Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"22" червня 2018 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Катющенко В.П.

при секретарях - Сіренко Д.В., Юдицькому К.О.

за участю: позивача ОСОБА_1

представника позивача - ОСОБА_2

відповідача - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва, цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та виселення з квартири, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач , ОСОБА_1, звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом, в якому просить суд: визнати недійсним договір № 11/08/1 від 11 серпня 2016 року, укладений між шахраєм ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на оренду 1/6 частини житла площею в 1,46 кв.м. у квартирі АДРЕСА_1 та виселити ОСОБА_4 з означеної квартири; стягнути з відповідача ОСОБА_3 на його користь судовий збір в сумі 1 280 гривень.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що організоване злочинне угрупування в особі ОСОБА_3, ОСОБА_5, приватного нотаріуса Белугіної В.Л. та посадовців правоохоронних органів Дніпровського району м. Києва, вчинивши низку тяжких злочинів, заволоділи ? частиною їхньої з сином спільної сумісної неподільної (в силу ст.ст. 183, 190 ЦК України), не визначеної в частки, не виділеної в натурі рішенням суду однокімнатної квартири готельного типу АДРЕСА_1 жилою площею 8,8 кв.м. У зв'язку з наведеним, прокуратурою Дніпровського району м. Києва проти вищевказаних та інших шахраїв відкрито кримінальне провадження № 420131100400004802 від 19 березня 2013 року за частиною 4 статті 190 КК України за «незаконні дії працівників правоохоронних органів з приводу захоплення квартири заявника та вселення в дану квартиру третьої особи». Пов'язане з вищенаведеним злодіянням, проти вищевказаних осіб відкрите кримінальне провадження у 2016 році за тією ж частиною 4 статті 190 КК України і Дніпровська райполіція, і в яких його визнано потерпілим. В подальшому, так звана власниця ? частини не виділеного в частки житла площею у 8,8 кв.м. , ОСОБА_5, на підставі чергового службового підроблення приватного нотаріуса Белугіної В.Л., яке видає за свідоцтво про право власності, таємно від них і без їхніх письмових згод, посвідчених нотаріусом, в порушення пункту 2 частини 2 статті 369 ЦК України, подарувала 1/6 частину від означеної площі, тобто, 1,46 кв.м. житла своєму співмешканцю ОСОБА_3 Останній же 1,46 кв.м. подарованого йому житла договором № 11/08/1 від 11 серпня 2016 року протиправно здав в оренду ОСОБА_4

Стаття 47 ЖК УРСР «встановлює норму жилої площі в розмірі 13,65 кв. на одну особу». Це, по-перше. По-друге, частина 2 статті 50 ЖК роз'яснює: «Не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі старшими за 9 років, крім подружжя». А в означеній кімнаті загальною жилою площею в 17,6 кв. м. проживають він, 85-річний пенсіонер, його 35-річний син ОСОБА_7, 40-річна ОСОБА_5, 50-річний ОСОБА_3 та 30-річний орендар ОСОБА_4 Крім того, по-третє, частина 3 статті 50 ЖК роз'яснює, що «Не попускається заселення квартири, збудованої для однієї сім 'ї, двома і більше сім'ями, або двома і більше одинокими особами». А в даному випадку в однокімнатну квартиру жилою площею в 17,6 кв. м. заселено 5-ть (п'ять) різностатевих, різносімейних «особей» (!), - Це для того, щоб вони з сином не витримали знущань, полишили своє приватне житло, яке захищає ст. 41 Конституції України і стали безхатченками, а шахраї заволоділи всією квартирою. По-четверте, ні ОСОБА_5, ні ОСОБА_3 не є (і ніколи не будуть) наймачами квартири АДРЕСА_1. Бо в даній ситуації це заборонено законом (ст. 63 ЖК, ст. ст. 183, 190 ЦК). А, отже, шахрай ОСОБА_3 не має права здавати в оренду 1,46 кв. м. площі не виділеної в частку в їхній з сином неподільній однокімнатній квартирі. По-п'яте, якби ОСОБА_5 та ОСОБА_3 і були наймачами не визначеної в частки, не виділеної в натурі рішенням суду їхньої неподільної однокімнатної квартири, то частина 3 статті 91 ЖК недогойданим роз'яснює: «Для здачі в піднайом жилого приміщення у квартирі, в якій проживає два або більше наймачів, потрібна згода цих наймачів та членів їх сімей». - Він же, як наймач, та його син, як член сім'ї, такої згоди на оренду 1,46 кв. м. не виділеного в частку житла шахраєві ОСОБА_3 не давали. По-шосте, частина 4 статті 91 ЖК роз'яснює: «Договір піднайму укладається в письмовій формі з наступною реєстрацією у житлово-експлуатаційній організації». А такої реєстрації Договору оренди №11/08/1 від 11 серпня 2016 року в ЖРЕО №404, яке обслуговує будинок АДРЕСА_1, шахрай ОСОБА_3 не здійснював (і не міг здійснювати), бо це було б продовженням його криміналу та криміналу посадовців ЖРЕО. По-сьоме, частина 1 статті 93 ЖК роз'яснює: «Здача жилого приміщення в піднайом не допускається, якщо, в результаті вселення піднаймача на кожну особу, яка проживає в цьому приміщенні, буде менше від установленого для надання жилих приміщень», тобто, менше за 13,65 кв. м. на кожну особу. - У даному ж випадку на дві особи незаконно захопленого житла припадає всього 1,46 кв. м., тобто, по 0,73 кв. м. на кожну особу, які Орендар, відповідно до пункту 15 Договору, має право «здавати в суборенду». По-восьме, орендар ОСОБА_4, як і його попередники, не сплачує коштів за користування жилим приміщенням та за комунальні послуги, а ОСОБА_3 5-й рік не сплачує податків за оренду їхнього житла, бо не є (і ніколи не буде) ні його власником, ні наймачем. По-дев'яте, у зв'язку з наведеним, стаття 94 ЖК резюмує: «Здача жилого приміщення в піднайом з порушенням вимог, установлених, частинами першою, третьою і четвертою статті 91 і статтею 93 цього Кодексу, тягне за собою недійсність договору піднайму. У цьому разі громадяни, які незаконно поселилися в жилому приміщенні, зобов'язані негайно звільнити його, а в раз відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого житла».

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 15 вересня 2017 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, про визнання правочину недійсним та виселення з квартири та справа призначена до розгляд у відкритому судовому засіданні.

В судовому засіданні 09 листопада 2017 року судом, до участі в справі, в якості третьої особи, яка не заявляє самосійних вимог щодо предмета спору, залучено - ОСОБА_4.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції.

Відповідно до п.9 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України, в редакції Закону України №2147-VIII від 03.10.2017 року, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 08 лютого 2018 року , судом з'ясовані питання визначені в ст. 197 ЦПК України, та враховуючи відсутність заяв та клопотань від учасників справи, закінчено підготовче провадження у справі, а також з метою дотримання прав учасників справи, встановлені строки для подання заяв по суті справи.

Станом на день розгляду справи по суті від учасників справи заяви по суті справи до суду не подані.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні заявлені позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в судовому засіданні заявлені позовні вимоги також підтримав, з підстав викладених у письмових поясненнях, які долучені до матеріалів справи та оголошені в судовому засіданні, просив позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні проти позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позову. Пояснив суду, що знає позивача вісім років, в судах щодо спірної квартири було 20 справ. Дитина позивача скоїла злочин, вбивши людину, у зв'язку з чим судом було винесено вирок та присуджено сплату грошової компенсації. В порядку виконання вироку суду, виконавчою службою ? частина спірної квартири була арештована та виставлена на продаж через прилюдні торги. Вказану частину квартири було придбано ОСОБА_5, яка бажала викупити іншу частину квартири, щоб перевести прожити туди свою матір. Позивачу було запропоновано продати свою ? частину квартири, але він негативно поставився до цього, хоча навіть і не цікавився продажем ? частини квартири через торги. Зазначив, що йому особисто належить близько 3 кв.м. спірної квартири. В подальшому, вони зверталися до суду з позовом про компенсацію ? частини спірної квартири, але їм було відмовлено, так як у позивача кошти відсутні. Щодо сторони договору оренди 1/6 частини квартири ОСОБА_4, зазначив, що останній являється його довіреною особою, а самого договору не було укладено взагалі. Дійсно, раніше, він укладав договір оренди частини квартири, але з іншою особою, та вважає, що спірний договір було підроблено. ОСОБА_4 лише контролює, щоб його майно та майно ОСОБА_5 не було пошкоджено позивачем. Зазначив, що позивачу пропонувалося встановити порядок користування житловим приміщенням, але він ніяк не бажає укладати мирову угоду, у зв'язку з чим окремого особистого рахунку на частину квартири не було виділено. Також, пояснив суду, що він не сплачує комунальні послуги по квартирі, оскільки не користується комунальними послугами та не зареєстрований за адресою спірної квартири. Технічний паспорт на квартиру наразі перебуває у нього.

Третя особа ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, про день, час та місце судового розгляду повідомлявся належним чином, суд про причини не явки не поваідомив.

За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу у відсутність третьої особи.

Суд, вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, приходить до наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Як вбачається з матеріалів справи, 11 червня 1996 року між ОСОБА_9 за дорученням ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, які діяли від свого імені та від імені своїх неповнолітніх дітей: ОСОБА_13 і ОСОБА_14, та між ОСОБА_15, який діяв за дорученням ОСОБА_1, який діяв від свого імені та від імені свого неповнолітнього сина ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу нерухомості, за яким ОСОБА_1 та ОСОБА_7 придбали квартиру АДРЕСА_1.

В подальшому, ? частина квартири АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_5 на підставі акта державного виконавця про проведені прилюдні торги, що підтверджується свідоцтвом, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Белугіною В.Л., зареєстровано в реєстрі за № 46.

18 грудня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування частини квартири, за умовами якого дарувальник ОСОБА_5 подарувала, а обдаровуваний ОСОБА_3 прийняв у дар 1/6 частину квартири АДРЕСА_1.

Відповідно до ст. 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно ст. 355 Цивільного кодексу України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до ч. 1 ст. 356 Цивільного кодексу України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Статтею 150 Житлового кодексу УРСР передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно ст. 158 Житлового кодексу УРСР, наймач користується жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення укладається між власником будинку (квартири) і наймачем у письмовій формі з наступною реєстрацією у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється. Договір повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначати права і обов'язки наймодавця і наймача та інші умови найму.

Відповідно до ст. 169 Житлового кодексу УРСР, у разі припинення договору найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, наймач і особи, які проживають разом з ним, зобов'язані звільнити жиле приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

11 серпня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір № 11/08/1 оренди житла, відповідно до якого орендодавець ОСОБА_3 передає, а орендар ОСОБА_4 бере у тимчасове користування для проживання 1/6 частину квартири АДРЕСА_1.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, сторона позивача посилається на те, що вказаний вище договір порушує права та інтереси позивача, як співвласника квартири, а відповідач не має прав здавати в оренду 1,46 кв.м. площі не виділеної в частку, а сам договір оренди не був зареєстрований у житлово-експлуатаційній організації, при цьому орендарем не сплачуються коштів за користування жилим приміщенням, а відповідач не сплачує податків за оренду житла.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним . Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як роз'яснено в п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9, відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

З огляду на аналіз норм законодавства України вбачається, що позовні вимоги щодо порушення законодавства під час укладення спірного договору може бути заявлено заінтересованою особою за умови порушення її прав та законних інтересів.

Суб'єктивне право лише тоді може бути визнано мірою можливої поведінки уповноваженої особи, коли воно забезпечено (гарантовано) від неправомірного впливу зовнішніх чинників. Така гарантія найбільш ефективно втілюється у можливості вимагати захисту цивільного прав та інтересу. Під поняттям цивільно-правового захисту слід розуміти передбачену законом вид і міру можливого або обов'язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Визначення цієї поведінки через право (можливість) чи через обов'язок залежить від суб'єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також волевиявлення учасника цивільних правовідносин, право якого зазнало несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту становить право, яке означає як право самостійно здійснити поновлення порушеного права у межах і у порядку, визначеному законом (самозахист), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх же здійснення такого захисту, якщо воно належить до їхніх повноважень, є обов'язком.

Захисту підлягає суб'єктивне цивільне право та інтерес, який охороняється законом.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу, внаслідок чого суб'єктивне право уповноваженої особи зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 51 Цивільного процесуального кодексу України, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Як вбачається з укладеного спірного договору, останній було укладено між відповідачем ОСОБА_3 та фізичною особою ОСОБА_4

При цьому, позивачем пред'явлено позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди до ОСОБА_3, який являється лише однією із сторін спірного договору, будь-яких позовних вимог до другої із сторін договору - ОСОБА_4 позивачем пред'явлено не було. Натомість, ухвалою суду від 09 листопада 2017 року, постановленою без видалення до нарадчої кімнати із занесенням до журналу судового засідання, за ініціативою суду у справі було залучено ОСОБА_4 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача. Судом стороні позивача були роз'яснені вимоги ст. 51 Цивільного процесуального кодексу України, в той же час стороною позивача клопотань про залучення ОСОБА_4 до участі у справі в якості співвідповідача заявлено не було, у зв'язку з чим визнання недійсним укладеного договору оренди з позиції цивільної відповідальності однієї із сторін договору не представляється за можливе. Крім того, стороною позивача суду не було надано належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_4 проживає у квартирі АДРЕСА_1, що в свою чергу свідчило про виконання останнім спірного договору оренди.

З огляду на надані суду докази з позиції пред'явлених позовних вимог, оцінюючи їх у сукупності з позиції належності та допустимості, у суду відсутні підстави вважати, що відповідачем ОСОБА_3, як співвласником спірної квартири порушуються, не визнаються або оспорюються права та інтереси позивача в частині права власності останнього на частину даної квартири, щоб свідчило про зміну його суб'єктивного права.

Щодо заявлених позовних вимог про виселення ОСОБА_4 зі спірної квартири, то вказані позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки суд не вправі зобов'язати третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору здійснити певні дії або утриматися від них, враховуючи те, що дана особа не являється співвідповідачем у даному спорі.

Згідно ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та виселення з квартири.

Враховуючи, що суд дійшов ґрунтовних висновків про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1, відшкодування судових витрат в порядку ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України, не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 150, 158, 169 Житлового кодексу УРСР, ст.ст. 203, 215, 317, 319, 355, 356 Цивільного кодексу України, п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9, ст.ст. 2, 10, 48, 49, 51, 76, 77-81, 89, 209, 210, 247, 265, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

У Х В А Л И В:

В позові ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, АДРЕСА_1) до ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2, АДРЕСА_2), третя особа ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та виселення з квартири - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а саме Дніпровський районний суд м. Києва.

Повне судове рішення складено 27 червня 2018 року.

Суддя: