Постанова

Іменем України

04 червня 2018 року

м. Київ

справа № 161/14473/16-ц

провадження № 61-16046св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, представник позивачів - ОСОБА_6,

відповідач -товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,

представники відповідача: ОСОБА_7, ОСОБА_8,

відповідач- публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»,

представник відповідача - ОСОБА_7,

третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Губик Зореслава Василівна,

представник третьої особи - ОСОБА_10,

третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», треті особи: приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Губик Зореслава Василівна, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна, про визнання кредитного договору та додаткового договору до нього, договору іпотеки, договору про відступлення права вимоги недійсним, зобов'язання вчинити певні дії за касаційними скаргами ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області у складі судді Пушкарчук В. П. від 15 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Волинської області у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Бовчалюк З. А. від 24 січня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з повозом до товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»), публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі -ПАТ «ОТП Банк»), треті особи: приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М. про визнання кредитного договору та додаткового договору до нього, договору іпотеки, договору про відступлення права вимоги недійсними, зобов'язання вчинити певні дії.

Позовна заява мотивована тим, що 24 листопада 2006 року між ОСОБА_5 та закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», укладено кредитний договір з наступними змінами та доповненнями, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит у розмірі 66 500 доларів США зі строком повернення до 22 листопада

2013 року. Цього ж дня з метою забезпечення виконання умов кредитного договору між банкомта ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, за умовами якого вона передала в іпотеку приміщення по АДРЕСА_1, загальною площею 38 кв. м.

27 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_5 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору від 24 листопада 2006 року, за умовами якого сторони домовилися внести зміни до термінів «нерухоме майно», «правовстановлюючий документ» та «орендар» п. 5 частини № 1 кредитного договору, вказавши нерухомим майном нежиле приміщення, частина складсько-торгового комплексу А-2, а саме: приміщення № АДРЕСА_2.

27 вересня 2007 року з метою забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_12 укладено договір іпотеки, за умовами якого вона передала в іпотеку приміщення АДРЕСА_2, площею 24, 8 кв. м.

28 липня 2009 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кажан люкс» (далі - ТОВ «Кажан люкс») відповідно до протоколу установчих зборів на підставі акту прийому - передачі прийняло до статутного фонду товариства приміщення АДРЕСА_2, площею 24, 8 кв. м від засновника - ОСОБА_12 Ухвалою господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року затверджено мирову угоду між ТОВ «Кажан люкс» та ОСОБА_4, згідно якої у рахунок погашення заборгованості, яка виникла за договором від 02 березня 2010 року перед ОСОБА_4, указане нежитлове приміщення передано останньому.

10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., відповідно до умов якого та на підставі укладеного договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 10 грудня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» відступило ТОВ «ОТП Факторинг Україна» сукупність прав, належних йому за договорами забезпечення кредитних договорів з правом звернення стягнення на заставлене майно, згідно якого до кредитного портфелю входить право вимоги, в тому числі, за кредитним договором

від 24 листопада 2006 року зі змінами та доповненнями, викладеними у додаткових договорах до нього, та за договором іпотеки від 24 листопада 2006 року і договором іпотеки (майнової поруки) від 27 вересня 2007 року.

Крім того, 10 грудня 2010 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та

ПАТ «ОТП Банк» укладено договір комісії, предметом якого стало обслуговування кредитного портфеля ПАТ «ОТП Банк» за дорученням

ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та за рахунок останнього, включаючи, але не обмежуючись прийманням платежів за кредитними договорами боржників/поручителів у національній та іноземній валюті.

Позивачі зазначали, що указаний договір про відступлення прав вимогиукладено з порушенням вимог статей 203, 215 ЦК України, оскільки кредитний договір укладено в іноземній валюті, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна», яке набуло право вимоги за цим договором, немає ліцензії на здійснення валютних операцій та будь-якої іншої ліцензії з надання фінансових послуг. Крім того, перехід прав вимоги до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за вказаним договором суперечить вимогам закону, що порушує законні права ОСОБА_5 та власника правомірно набутого майна ОСОБА_4 у зв'язку з чим цей договір є недійсним. Крім того, договір про відступлення прав вимогимає ознаки фіктивності і підробки, підписаний неуповноваженими на те особами та не направлений на настання реальних правових наслідків, а передача права вимоги боргу фізичної особи за договором є неправомірною.

Вимоги щодо визнання кредитного договору недійсним обґрунтовано тим, що він укладений з порушенням діючого законодавства, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно і вимога щодо визнання договору іпотеки недійсним, що укладений на забезпечення виконання зазначеного вище кредитного договору, пов'язана із визнанням недійсним договору про основне зобов'язання, а тому позивач просила визнати недійсним і договір іпотеки як забезпечувальний договір.

Позовна заява мотивована також тим, що додатковий договір № 1 до кредитного договору ОСОБА_5 не підписувала, а тому просила визнати недійсним у зв'язку з тим, що не висловлювала своєї волі на його укладення.

Ураховуючи викладене та збільшивши позовні вимоги, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просили суд визнати кредитний договір, укладений

24 листопада 2006 року між ОСОБА_5 та закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» недійсним; визнати договір іпотеки від 24 листопада 2006 року, укладений між ОСОБА_5 та банком недійсним; зобов'язати приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Волинської області ГубикЗ. В. внести зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в частині скасування обтяження на предмет іпотеки, визнати додатковий договір від 27 вересня 2007 року № 1 до кредитного договору недійсним; визнати договір про відступлення права вимоги, укладений 10 грудня

2010 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» в частині вимог щодо кредитного та іпотечного договорів недійсним.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 15 листопада 2017 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовлено.

Постановою Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 листопада 2017 рокузалишено без змін.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що підстав для визнання оспорюваних кредитного та іпотечного договорів недійсними відповідно до положень статей 203, 215, 230 ЦК України, як укладених унаслідок введення в оману позичальника з боку банку та положень статті 11Закону України «Про захист прав споживачів»щодо несправедливих умов договорів немає, оскільки ці норми є самостійними підставами визнання договорів недійсними, а позивач не довела введення її в оману під час укладення договорів, оскільки перед їх підписанням вона мала можливість ознайомитися з текстами та умовами договорів та власноручно їх підписала. Доказів недійсності додаткового договору № 1 до кредитного договору від 24 листопада 2006 року

ОСОБА_5 не надала, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні. Оспорюваний договір про відступлення права вимоги складений, підписаний та засвідчений нотаріально відповідно до вимог діючого на момент вчинення правочину законодавства. Жодних належних та допустимих доказів на спростування наведеного позивачами не надано.

У березні 2018 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подали до Верховного Суду касаційні скарги, в яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просять скасувати указані судові рішення, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційні скарги мотивовані тим, що судами не було досліджено оспорені договори на предмет їх відповідності чинному законодавству. Кредитний договір укладений з порушенням діючого законодавства, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки в договір включено несправедливі умови, при укладанні кредитного договору було порушено вимоги статей 203, 230 ЦК України. Зокрема, її, ОСОБА_5, як споживача фінансових послуг банку у письмовій формі не було повідомлено про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту і вартість всіх послуг пов'язаних з одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяг, податковий режим сплати відсотків, що передбачено Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. Крім того, у договорі встановлено протиправні умови сплати процентів за користування кредитом та винагороди за надання фінансових послуг у момент надання кредиту, які мають ознаки обману, а тому відповідно до вимог статті

18 Закону України «Про захист прав споживачів»умови договору є несправедливими та такими, що створюють істотний дисбаланс договірних прав й обов'язків на шкоду споживачу. Також їй, ОСОБА_5, як позичальнику, не було надано всієї належної інформації про умови договору споживчого кредиту, що є навмисним введенням в оману. Відповідно і вимога щодо визнання недійсним договору іпотеки, що укладений на забезпечення виконання зазначеного вище кредитного договору, пов'язана із визнанням недійсним договору про основне зобов'язання, а тому договір іпотеки як забезпечувальний договір повинен бути визнаний недійсним. З цих вимог витікають також і вимоги про зобов'язання приватного нотаріуса внести зміни до відповідного Державного реєстру в частині скасування обтяження на предмет іпотеки. Суди не врахували, що додатковий договір № 1 до кредитного договору, вона, ОСОБА_5, не підписувала, а відповідно і не висловлювала своєї волі на його укладення, а тому він повинен бути визнаний недійсним. Крім того суд не звернув увагу на те, що передача права вимоги боргу фізичної особи за споживчим кредитом за договором відступлення права вимоги є неправомірною з огляду на те, що ТОВ «ОТП Факторинг» втратив статус фінансової установи, а отже й втратив право примання платежів за кредитними договорами від боржників. З огляду на викладене, судові рішення є незаконними та такими що підлягають скасуванню.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України

від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вірно застосувавши положення статей 526, 627, 628, 629 ЦК України, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли правильного висновку про те, що позивач, ОСОБА_5, з власної ініціативи звернулася за отриманням кредиту в іноземній валюті до вільно обраного нею банку, а саме ПАТ «ОТП Банк», отримавши від останнього всю передбачену законодавством інформацію перед укладанням договору, що відповідає положенням статей

19, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність»,

статей 3-5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Суди вірно виходили з того, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позивач, ОСОБА_5 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов оспорюваного договору та виконувала його умови, що свідчить про прийняття нею таких умов.

При цьому суди дійшли вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних кредитного та іпотечного договорів недійсними відповідно до положень статей 203, 215, 230 ЦК України, як укладених унаслідок введення в оману позичальника з боку банку та положень

статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів»щодо несправедливих умов договорів, оскільки ці норми є самостійними підставами визнання договорів недійсними, а позивач, ОСОБА_5, не довела введення її в оману під час укладення договорів, оскільки перед їх підписанням вона мала можливість ознайомитися з текстами та умовами договорів та власноручно їх підписала.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 2 грудня 2015 у справі № 6-1341цс15.

Також суди дійшли правильного висновку про те, що доказів недійсності додаткового договору № 1 до кредитного договору від 24 листопада

2006 року ОСОБА_5 як до суду першої інстанції, так до апеляційного суду не надала, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексудо нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 516 ЦК Українизаміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено законом чи договором. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Згідно зі статтею 24 Закону України «Про іпотеку»відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Отже, відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором та здійснюється без згоди боржника.

Судами установлено, що 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М.

Суди, правильно застосувавши положення 512, 514, 516 ЦК України, дійшли обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги складений, підписаний та засвідчений нотаріально відповідно до вимог діючого на момент вчинення правочину законодавства. Жодних належних та допустимих доказів на спростування наведеного позивачами не надано, а, отже, підстави для визнання його недійсним відсутні.

Посилання в касаційних скаргах на те, що у відповідачів не було права на укладення договору про відступлення права вимоги у зв'язку із відсутністю відповідної ліцензії на здійснення факторингових операцій та операцій із валютними цінностями, є безпідставними та спростовуються наданими доказами на час укладання договору.

Доводи касаційних скарг про те, що відповідачами вчинено правочин щодо переходу права власності на валюту - долар США без отримання відповідної ліцензії на право здійснення валютних операцій, є безпідставними.

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК Українигрошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом із тим, частина друга статті 533 ЦК Українидопускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України. Отже, незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня. Згідно із частиною третьою статті 533 ЦК Українивикористання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Отже, Верховний Суд у складі колегії суддів погоджується в висновками судів про те, що ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» мали право укладати договір про відступлення права вимоги.

Доводи касаційних скарг про те, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не може бути стороною договору про відступлення право вимоги, оскільки воно не є фінансовою установою та його свідоцтво анульовано, що є підставою недійсності оскаржуваного договору, є безпідставними з огляду на наступне.

З договору про відступлення право вимоги від 10 грудня 2010 року вбачається, що на момент його укладення ТОВ «ОТП Факторинг Україна» мало статус фінансової установи та було внесено до Державного реєстру фінансових установ України на підставі реєстраційного свідоцтва серії № 241 від 03 грудня 2009 року, при його укладенні були дотримані норми ЦК України, які регулюють дані правовідносини.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, суди правильно зазначили, що позивачі своїх вимог не довели, що є їх процесуальним обов'язком (статті 10, 60 ЦПК України2004 року). Доказів порушення прав або законних інтересів ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 укладеним договором від 10 грудня 2010 року про відступлення права вимоги укладеними між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк за кредитним договором а також договором іпотеки, як до суду першої інстанції так і до суду апеляційної інстанції надано не було. Крім того позивачі не є сторонами за вказаним договором.

Згідно зі статтею 10, 60 ЦПК України2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Згідно з частиною четвертою цієї ж статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін виникає спір.

Суди, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, правильно визначили правовідносини що склалися між сторонами, і закон, який їх регулює, дійшли до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 та ОСОБА_5, оскільки позивачі своїх вимог не довели, що є її процесуальним обов'язком.

Інші доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, в основному стосуються переоцінки доказів, що знаходяться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Оскільки судами повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, ухвалено законні й обґрунтовані рішення, подані касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційні скарги без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Ю. В. Черняк