open Про систему
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
  • Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
emblem

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/3806/17 Суддя (судді) першої інстанції: Келеберда В.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Кобаля М.І.,

Суддів: Губської Л.В., Епель О.В.,

при секретарі: Кривді В.І.

за участю:

представника позивача: ОСОБА_3

представника відповідача: Щеглової Л.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Державної фіскальної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА _5(далі по тексту - Позивач) звернулася до суду із адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України (далі - Відповідач, ДФС України) в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ від 15 лютого 2017 року № 294-о про її звільнення;

- поновити ОСОБА_5 на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департаменту розвитку митної справи ДФС з 16.02.2017 року;

- стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з дня звільнення по день фактичного поновлення на роботі.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року зазначений адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши представників сторін, що прибули у судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 наказом голови ДФС України від 16.06.2015 року № 1662-о призначена на посаду начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України. Зазначена посада відноситься до посад державної служби.

25 .05.2016 року позивача під власний підпис повідомлено про наступне вивільнення із займаної посади, у зв'язку з скороченням штатної чисельності апарату та змінами у штатному розкладі ДФС України. У попередженні про наступне вивільнення зазначено, що вакантні посади відсутні.

24.01.2017 року позивачу запропоновано такі посади для переведення:

- заступник начальника відділу загальної методології оподаткування управління координаційної роботи з вдосконалення податкової системи Департаменту методологічної та нормотворчої роботи;

- головного державного ревізора-інспектора відділу обробки та оприлюднення даних митної статистики управління митної статистики Департаменту моніторингу доходів та обліково-звітних систем;

- головного державного ревізора-інспектора відділу аналізу митних оформлень управління митного аудиту Департаменту аудиту на період відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_6;

- головного державного ревізора-інспектора відділу перевірок з окремих питань Департаменту аудиту на період відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_7

Із запропонованими вакантними посадами позивач ознайомилася та відмовилася від них, про що залишила відповідний запис на попередженні. Позивачем зазначено, що для переведення відповідачем не було запропоновано усіх наявних вакантних посад, які існували в період з дня попередження і до дня її звільнення, та серед яких були наявними такі посади, які вона могла б обійняти для подальшої роботи.

Відповідно до наказу ДФС України № 294-о від 15.02.2017 року ОСОБА_5 звільнено з займаної посади за п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України та за п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», у зв'язку зі зміною організації структури та скороченням штатної чисельності ДФСУ.

Позивач, вважаючи зазначений наказ протиправним, а своє звільнення незаконним, звернулася до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не надано доказів та переконливих пояснень щодо відсутності можливості надати позивачу пропозиції рівноцінної посади державної служби відповідно до її кваліфікації, а тому зазначені дії (бездіяльність) відповідача, що полягають у пропонуванні позивачу не всіх вільних на час попередження про вивільнення посад, не можуть вважатися належним виконанням обов'язку щодо вжиття заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу і є протиправними.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, на підставі наказу № 535 від 23.07.2015 року «Про введення в дію Структури Державної фіскальної служби України», наказу № 598 від 12.08.2015 року «Про внесення змін до наказу ДФС від 23.07.2015 № 535», наказу № 1022 від 30.12.2015 року «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України» та наказу № 763 від 12.09.2016 року «Про внесення змін до наказу ДФС від 30.12.2015 року № 1022» відбулася реорганізація Державної фіскальної служби України із скороченням штатної чисельності працівників.

25.05.2016 року позивач - ОСОБА_5 попереджена про наступне вивільнення із займаної посади, у зв'язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності ДФСУ під власний підпис.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відносини щодо підстав та порядку припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення врегульовані положеннями ст. 87 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII (далі по тексту - Закон № 889-VIII), згідно якої скорочення чисельності або штату державних службовців є самостійною підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Так, Закон № 889-VIII визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої та громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Згідно ст. 83 зазначеного Закону державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.

Пунктом 1 ч.1 ст. 87 Закону № 889-VIII передбачено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Відповідно до ч.3 ст.87 Закону № 889-VIII процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Працездатним громадянам, які постійно проживають на території України гарантовано правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 Кодексу законів про працю України).

Згідно п. 1 ч.1 ст. 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

При цьому, як встановлено правилами частини другої цієї статті, звільнення з зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

За змістом статті 492 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Із викладеного вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, тобто вжити усіх заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 має повну вищу економічну освіту відповідно до диплому серії НОМЕР_1 від 22 червня 1995 року, виданого Київським державним університетом імені Т.Г.Шевченка, за спеціальністю «економічна кібернетика».

Відповідно до пункту 2 частини другої розділу XV Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про вищу освіту» від 01 липня 2014 року вища освіта за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста після набрання чинності цим Законом прирівнюється до вищої освіти ступеня магістра.

Отже, позивач є спеціалістом з економічної кібернетики, економістом-аналітиком, має високу кваліфікацію у сфері аналізу та управління різноманітними секторами економіки: виробництва, фінансів, банківського бізнесу, державного управління та інше, та, виходячи з записів у трудовій книжці, має значний досвід роботи в митних органах, а також органах доходів і зборів (більше 24 років).

Як вбачається з матеріалів справи, представником позивача ОСОБА_3 неодноразово направлялися запити до відповідача щодо надання публічної інформації про наявність вакантних посад у ДФС України протягом періоду з 25.05.2016 року по 15.02.2017 року.

З наданих представнику позивача відповідей від 14 вересня 2016 року № 9669/з/99-99-04-01-01-14, від 23 лютого 2017 року № 2698/з/99-99-04-01-01-14, від 01 вересня 2016 року № 9194/з/99-99-04-01-01-14, від 10 березня 2017 року № 3350/з/99-99-04-01-01-14, від 24 лютого 2017 року № 2717/т/99-99-04-01-01-14 вбачається, що у період з дня попередження ОСОБА_5 про наступне вивільнення (25.05.2016) по день її звільнення (15.02.2017) у різних Департаментах, управліннях, відділах ДФС України рахувалася вакантними значна кількість посад центрального апарату, а також структурних підрозділів ДФСУ, на які можливо було б працевлаштування. При цьому, лише у період з 25 травня 2016 року по 25 липня 2016 року (за два місяці) у центральному апараті ДФСУ здійснено 85 призначень (переведень) на вакантні посади.

Загалом з 41 постійної вакантної посади, та щонайменше 20 вакансій на час перебування працівників у відпустці по догляду за дитиною, наведених у переліках, позивачу запропоновано на вибір лише 4 вакансії.

Крім того, станом на день звільнення позивача у ДФС України були наявна значна кількість посад, що свідчить про те, що відповідачем не було забезпечено права позивача до рівного доступу громадян до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Закон № 889-VIII містить поняття рівнозначної посади, як посади державної служби, що належать до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.

Між тим, як вбачається з наявної в матеріалах справи копії попередження про наступне вивільнення ОСОБА_5, що відповідачем взагалі не було запропоновано позивачу вакантні посади в ДФС України.

Лише, 24.01.2017 позивачу запропоновано посади для переведення, які в свою чергу, не є рівнозначними тій, що вона обіймала раніше.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що відповідачем не надано, ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції, належних та допустимих доказів, переконливих пояснень щодо відсутності можливості надати позивачу пропозиції рівноцінної посади державної служби відповідно до її кваліфікації.

Таким чином, пропозиція відповідача ОСОБА_5 не всіх вільних посад, на час попередження про вивільнення позивача, не можуть вважатися належним виконанням обов'язку щодо вжиття заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу, а тому є протиправними.

Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що оскаржуваний наказ ДФС України № 294-о від 15 лютого 2017 року «Про звільнення ОСОБА_5.» є незаконним та підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів апеляційної інстанції також погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Правовими положеннями ч. 2 ст. 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію викладену в постанові Верховного суду України від 14.01.2014 у справі №21-395а13, в якій зазначено, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами закріпленими у Порядку.

Правовими положеннями ч. 5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, суд апеляційної інстанції зазначає, що вимоги позивача щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від задоволених позовних вимог, а тому підлягають задоволенню.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100), згідно п. 2 розділу ІІ якої, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Крім того, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суму витрат на правову допомогу у розмірі 6 080,00 грн.

Відповідно до ч.1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з наданих до матеріалів справи документів, на підтвердження вказаних витрат позивачем надано: копію договору про надання правової допомоги № 03/17 ГДС від 06.03.2017 року та копію додаткової угоди до нього № 1 від 06.03.2017 року; копію диплома спеціаліста ОСОБА_3, виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, Акт № 1 передачі-прийняття послуг з надання правової допомоги від 23 червня 2017 року, копії квитанцій до прибуткового касового ордеру № 10 від 11 травня 2017 року та № 15 від 23 червня 2017 року. Згідно зазначених документів позивачем понесені витрати на правову допомогу в загальній сумі 6 080, 00 грн.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В даному випадку, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності своїх дій та не надано обґрунтованих доводів звільнення позивача з займаної посади, відповідно до норм чинного законодавства.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

В зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 243, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційну скаргу може бути подано безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст. 329 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.

Суддя-доповідач: М.І. Кобаль

Судді: Л.В. Губська

О.В. Епель

Джерело: ЄДРСР 75112025
Друкувати PDF DOCX
Копіювати скопійовано
Надіслати
Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати

Навчальні відео: Як користуватись системою

скопійовано Копіювати
Шукати у розділу
Шукати у документі

Пошук по тексту

Знайдено:

Зачекайте, будь ласка. Генеруються посилання на нормативну базу...

Посилання згенеровані. Перезавантажте сторінку