонду в частині реалізації своїх повноважень щодо управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує функції керівництва банківської установи, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, а в правовідносинах банку, які випливають із укладених ним договорів, уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин.

Разом з тим Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права (частини перша і друга статті 3 Закону № 4452-VI).

Юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається з огляду на зміст правовідносин та функції Фонду або його уповноваженої особи.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 37 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду в разі делегування їй повноважень має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними в частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Як зазначено у частині другій статті 38 Закону № 4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з таких підстав: банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 6); банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 7).

Відповідно до частини п'ятої статті 38 вказаного Закону у разі отримання повідомлення Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. Такий нікчемний договір не може бути використаний для визначення ринкової ціни.

Згідно із частиною першою статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.

Уповноважена особа Фонду, підписуючи відповідний документ (наказ, рішення, розпорядчий документ, акт), по суті не приймає владного розпорядчого рішення щодо визнання правочину нікчемним, оскільки правочин визнається нікчемним законом автоматично. Таким рішенням лише констатується (фіксується) наявність у відповідних правочинах ознак нікчемності, встановлених законом. Підставою нікчемності правочину є не рішення уповноваженої особи Фонду, а норма закону, тому таке рішення (документ) не має розпорядчого значення і не є реалізацією владних управлінських функцій уповноваженої особи Фонду. Прийняття цього документа слід розглядати як дію, юридичний акт, що належить до підстав заявленого позову.

Отже, повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних повноважень.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України (у редакціях, чинних на час розгляду справи в суді) не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між уповноваженою особою Фонду, Фондом та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права вкладника за відповідним договором на отримання відшкодування коштів за рахунок Фонду. У такому випадку виникає спір про цивільне право, оскільки повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних.

Крім того, способами адміністративної юстиції у разі задоволення позову відповідно до частини другої статті 245 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року чи частини другої статті 162 КАС України у редакції на час розгляду справи, є: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Поновити право заявника можливо лише цивільно-правовими способами.

У рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41); ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41).

Грошові кошти є об'єктом права власності, у тому числі приватної.

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої статті 1063 ЦК України особа може укласти договір банківського вкладу на користь третьої особи.

Наука цивільного права виходить із того, що розміщення особою коштів на рахунках банку з метою їх збереження є реалізацією її права власності на ці кошти.

Реальність будь-якого суб'єктивного права власності полягає в його гарантованості.

Виходячи з викладеного, вважаю, що спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, адже за вищевказаних обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

Разом із тим не можу погодитися з висновком Великої Палати Верховного Суду щодо визначення правової природи наказу уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції»).

При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя,можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.

Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вбачається, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так і інших прав та свобод людини і громадянина.

Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов'язанням України, які виникли, зокрема, у зв'язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Висновок про неможливість оскарження наказу уповноваженої особи Фонду про віднесення правочину (договору) до нікчемних та застосування наслідків нікчемності правочину, є тим обмеженням доступу до правосуддя, на які звертали увагу у своїх рішеннях, як ЄСПЛ, так і Конституційний Суд України.

Вважаю, що обмеження доступу до правосуддя можливе лише у випадках, встановлених законом. Тлумачення, тим більше розширювальне, такого обмеження, за наявності майнового спору між сторонами, недопустиме, виходить за межі повноважень суду.

Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.

Так, згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність вимогам закону, незалежно від визнання його таким.

Відповідно до частин першої ? третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом. Такі обов'язки встановлені у статті 38 Закону № 4452-VI при віднесення договорів до категорії нікчемних.

Фонд має повноваження на визнання правочинів нікчемними на підставі положень статті 38 Закону № 4452-VI у поєднанні з нормами ЦК України, які регулюють порядок визнання правочинів нікчемними.

Оскільки договір банківського вкладу за своєю природою є публічним, то за таких обставин кожен вкладник не гарантований від позадоговірного втручання у його власність та розпорядження його коштами іншою стороною договору, без права на судовий захист у спосіб, який має право обирати сама особа.

Таким чином, висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що наказ уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемним правочину є внутрішнім розпорядчим документом банку, і не є підставою для застосування наслідків нікчемності правочину; він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього наказу; права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи; встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним - не відповідають змісту повідомлення уповноваженої особи Фонду щодо наслідків віднесення правочину до нікчемного відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI та статті 228 ЦК України, у зв'язку з чим позивача не включено до переліку та реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду.

Отже, унеможливлення особою оспорити акт уповноваженої особи, яка в такому випадку діє як керівний орган банку, та оскаржити застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, обмежує її права на судовий захист, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту. У кінцевому рахунку вказаний висновок обмежує його право на мирне володіння майном.

Зважаючи на вимоги частини другої статті 38 Закону № 4452-VI, згідно з якою протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті, можна зробити висновок, що Фонд не тільки перевіряє, а і встановлює, чи є підстави для визнання правочину нікчемним. Отже, у даному випадку поєднуються як встановлені законом підстави для віднесення правочинів до категорії нікчемних, так і вольова діяльність працівників Фонду, його уповноваженої особи, які наділені правом визначати підстави для віднесення правочину до нікчемних, що не заперечує як помилки з боку вказаних осіб, так і можливості зловживання правом.

Зробивши висновки, що права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи, Велика Палата Верховного Суду позбавила позивача можливості в разі пред'явлення до нього позову про витребування майна захищати своє право шляхом оспорювання наказу, що не відповідає вимогам частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, та є порушенням статті першої Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На підставі викладеного, вважаю помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені за результатами розгляду касаційної скарги, як у частині направлення справи на новий судовий розгляд, так і в частині залишення без змін оскаржуваних судових рішень із наведених мотивів, адже, виходячи з предмета і підстав поданого позову, характеру спірних правовідносин та норм матеріального права, які підлягають застосуванню, справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Суддя О. М. Ситнік