Постанова

Іменем України

26 червня 2018 року

м. Київ

справа № 310/8107/15-ц

провадження № 61-5507св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М.

(суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Бердянський міжрайонний прокурор в інтересах держави,

відповідачі: Бердянська міська рада Запорізької області, ОСОБА_1,

третя особа - реєстраційна служба Бердянського міського управління юстиції у Запорізькій області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року в складі судді Черткової Н. І. та рішення апеляційного суду Запорізької області

від 13 жовтня 2016 року в складі колегії суддів: Бондар М. С., Бєлка В. Ю., Онищенко Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2015 року Бердянський міжрайонний прокурор в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Бердянської міської ради Запорізької області, ОСОБА_1, третя особа - реєстраційна служба Бердянського міського управління юстиції у Запорізькій області (далі - реєстраційна служба Бердянського МУЮ у Запорізькій області), про визнання незаконним та скасування пункту 5.12 рішення Бердянської міської ради Запорізької області від 20 листопада 2014 року № 23 про передачу земельної ділянки в оренду, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що 20 листопада 2014 року Бердянською міською радою прийнято рішення № 23 «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам», пунктом 5.12 якого затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0600 га, розташовану на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). На підставі цього рішення державним реєстратором речових прав на нерухоме майно 09 грудня 2014 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на цю земельну ділянку.

Перевіркою прокуратури встановлено, що указаним рішенням Бердянської міської ради Запорізької області затверджено проекти відведення та передано у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з порушенням вимог Земельного та Водного кодексів України, Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року. Надана ОСОБА_1 земельна ділянка розташована на території магістральної вулиці загальноміського значення та території реконструкції під забудову для обслуговування відпочиваючих в зоні двох кілометрів від урізу води, тобто в межах прибережної захисної смуги, що є підставою для скасування пунктів рішення міської ради про виділення земельної ділянки. Крім того, спірна земельна ділянка передана в приватну власність без затвердженої містобудівної документації м. Бердянська, зокрема, за відсутності детальних планів територій окремих районів міста та території Бердянської коси.

На підставі викладеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, Бердянська міжрайонна прокурора в інтересах держави, просила визнати незаконним та скасувати пункт 5.12 рішення п'ятдесят першої сесії Бердянської міської ради Запорізької області шостого скликання № 23 від 20 листопада 2014 року «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам»; визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане державним реєстратором 09 грудня 2014 на ім'я

ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1; скасувати рішення державного реєстратора від 09 грудня 2014 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку

на АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 0,0600 га, яка знаходиться на АДРЕСА_1, територіальній громаді м. Бердянська в особі Бердянської міської ради.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано пункт 5.12 рішення п'ятдесят першої сесії Бердянської міської ради Запорізької області шостого скликання № 23 від 20 листопада 2014 року «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам».

Визнано недійсним свідоцтво про право власності, видане державним реєстратором 09 грудня 2014 на ім'я ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1.

Скасовано рішення державного реєстратора від 09 грудня 2014 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку на АДРЕСА_1.

Зобов'язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку вартістю 113 088 грн, площею 0,0600 га, яка знаходиться на АДРЕСА_1, територіальній громаді м. Бердянська в особі Бердянської міської ради.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та Бердянської міської ради Запорізької області на користь держави судовий збір у розмірі 243,60 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах м. Бердянська та двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря, а також відноситься до земель рекреаційного призначення. Під час прийняття рішення «Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам» Бердянська міська рада Запорізької області порушила вимоги чинного на той час земельного та водного законодавства, в частині підстав та порядку надання земельної ділянки у власність ОСОБА_1, а тому, зазначені пункти рішення є незаконними та підлягають скасуванню, а свідоцтво про право власності на земельну ділянку, що видане на підставі вказаного рішення, повинно бути визнано недійсним.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 13 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення питання щодо розподілу судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 121,80 грн.

Стягнуто з Бердянської міської ради Запорізької області на користь держави судовий збір у розмірі 121,80 грн.

В решті рішення місцевого суд залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірна земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_1 з порушенням вимог чинного законодавства, внаслідок чого ухвалені правовстановлюючі документи підлягають скасуванню, а земельна ділянка - поверненню, оскільки отримана відповідачем без належних правових підстав.

У касаційній скарзі поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що прокурор не обґрунтував в позові, які інтереси держави порушені оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради, видачею свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку. Так, в позові прокурор зазначив, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах населеного пункту (м. Бердянська) та відноситься до земель, якими розпоряджалась Бердянська міська рада Запорізької області, однак в інтересах територіальної громади м. Бердянська позов не заявлено, а Бердянська міська рада є відповідачем у справі.

Щодо позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, ОСОБА_1 зазначає, що відповідно до положень Закону України «Про Державний земельний кадастр» належним відповідачем у справі має бути орган державної реєстрації прав, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно.

Судами не застосовано статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободу цій справі, яка гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність.

У лютому 2017 року Бердянська місцева прокуратура Запорізької області подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, на час розгляду справи судами).

02 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням п'ятдесят першої сесії Бердянської міської ради Запорізької області шостого скликання № 23 від 20 листопада 2014 року «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок», ОСОБА_1 була передана у приватну власність земельна ділянка площею 0,0600 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_1.

Земельна ділянка, що була передана у власність ОСОБА_1, за даними Українського класифікатора цільового використання землі після розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки знаходиться в межах населеного пункту м. Бердянська та на день прийняття рішення відносилась до земель рекреаційного призначення.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 09 грудня 2014 року видано свідоцтво про право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1.

Відповідно до даних виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області, викладених у листі від 23 березня 2015 року, згідно з Генеральним планом м. Бердянська за адресою виділеної відповідачу земельної ділянки, передбачено розміщення лише магістральної вулиці загальноміського значення та території реконструкції під забудову для обслуговування відпочиваючих.

Установлено, що земельна ділянка, яка надана ОСОБА_1, розташована в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря на відстані 480 метрів від урізу води, що підтверджено ситуаційною схемою земельної ділянки, виконаною фізичною особою підприємцем «ОСОБА_6».

Відповідно до положень статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтями 2, 19 Закону України «Про охорону земель» визначено, що об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи органів державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, згідно з положеннями статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, крім інших землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до положень статті 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті в тому числі, прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами.

Відповідно до вимог статті 60 ЗК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації.

Згідно зі статтею 88 Водного кодексу України (далі - ВК України) з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Відповідно до статті 90 ВК України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

Згідно із статтею 59 ЗК України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування можуть передавати земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови із земель водного, фонду лише на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Вищенаведені законодавчі норми встановлюють розміри прибережних захисних смуг в залежності від виду водойми та прямо забороняють надання у приватну власність земельних ділянок водного фонду, до яких відносяться прибережні захисні смуги.

Установлено, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах законодавчо визначеної статтею 88 ВК України двокілометрової прибережної захисної смуги Азовського моря.

Так, згідно із статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до статті 21 ЗК України, недійсним рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

За змістом частин першої, другої статті 3, статті 4 ВК України, пункту «а» частини першої статті 58, статей 59, 60, частини першої статті 84 ЗК України землі під водними об'єктами, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) i канали; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок, морів i навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Відповідно до положень статті 88 ВК України, Порядку визначення poзмірів i меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня

1996 року № 486 (далі - Постанова КМ України № 486), Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада

2004 року, розмір та межі прибережних захисних смуг встановлювались за проектами землеустрою (термін та зміст за статтею 50-54 Закону України «Про землеустрій»), а населених пунктів - відповідно до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови. При наданні у користування земельних ділянок навколо зазначених та інших водних об'єктів, мали врахуватися ці положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг, а у paзі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, збереження водних об'єктів мало бути досягнуто шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних poзмірів i меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови КМ України № 486 з урахуванням конкретної ситуації.

Судами встановлено, що у затвердженому оскаржуваним рішенням проекті землеустрою розміри і межі прибережної захисної смуги Азовського моря не враховано, що унеможливлює відведення такої земельної ділянки.

Крім цього, при затвердженні оскаржуваним рішенням ради проекту землеустрою були порушені вимоги містобудівного законодавства, оскільки забудова та використання території населених пунктів повинні відповідати Генеральному плану відповідного населеного пункту.

За даними Генерального плану м. Бердянська, затвердженого рішенням Бердянської міської ради Запорізької області від 25 червня 2009 року № 8, за адресою, виділеної ОСОБА_1 земельної ділянки, передбачено розміщення лише магістральної вулиці загальноміського значення та території реконструкції під забудову для обслуговування відпочиваючих, що підтверджується листом виконкому від 23 березня 2015 року.

Нормативні акти, які регулюють забудову населених пунктів та застосовуються у всіх випадках будівництва, також передбачають обмеження щодо забудови таких земельних ділянок.

Згідно з пунктами 10, 11 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови. Водоохоронна зона морів, морських заток і лиманів, як правило, збігається з прибережною захисною смугою і визначається шириною не менш як 2 (два) кілометри від урізу води.

Також, відповідно до вимог статті 17, 18 Закону України «Про основи містобудування» містобудівна документація регулює планування, забудову та інше використання територій, є основою для вирішення питань раціонального використання територій, вирішення питань щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об'єктів містобудування та упорядкування територій; вирішення питань вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи користування земель для містобудівних потреб.

Статтею 13 Закону України «Про планування і забудову територій» передбачено, що детальний план території розробляється згідно з генеральним планом населеного пункту та визначає розташування червоних ліній, ліній регулювання забудови; розташування окремих земельних ділянок та об'єктів містобудування, вулиць, проїздів, пішохідних зон, щільність, поверховість, інші параметри забудови, містобудівні умови і обмеження забудови земельних ділянок; розташування інженерно-транспортної інфраструктури; принципи формування архітектурно-просторової композиції забудови; інші вимоги, визначені державними будівельними нормами.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434.

Всупереч наведеним вимогам земельного законодавства, враховуючи, що спірна земельна ділянка розташована в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря, відповідачами порушено вимоги чинного земельного законодавства та не дотримано порядок набуття права власності на землю.

Таким чином, Бердянська міська рада Запорізької області при прийнятті пункту 5.12 рішення від 20 листопада 2014 року № 23 порушила вимоги земельного, водного та містобудівного законодавства, що вказує на протиправність дій міської ради, а тому зазначене рішення є незаконним.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої й апеляційної інстанції про задоволення позову, оскільки спірна земельна ділянка перебуває в межах двокілометрової прибережної захисної смуги уздовж Азовського моря, а також згідно з Генеральним планом м. Бердянська знаходиться на території розміщення магістральної вулиці загальноміського значення та реконструкції під забудову для обслуговування відпочиваючих, а тому не може бути передана у власність громадянам відповідно до статей 48, 52 ЗК України.

Згідно з частинами першою та другою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов'язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

У справі, яка переглядається вставлено, що власником спірної земельної ділянки є територіальна громада Бердянської міської ради Запорізької області, яка своїм рішенням незаконно передала у власність земельну ділянку ОСОБА_1 Оскільки пункт 5.12 рішення підлягає скасуванню, то відсутні правові підстави збереження цього майна за відповідачем, а тому до спірних правовідносин, які виникли безпосередньо між власником майна і його володільцем, суди правильно застосували положення

статті 1212 ЦК України.

Доводи касаційної скарги, що прокурор не надав обґрунтування того, які інтереси держави порушені оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради Запорізької області, є необґрунтованими, оскільки частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно з частиною другою статті 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 45 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

У справі, яка переглядається, в позовній заяві прокурор зазначив, що відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 447 від 30 червня 2015 року «Про ліквідацію територіальних органів Державної інспекції сільського господарства» ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної інспекції сільського господарства, в тому числі і Державну інспекцію сільського господарства в Запорізькій області, яка відповідно до статті 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» визначена, як центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Отже, відсутність у Держсільгоспінспекції України повноважень щодо звернення до суду в сфері дотримання земельного законодавства органами місцевого самоврядування є підставою для набуття прокурором у цій справі статусу позивача.

Доводи касаційної скарги, що вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку не підлягає задоволенню, не заслуговують на увагу, оскільки такі вимоги є похідними і не впливають на законність та обґрунтованість рішень суддів та не порушують прав та інтересів скаржника.

Доводи касаційної скарги, що судами не застосовано статтю 1

Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободу цій справі, яка гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, спростовуються наступним.

Відповідач не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його, відповідача, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, також узгоджуються з висновками Європейського суду з прав людини

(далі - ЄСПЛ) у справі «Депаль проти Франції» (рішення від 29 березня

2010 року).

У вказаній справі ЄСПЛ судами встановлено, що заявник і його дружина придбали в 1960 році житловий будинок, частково побудований на ділянці узбережжя, що відноситься до категорії прибережної суспільної власності. Ряд рішень, які дозволяли тимчасове заняття прибережної суспільної власності на певних умовах і регулярно поновлювалися до грудня 1992 року, надавали заявникам законний доступ до власності. Справа «Броссе-Трибуле та інші проти Франції» стосується аналогічних фактів. У 1945 році мати заявників придбала житловий будинок, що відноситься до прибережної суспільної власності. Наступні користувачі землі ґрунтувалися на рішеннях префекта, які дозволяли її заняття, які систематично поновлювалися з вересня 1909 року по грудень 1990 року. У вересні 1993 року префект повідомив сторонам за обома справами, що набув чинності Закон про розвиток, захист і поліпшення прибережних зон (далі - Закон про прибережні зони), який не дозволяв йому знову поновлювати дозвіл на тих же умовах, оскільки Закон виключив будь-яке приватне використання прибережної суспільної власності, у тому числі використання житлового будинку. Однак префект запропонував укласти зі сторонами справ договір, який дозволив би обмежене і суворо індивідуальне користування, забороняючи передачу або продаж землі і будинків, а також проведення стосовно майна будь-яких робіт, окрім пов'язаних з обслуговуванням, і давав би державі можливість після закінчення терміну дії дозволу повернути власність в первісний стан або знову використовувати. Сторони відхилили пропозицію і в травні 1994 року звернулися до адміністративного суду з вимогою скасувати рішення префекта. У грудні 1995 року префект подав заяву до адміністративного суду, вказавши сторони як відповідачів щодо правопорушення, пов'язаного з незаконним втручанням у право громадського проїзду і проходу, оскільки вони продовжували незаконно займати суспільну власність. Він також вимагав видати стосовно них розпорядження про приведення берегової смуги в стан, що передував будівництву житлових будинків, за рахунок сторін і без надання компенсації. Державна рада, діючи як апеляційний суд останньої інстанції, постановила в березні 2002 року, що зазначена власність була частиною прибережної суспільної власності, що сторони не могли посилатися на речове право щодо землі або будівель і що обов'язок повернути землю в початковий стан без виплати компенсації не були заходами, які заборонені статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. ЛуЇ Депаль подав заяву до ЄСПЛ, рішення за якою було ухвалено в лютому 2009 року.

На підставі всієї сукупності зроблених висновків ЄСПЛ вважав (п. 92), що покладений на заявника тягар у вигляді зносу будинку без відшкодування збитків не був особливим і надмірним. Розрив рівноваги між інтересами суспільства і заявника не мав місця.

ЄСПЛ встановив, що в питаннях забудови берегів міркування захисту громадських інтересів і охорони навколишнього середовища є підставою для позбавлення права приватної власності. Тобто рішення французької влади, які постановили знести будівлю на березі, спрямоване якраз на захист прав людини, а саме - права людей на вільний доступ до берега і чисте море, які конфліктують з правом власності месьє Депаля.

ЄСПЛ вважає, що заявник не міг не знати про те, що дозвіл на приватне володіння ділянкою в публічних угіддях в якийсь момент може бути йому не продовжено і що вимога знести будинок може розглядатися як регулювання користування власністю з метою, що відповідає загальному інтересу. Правовий режим публічної власності, яка закріплює її призначення як публічне користування з метою служити загальному благу, відповідає цій категорії (п. 80).

ЄСПЛ в рішенні вказував, що «політика облаштування території та охорони навколишнього середовища, де переважаюче значення має загальний інтерес, надає державі ширшу свободу розсуду, ніж це має місце при регулюванні виключно цивільних прав».

Так, ЄСПЛ дійшов висновку, що «у справі владою держави-відповідача порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободдопущено не було» (п. 93).

За таких обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та апеляційного суду містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що рішення місцевого у нескасованій частині та апеляційного судів ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому ці рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року у нескасованій рішенням апеляційного суду Запорізької області від 13 жовтня 2016 року частині, та рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. О. Лесько

С.Ю. Мартєв

В.В.Пророк

І.М.Фаловська