Справа № 750/4743/15-ц Провадження № 22-ц/795/626/2018

Головуючий у I інстанції – ОСОБА_1 Доповідач - Губар В. С.

Категорія – цивільна

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 червня 2018 року

м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого судді - Губар В.С.,

суддів - Вінгаль В.М., Кузюри Л.В.,

із секретарем судового засідання – Шапко В.М.

Позивач – ОСОБА_2

Відповідач – ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5

Треті особи – Чернігівська міська рада, Орган опіки та піклування Деснянської районної у м. Чернігові ради

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (із повідомленням учасників справи) у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 березня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням,

місце ухвалення судового рішення – м. Чернігів

дата складання повного тексту судового рішення – 28 березня 2018 року

В С Т А Н О В И В :

У травні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, яка діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5, та, після зміни підстав позову, просила визнати ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей такими, що втратили право користування квартирою № 69 в будинку 27 по вул. Червоногвардійській в м. Чернігові з підстав, передбачених ст. 107 ЖК України у зв’язку з вибуттям на інше постійне місце проживання.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 посилалась на те, що з червня 2014 року відповідачі за місцем реєстрації не проживають і переїхали на постійне місце проживання у ІНФОРМАЦІЯ_1, забравши свої особисті речі та речі дітей.

Позивач стверджує, що в с. Зайці Чернігівського району Чернігівської області ОСОБА_3 веде сільське господарство, має город та свійських тварин, а її син ОСОБА_4 з 24.11.2014 року відвідує дитячий садок «Пролісок», який розташований у с. Михайло-Коцюбинське. Вказує, що рішення про не проживання у спірній квартирі відповідач ОСОБА_3 прийняла добровільно, перешкоди у користуванні квартирою позивач їй не чинила.

На підставі ст. 107 ЖК України, ОСОБА_2 просила визнати ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей ОСОБА_4, ОСОБА_5 такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 березня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено в повному обсязі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що в оскаржуваному рішенні суд посилається лише на встановлені юридичні факти, які мали місце у 2017-2018 роках та жодним чином не відображають та не дають правову оцінку фактам, які мали місце у 2014-2015 роках, тобто на час звернення до суду із зазначеним позовом.

Як зазначає апелянт, під час розгляду справи було встановлено, що відповідач ОСОБА_3 вибула на постійне місце проживання в інше жиле приміщення, що відповідно до ст. 107 ЖК України є підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірною квартирою. На думку апелянта, факт вибуття відповідачки та її дітей на постійне місце проживання у с.Зайці підтверджується повідомленням Левковицької сільської ради від 28 травня 2015 року, довідкою Чернігівського ДНЗ № 46 та інформацією, наданої завідувачем Михайло-Коцюбинським ДНЗ, квитанціями про сплату за житлово-комунальні послуги по спірній квартирі, а також актом, складеним 11 серпня 2015 року, про непроживання особи за місцем реєстрації.

Апелянт посилається на те, що під час розгляду справи було встановлено, що ОСОБА_3 народила дитину11 березня 2016 року, яка була зареєстрована за місцем реєстрації матері, тобто у спірній квартирі. Проте, допитані в судовому засіданні свідки підтвердили, що відповідач постійно проживає разом з дітьми в с. Зайці Чернігівського району Чернігівської області.

Апелянт вважає, що посилання ОСОБА_3 на те, що вона отримує допомогу при народженні дитини та субсидії на відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг саме за місцем реєстрації в спірній квартирі не заслуговують на увагу, оскільки зазначені обставини лише свідчать про звернення ОСОБА_3 із заявами до відповідних державних установ за зареєстрованим у встановленому порядку місцем проживання.

Відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 у встановлений строк не подавала.

Чернігівська міська рада та орган опіки та піклування Деснянської районної у м. Чернігові ради в судове засідання апеляційного суду не з’явилися, про час і місце розгляду справи належним чином сповіщені, що документально підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. За правилами ч.2 ст. 372 ЦПК України неявка сторони, належним чином повідомленої про дату, час і місце розгляду справи не перешкоджає апеляційному розгляду справи, а відтак апеляційний суд ухвалив розглядати справу у відсутність осіб, які в судове засідання не з’явились.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_3 та її неповнолітні діти не проживають і не зареєстровані за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, а вказана квартира належить на праві власності позивачу та її неповнолітній дочці та прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову з підстав, заявлених ОСОБА_2

З таким висновком суду першої інстанції погоджується апеляційний суд, враховуючи наступне.

Згідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При апеляційному розгляді вказаної цивільної справи колегія суддів приймає до уваги положення частин 1 та 2 статті 367 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено наступне.

Квартира АДРЕСА_1 станом на день звернення ОСОБА_2 до суду належала до державного житлового фонду та перебувала на балансі КП «ЖЕК-13» Чернігівської міської ради.

Як убачається з наявних у матеріалах справи довідок КП «ЖЕК-13» Чернігівської міської ради від 17 червня 2015 року № 1989, від 31 серпня 2015 року № 3131 та від 28 вересня 2015 року № 2351 у спірній квартирі були зареєстровані ОСОБА_3, її син – ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, та донька – ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_2 та її донька – ОСОБА_6

Як встановлено судом, згідно довідки про склад сім’ї, виданої управлінням адміністративних послуг Чернігівської міської ради від 30 серпня 2017 року за адресою АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_2 та її дочка ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_5.

ОСОБА_3 знята з реєстрації на підставі рішення суду 23.05.2016 року, ОСОБА_4 знятий з реєстрації за рішенням суду 23.05.2016 року, ОСОБА_5 знята з реєстрації за рішенням суду 23.05.2016 року, ОСОБА_7 знята з реєстрації на підставі рішення суду 11.10.2016 року.

Проте, апеляційний суд враховує, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 березня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Чернігівської області від 23 травня 2016 року, на підставі яких ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей ОСОБА_4, ОСОБА_5 визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням, скасовані ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 вересня 2017 року.

Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_3 11 березня 2016 року народила доньку ОСОБА_7 та 24.03.2016 року місце проживання новонародженої ОСОБА_7 було зареєстровано за адресою реєстрації місця проживання ОСОБА_3 - у квартирі АДРЕСА_3 (натепер Льотна) в м. Чернігові.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 01.09.2016 року визнано ОСОБА_7 такою, що втратила право користування квартирою №69 будинку 27 по вул. Льотна в м. Чернігові.

Згідно наявної у матеріалах справи інформації в.о. старости Левковицького старостинського округу М.-Коцюбинської селищної ради від 12.12.2017 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7 зареєстровані та проживають в будинку №1 про вул. Перемоги у с. Зайці Чернігівського району з 08.06.2017 року.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 просила визнати ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей ОСОБА_4, ОСОБА_5 такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням на підставі ст. 107 ЖК України.

Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено, що 14.09.2017 року ОСОБА_2 звернулась із заявою про надання дозволу на приватизацію квартири за адресою АДРЕСА_4.

На підставі розпорядження органу приватизації Управлінням квартирного обліку та приватизації житлового фонду Чернігівської міської ради від 25 вересня 2017 року надано дозвіл на приватизацію квартири за адресою: АДРЕСА_5 ОСОБА_2

29 вересня 2017 року видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_6, за яким ОСОБА_2 належить на праві приватної спільної часткової власності ? частина квартира, інша ? частина – ОСОБА_6

Апеляційним судом встановлено і не заперечувалось сторонами, що ОСОБА_3 разом з неповнолітніми дітьми на даний час проживають за адресою – с. Зайці Чернігівського району Чернігівської області, вул. Перемоги, буд. 1. Зазначений будинок належить на праві приватної власності матері чоловіка ОСОБА_3 Як встановлено апеляційним судом, натепер шлюб між ОСОБА_3 та її чоловіком ОСОБА_8 розірваний. Зазначені обставини в апеляційному суді ніхто не спростовував і не заперечував.

Відповідно до положень ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 107 ЖК наймач або член його сім”ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред’явлення позову про це.

Як убачається з матеріалів справи, позивачем не надано суду першої інстанції і не представлено апеляційному суду належних і допустимих доказів, які б достовірно підтвердили наявність окрім спірної квартири такого житла, де б відповідач ОСОБА_3 та її неповнолітні діти безспірно і постійно були б забезпечені житловою площею та мали захищені житлові права.

Зважаючи на обставини цієї конкретної справи, апеляційний суд визнає за необхідне при вирішенні даного спору застосувати Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набула чинності для України 27.09.91., Європейську Конвенцію по захисту прав людини та основоположних свобод, яка Україною ратифікована 17.07.97., та практику Європейського Суду, як це визначено ст.17 Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 року № 3477-IV.

Зокрема, апеляційний суд враховує вимоги ст.ст.3,4,6, Конвенції про права дитини, де визначено, що у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, і держави – учасниці зобов”язані забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов”язки її батьків, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів та забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини.

Стаття 16 Конвенції вказує, що дитина не може бути об”єктом втручання у здійснення її права на недоторканість житла, та має право на захист закону від такого втручання або (навіть) посягання, а значить спірне житлове приміщення, де малолітні діти ОСОБА_3 у встановленому законом порядку набули право користування житлом, є недоторканим і житлові права малолітніх дітей підлягають судовому захисту, оскільки наразі ці діти в силу свого віку не мають змоги і можливості самостійно і добровільно визначитися з місцем свого проживання.

Як убачається з огляду практики Європейського суду із прав людини, термін «житло» в тлумаченні Суду означає переважне місце, де особа мешкає на постійній основі, або де особа мала твердий намір мешкати - справи Новоселецький проти України, Кривіцька та Кривіцький проти України, Прокопович проти Росії.

Суд нагадує про практику органів Конвенції, за якою концепція житла у розумінні ст. 8 не обмежується площами, які є законно заселеними або були законно оформлені. «Житло» - це автономна концепція, яка не залежить від її кваліфікації за національним законодавством. Відповідь на запитання є чи не є певне приміщення житлом, що підпадає під захист статті 8 Конвенції буде залежати від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх та безперервних зв’язків особи з конкретним місцем, яке вона визначає як своє житло. Позивачем не доведено суду першої інстанції і не надано доказів апеляційному суду на підтвердження тих обставин, що належний на праві власності вже колишній свекрусі ОСОБА_3 будинок по вул..Перемоги 1 у с.Зайці Чернігівського району, є постійним житлом відповідачки та її дітей.

Сукупність ретельно досліджених та проаналізованих обставин справи, приводить апеляційний суд до переконання, що примусове, на вимогу позивача, позбавлення малолітніх дітей житлового приміщення є передчасним і призведене до порушення ст.8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, якою передбачено право на недоторканість житла, яке охоплює, в розумінні Європейського суду, право безперешкодного доступу та перебування в ньому, а також право не бути виселеним, а в разі порушення цього права особи держава повинна мати вагомі підстави, які виправдовували б її дії.

Пункт 2 ст. 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання з боку держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї ж статті, а отже і у використання прав на житло, є виправданим. Таке втручання повинно бути передбачено законом і необхідне у демократичному суспільстві, здійснюватися в інтересах національної безпеки, громадського спокою або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров»я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Питання виселення або користування житловим приміщенням має розглядатися з урахуванням принципу верховенства права. Суд має перевірити, чи було втручання позивача у житлові права малолітніх дітей відповідача виправданим та необхідним у демократичному суспільстві, яка була нагальна потреба у позбавленні дітей права на житло та чи дотримані межі розсуду. Рішення про втрату права на житло у цій конкретній справі з точки зору верховенства права і ст. 8 Конвенції могло б бути виправданим у демократичному суспільстві та у соціально орієнтованій правовій державі лише у тому разі, якби було доведено, що відповідач дійсно має інше житло для постійного проживання і позбавлення малолітніх дітей права на житло у спірній квартирі для цих дітей не матиме ніяких негативних наслідків.

Апеляційний суд враховує, що поняття «житло» в сенсі статті 8 Конвенції охоплює також і місце, куди особа має намір повернутися чи де було її постійне помешкання (рішення у справі Гіллоу проти Сполученого Королівства» від 24 листопада 1986 року).

Апеляційний суд вважає, що у даному конкретному випадку, позбавлення дітей на набуте на законних підставах право на житло у спірній квартирі, яка належала до державного житлового фонду та фактично була єдиним законним житлом для дітей ОСОБА_3, позбавить статтю 8 Європейської Конвенції її ефективності та усього її практичного значення та суперечитиме принципу дотримання справедливої рівноваги між інтересами конкуруючих сторін та інтересами дитини.

Окрім того, апеляційний суд враховує вимоги Законів України: „Про охорону дитинства” щодо морального, культурного, духовного, соціального і здорового розвитку дитини; „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” щодо попередження бездомності та безпритульності, яким визначено неприпустимим зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей стосовно житлових приміщень, право користування якими мають діти.

Тому, з метою попередження можливих негативних наслідків для малолітніх дітей та виходячи з верховенства права, апеляційний суд не визнає за доцільне визнання їх натепер такими, що втратили право користування спірною квартирою на підставі ст. 107 ЖК України. При цьому суд враховує ті обставини, що в ході розгляду справи суду не надано доказів, які б безсумнівно і достовірно підтвердили, що ОСОБА_3 разом із дітьми дійсно на законних підставах набула права користування помешканням по вул. Перемоги, 1 в с. Зайці Чернігівського району Чернігівської області та не доведено, що в цьому приміщенні вона мешкає на постійній основі, де вона є «вдома» і її житлові права надійно захищені.

Перевіривши доводи ОСОБА_2, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не містить посилань на відповідні правові підстави, які б безспірно підтвердили обґрунтованість заявлених вимог.

Зважаючи на сукупність обставин цієї конкретної справи та наявних у справі доказів, апеляційний суд приходить до переконання, що оскільки спірна квартира приватизована і належить ОСОБА_2 та її доньці ОСОБА_6 на праві приватної власності кожній по ? частині, а відповідач ОСОБА_3 та її діти у цій квартирі натепер не проживають і не зареєстровані, а отже не можуть бути виселені із спірного житлового приміщення з підстав, заявлених ОСОБА_2

Враховуючи відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими апелянт обґрунтовував доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2

Сукупність досліджених обставин та наявних у справі доказів приводить апеляційний суд до переконання, що судом першої інстанції правильно встановлені фактичні обставини справи і їм надана вірна юридична оцінка.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скарги без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 38, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий:

Судді:

Повний текст постанови складений 02 липня 2018 року.