Постанова

Іменем України

13 червня 2018 року

м. Київ

справа № 572/13/16-ц

провадження № 61-4939св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), УсикаГ. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 23 травня 2016 року у складі судді Товстика І. В. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 02 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Буцяка З. І., Гордійчук С. О.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») про визнання пунктів кредитного договору недійсними, припинення договору іпотеки та стягнення коштів.

Позов обгрунтовано тим, що 12 грудня 2011 року між ПАТ «Дельта Банк» та ним укладено кредитний договір № К-3727551, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 45 000 грн із кінцевим терміном повернення коштів до 11 грудня 2014 року включно. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором в той же день з ОСОБА_3 укладено договір поруки та договір іпотеки, згідно якого банку передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Під час укладення кредитного договору банком порушені вимоги статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила) в частині встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості у вигляді сплати 0,6% комісії, що є несправедливою умовою договору згідно статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», та положення пункту 9.1 кредитного договору про встановлення пені за прострочку повернення кредитних коштів із розрахунку 1% від простороченої суми за кожний день прострочення, що є несправедливою умовою договору, яка суперечить принципам розумності та добросовісності та порушує цивільні права позичальника, що є підставою для визнання вкзааних умов договорому недійсними.

Позивач повністю виконав зобов'язання за кредитним договором від 12 грудня 2011 року, з урахуванням обставини недійсності підпункту 1.3.1 пункту 1.3 та пункту 9.1 кредитного договору, сплатив більшу суму за договірними зобов'язаннями, яка перевищує тіло кредиту та нараховані банком відсотки, у зв'язку з чим поверненню кредитором підлягає сума 13 154,70 грн переплачених ним платежів. За умови виконання ним основного зобов'язання за кредитним договором припинив свою дію договір іпотеки від 12 грудня 2011 року. Позивач просив визнати підпункт 1.3.1 пункту 1.3 та пункт 9.1 кредитного договору №К-727551 від 12 грудня 2011 року недійсними, визнати договір іпотеки від 12 грудня 2011 року припиненим та стягнути з відповідача зайві сплачені ним кредитні кошти у розмірі 13 154,72 грн.

Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 23 травня 2016 року у позові ОСОБА_2 до ПАТ «Дельта Банк» про визнання пунктів кредитного договору недійсними, припинення договору іпотеки та стягнення коштів відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час укладення сторонами кредитного договору №К-3727551 від 12 грудня 2011 року відповідачем дотримано вимоги закону, а саме: в частині зазначення суми кредиту, дати видачі кредиту, річної відсоткової ставки, щомісячної суми ануїтетного платежу, строку внесення платежів, умов повернення кредиту, нарахування та сплати відсотків, права дострокового виконання зобов'язань за договором, відповідальності позичальника, який був ознайомлений із умовами кредитування у банку, інформацією щодо сукупної вартості кредиту, порядком погашення основної суми кредиту, процентів за користування кредитом, загальним розміром вказаних сум та розміром сукупних витрат, необхідних для укладення кредитного договору, а також обслуговування кредитної заборгованості.

Суд першої інстанції виходив з того, що сторони погодили умови спірного кредитного договору, позивач засвідчив, що інформація надана йому банком є повною, доступною і достовірною, що підтвердив своїм підписом. До січня 2016 року ОСОБА_2 не оскаржував спірний договір та не порушував питання про розірвання кредитного договору, виконував умови договору, сплачуючи кредитні кошти, що свідчить про те, що позивач не вважав його умови несправедливими. Тому відсутні правові підстави для визнання підпункту 1.3.1 пункту 1.3 та пункту 9.1 кредитного договору №К-3727551 від 12 грудня 2011 року недійсними та для повернення зайво сплачених кредитних коштів у сумі 1 154,72 грн, які сплачувались відповідно до підпукту 1.3.1 пункту 1.3 кредитного договору.

Суд першої інстанції вказав, що позивач не надав допустимих і належних доказів на підтвердження припинення дії договору іпотеки від 12 грудня 2011 року, виконання зобов'язань за кредитним договором, оскільки згідно довідки-розрахунку заборгованості за кредитним договором №К-3727551 від 12 грудня 2011 року станом на 25 березня 2016 року позивач має заборгованість за тілом кредиту - 1 349,00 грн, що виключає припинення іпотеки нерухомого майна як способу забезпечення виконання зобов'язань.

Вирішуючи спір, судом першої інстанції виходив з безпідставності позовних вимог, оскільки не встановлено фактів порушення цивільних прав позивача внаслідок дій відповідача.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 02 вересня 2016 року відхилено апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Рішення Сарненського районного суду від 23 травня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, що підлягають застосуванню та погодився з висновками суду першої інстанції, що ПАТ «Дельта Банк» дотримано вимоги статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», пунктів 3.1, 3.3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, оскільки позичальнику ОСОБА_2 як споживачу надана інформація про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки, що передувало укладенню кредитного договору. Позивач своїм підписом засвідчив згоду з умовами договору та підтвердив надання йому інформації про умови цього договору.

Апеляційний суд також зазначив, що звернення позивача до суду з позовом через рік після кінцевого строку сплати останнього платежу з вимогою про визнання умов договору недійсними, про які йому було відомо та які ним не було виконано, є намаганням уникнути цивільно-правової відповідальності за неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором.

У вересні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 23 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 02 вересня 2016 року.

30 вересня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2

10 травня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану справу призначено до судового розгляду.

01 лютого 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не обґрунтували відмову у визнанні недійсним підпункту 1.3.1 пункту 1.3 кредитного договору. Підставою для задоволення позовних вимог, як зазначалося у позові та апеляційній скарзі, є визнання пунктів договору нікчемними відповідно до положень частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Банку забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Постанова) банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору). У підпункті 1.3.1 пункту 1.3 кредитного договору зазначено, що позичальник додатково, крім відсотків за кредитом, сплачує щомісячно комісію за обслуговування кредитної заборгованості у розмірі 0,6 % від розміру кредиту, але у договорі не вказано за які послуги надані банком позичальнику (споживачу) останній повинен сплачувати 0,6% комісії від розміру кредиту, а отже, вказана комісія не є послугою у розумінні Закону. Суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги та не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року №6-1341цс15, який стосується лише несправедливих умов кредитного договору, який регулюється іншими нормами права, що встановлюють несправедливі умови договору частини п'ятої статті 11 та статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» ( далі - Закон).

У справі містяться не тільки інші підстави та предмет позову та нормативно-правове регулювання спірних правовідносин, а й наявні інші мотиви, які надають право суду приймати інші рішення з наведенням відповідних мотивів. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 визначено, що дія положення пунктів 22, 21 статті 1, статті 11 Закону у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України, поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору.

Судами не вмотивовано підставу відмови у застосуванні до спірних правовідносин вищезазначеного рішення Конституційного Суду України, зокрема статей 11, 18 Закону, а також частину другу статті 627 ЦК України. Відповідно до роз'яснень у рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013, зазначено, що вимога про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є завищеною, не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині третій статті 509 та частинах першої, другої статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності та розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Висновки суду апеляційної інстанції не відповідають обставинам справи, оскільки позивач сумлінно сплачував платіж визначений пунктом 3.4 кредитного договору у розмірі 1 910, 36 грн, що кореспондується з графіком платежів (додаток №1 до кредитного договору) та підтверджується доказами, які не взято до уваги судами першої та апеляційної інстанцій: розрахунок сплачених платежів за кредитним договором за період з 12 грудня 2011 року по 02 грудня 2015 року, виписки з розрахунку за особовим рахунком за кредитним договором за період з 12 грудня 2011 року по 02 грудня 2015 року. За вказаними платіжними документами ним було сплачено на погашення кредитної заборгованості 72 475, 96 грн, а згідно додатку №1 до договору (графіку платежів) на користь банку повинно бути сплачено 68 772, 86 грн, оскільки на підставі пунктів 6.1, 6.2, 6.3 кредитного договору платежі на загальну суму 3 913, 50 грн зараховувалися не на погашення боргу за кредитом, а сплачувалися окремо страховій компанії, нотаріусу та оцінювачу. Відповідно до пункту 2.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168 (далі - Правила), банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту.

Суд першої інстанції не перевірив та не надав оцінку поясненням позивача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, що будь-яких документів перед укладенням кредитного договору позичальник не отримував, не підписував та не був повідомлений про кредитні умови за кредитним договором. У пункті 11.5 кредитного договору не зазначено, що позичальник отримав таку інформацію у письмовому вигляді відповідно до пункту 2.1 Правил, частини другої статті 11 Закону, і ця інформація була надана йому до укладення кредитного договору. У порушення статей 10, 11, 60 ЦПК України відповідач не надав доказів на спростування наведених позивачем доводів.

20 листопада 2017 року ПАТ «Дельта Банк» подало до суду заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на те, що судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими з дотриманням норм матеріального та процесуального права з врахуванням правового висновку Верховного Суду України висловленого у постанові від 02 грудня 2015 року у справі №6-1341цс15.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Судами встановлено, що 12 грудня 2011 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № К-3727551 (далі - кредитний договір), за умовами якого останній отримав у тимчасове користування на умовах повернення, строковості, платності, забезпеченості та цільового характеру використання грошові кошти у розмірі 45 000 грн із сплатою 18,6% річних за користування кредитом та з кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 11 грудня 2014 року включно, на умовах визначених цим договором.

Відповідно до підпункту 1.3.1 пункту 1.3 кредитного договору позичальник сплачує кредитору щомісячно комісію за обслуговування кредитної заборгованості у розмірі 0,6% від суми кредиту, зазначеної у пункті 1.1 цього договору.

Згідно з пунктом 1.6. кредитного договору сукупна вартість кредиту за цим договором зазначена у реальній процентній ставці та в абсолютному значенні подорожчання кредиту. Розмір реальної процентної ставки дисконтує всі майбутні грошові платежі позичальника за кредитом до чистої суми виданого кредиту і з урахуванням сплати процентів за користування кредитом, плати за обслуговування кредитної заборгованості та інших плат, передбачених цим договором та складає 42,64% процентів на рік. Абсолютне значення подорожчання кредиту наведено в додатку №1 до цього договору, який є його невід'ємною частиною.

Відповідно до пункту 9.1 кредитного договору за прострочення повернення кредитних коштів та/або сплати процентів, комісій позичальник сплачує кредитору пеню із розрахунку 1% від простроченої суми за кожний день прострочення. Вказана пеня сплачується у випадку порушення позичальником строків платежів, передбачених пунктами 1.1, 1.4, 3.4, 3.14, 3.16 цього договору, а також будь-яких інших строків платежів, передбачених цим договором. Сплата пені не звільняє позичальника від зобов'язання сплатити проценти, комісії за весь час фактичного користування кредитом.

Відповідно до пункту 3.4 кредитного договору позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за період користування кредитом, нарахованих відповідно до пункту 3.3 договору, шляхом здійснення фіксованих ануїтетних платежів у сумі 1 910,36 грн у встановлений цим договором термін - 12 числа кожного місяця.

Судами встановлено, що на забезпечення виконання умов зобов'язань за кредитним договором в той же день між банком та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За змістом положень статті 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачено самостійне встановлення банком процентних ставок та комісійну винагороду за наді послуги.

Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює прав споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Згідно з пунктом 11.5 кредитного договору підписанням цього договору позичальник підтверджує, що він отримав повну, доступну та вичерпну інформацію щодо умов надання кредиту за договором, а саме - щодо сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, переліком та розміром всіх комісій кредитора, що пов'язані з наданням, обслуговуванням та погашенням кредиту, щодо розміру щомісячних платежів та орієнтованої сукупної вартості подорожчання кредиту, враховуючи розмір комісії та обслуговування кредитної заборгованості; один з оригіналів цього договору був переданий позичальнику.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та виконував його умови; відповідач надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у додатках до договору споживчого кредиту «Загальна вартість кредиту» та «Графік погашення кредиту», які підписані позивачем, міститься повна інформація стосовно умов кредитування.

Як вбачається з матеріалів справи, строк дії укладеного між сторонами кредитного договору закінчився 11 грудня 2014 року.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно довідки ПАТ «Дельта Банк» від 16 грудня 2015 року №05-3204505, у позивача ОСОБА_2 станом на 15 грудня 2015 року є заборгованість за кредитним договором у розмірі 24 339,19 грн, з якої: 1 349,36 грн - заборгованість за кредитом, 2 970,00 грн - заборгованість за комісією за обслуговування кредиту, 20 019,83 грн - пеня (а.с. 33).

Відповідно до статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно та за власним розсудом.

Апеляційний суд встановив, що через рік після кінцевої дати повернення кредиту за вказаним кредитним договором, 12 січня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом про визнання недійсними підпункту 1.3.1 пункту 1.3 (щодо сплати щомісячної комісії), пункту 9.1 (щодо сплати пені) кредитного договору, припинення договору іпотеки та повернення надмірно сплачених коштів з тих підстав, що ці умови договору в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливими, тому суд дійшов висновку про те, що звернення позивача з вказаним позовом є ухиленням ним від цивільно-правової відповідальності за невиконання зобов'язань за кредитним договором.

Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені Постановою Правління Національного банку України № 168 від 12 листопада 2007 року встановлюють надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України.

Згідно з пунктом 3.1 цих Правил банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахувнаням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зокрема, перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо.

Відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) у разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статями 15, 23 цього Закону.

Відмовляючи в позові, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що умови кредитного договору не суперечать ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства і позивач був ознайомлений з умовами кредитування. Крім того, порушень щодо передачі нерухомого майна за іпотечним договором від 11 грудня 2011 року в іпотеку не було та судами не встановлено підстави припинення іпотеки відповідно до положень статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Доводи касаційної скарги про те, що судами не взято до уваги, що позивач виконав зобов'язання за кредитним договором у розмірі 72 475, 96 грн, у зв'язку з чим виникла переплата за цим договором є безпідставними, оскільки спростовуються наявною в матеріалах справи довідкою банку від 16 грудня 2015 року про заборгованості ОСОБА_2 перед ПАТ «Дельта Банк», та не стосується предмету спору, так як вимоги заявлено про визнання недійсними пунктів договорів щодо стягнення комісії за обслуговування кредиту та пені.

Твердження у касаційній скарзі про несправедливу умову договору, виражену у пункті 9.1 кредитного договору, відповідно до якої позичальник сплачує 1% від простроченої суми за порушення кредитної дисципліни не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно з частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка має на меті, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.

Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення - є мірою відповідальності.

Відповідно до положень частини другої статті 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.

Отже, встановлення пені у договорі є санкцією за невиконанння стороною своїх зобов'язань за кредитним договором, укладеним між позивачем та банком.

Посилання в касаційній скарзі на ненадання позичальнику інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, як на підставу визнання пункту 9.1 кредитного договору недійсним, передбачену частиною першою статті 215 ЦК України та частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є необґрунтованими з огляду на таке.

Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту частини першої статті 638 та статті 1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплата процентів, відповідальність сторін.

Згідно із змістом укладеного сторонами кредитного договору такі умови договором передбачено (а.с. 5-8).

Не можна погодитися з доводами касаційної скарги про те, що відповідач не ознайомив позивача з інформацією про сукупну вартість кредиту та умови кредитування, оскільки в умовах кредитного договору зазначено особу та місце знаходження кредитодавця, кредитні умови, зокрема, порядок надання кредиту та сплати заборгованості, щомісячну суму платежу та строк внесення чергового платежу і строк його повернення, цільове використання грошових коштів, права та обов'язки сторін і їх відповідальність за невиконання умов кредитного договору.

Отже, спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. В умовах договору міститься повна інформація стосовно умов кредитування, зокрема зазначено: сукупну вартість кредиту, реальну процентну ставку, штрафні санкції та комісії. Позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо його умов та надалі частково їх виконував, що свідчить про згоду ОСОБА_2 з умовами спірного договору.

Згідно підпункту 1.3.1 пункту 1.3 кредитного договору відповідач нараховував, а позивач сплачував комісію за обслуговування кредиту.

Разом з тим, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги про визнання недійсним підпункту 1.3.1 пункту 1.3 (щодо сплати щомісячної комісії) кредитного договору з тих підстав, що ця умова договору в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливою заслуговують на увагу з огляду на таке.

За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

До такого ж правового висновку дійшов Верховний Суд України у справі №6-1746цс16.

Суди першої та апеляційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що позивач був обізнаний та належним чином проінформованим, зокрема, про сплату позивачем додатково, крім відсотків за кредитом, щомісячну комісію за обслуговування кредитної заборгованості у розмірі 0,6 % від розміру кредиту, не звернули уваги, що встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу, що суперечить закону.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували вище вказані норми матеріального права, що відповідно до статті 412 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення в цій частині та ухвалення нового.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ПАТ «Дельта Банк» подало заяву про застосування строків позовної давності до позовних вимог позивача (а.с. 77, 78).

Згідно статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Судами встановлено, що позивач обізнаний про умови кредитного договору, зокрема оспорюваного підпункту 1.3.1 пункту 1.3 договору, з моменту укладення кредитного договору - з 12 грудня 2011 року, а з позовом до суду ОСОБА_2 звернувся у січні 2016 року. Отже, позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з вимогами, зокрема щодо визнання недійсним підпункту 1.3.1 пункту 1.3 кредитного договору, оскільки саме з дати укладення договору починається перебіг позовної давності.

З огляду на зазначене Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог ОСОБА_2 про визнання несправедливою умови підпункту 1.3.1 пункту 1.3 кредитного договору, проте враховуючи, що позивач пропустив строк позовної давності, у позові в цій частині необхідно відмовити за спливом позовної давності.

Частиною першою статті 412 ЦПК Українивстановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, а частиною третьої цієї статті передбачено, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року).

Керуючись статтями 400, 409, 412, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 23 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 02 вересня 2016 року в частині вирішення позовної вимоги про визнання недійсним підпункту 1.3.1 пункту 1.3 кредитного договору від 12 грудня 2011 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У позові ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» в частині визнання недійсним підпункту 1.3.1 пункту 1.3 кредитного договору від 12 грудня 2011 року відмовити.

В іншій частині рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 23 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 02 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. СтрільчукСудді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник Г. І. Усик