Постанова

Іменем України

11 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 331/8566/15-ц

провадження № 61-8364св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - адвокат ОСОБА_2,

відповідач - міське комунальне підприємство «Основаніє»,

представник відповідача - Штенгелов Олександр Володимирович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 липня 2016 року у складі колегії суддів: Бондара М. С., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до міського комунального підприємства «Основаніє» м. Запоріжжя (далі - МКП «Основаніє») про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та витрат на навчання.

Позовні вимоги мотивовано тим, що з 19 вересня 2012 року по 02 листопада 2015 року вона перебувала у трудових відносинах з МКП «Основаніє» й займала посаду начальника контрольно-аналітичного відділу. 02 листопада 2015 року за наказом № 1432к її звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП, у звязку зі змінами в організації виробництва, в тому числі скорочення штату працівників.

Вважаючи звільнення незаконним, ОСОБА_1 просила поновити її на роботі на займаній раніше посаді, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 30 939,70 грн, відшкодувати моральну шкоду у розмірі 10 000 грн та витрати на оплату навчання - 5 000 грн.

У запереченнях проти позову, поданих до суду у лютому 2016 року, МКП «Основаніє» вказує на те, що не визнає позовні вимоги, оскільки ОСОБА_1 звільнено з дотриманням вимог чинного трудового законодавства України. Підприємством були запропоновані позивачу наявні вакантні посади, про що свідчить її підпис про отримання таких повідомлень, однак в зв'язку з відмовою ОСОБА_1 обійняти будь-яку із запропонованих посад, наказом від 02 листопада 2015 року № 1432к про припинення трудового договору було звільнено з посади начальника контрольно-аналітичного відділу на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника контрольно-аналітичного відділу МКП «Основаніє». Стягнуто з МКП «Основаніє» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 30 939,70 грн за вирахуванням податків та інших, встановлених законом обов'язкових платежів, компенсацію за заподіяну моральну шкоду у розмірі 2 000 грн. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що звільнення позивача відбулося без дотримання вимог трудового законодавства: за відсутності згоди профспілкової організації, членом якої є позивач, та за наявності у неї переважного права на залишення на роботі, оскільки вона має утриманців та навчається у вузі.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 липня 2016 року рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 06 квітня 2016 року в частині задоволення вимог про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, стягнення з МКП «Основаніє» на користь ОСОБА_1 та держави судового збору скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову у цій частині. У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що оскільки позивач відмовилась від працевлаштування (переведення) на будь-яку із запропонованих їй посад (роботи), то згідно з положеннями статті 40 КЗпП України відповідач, не маючи можливості перевести працівника без його згоди на іншу роботу, правомірно видав наказ про її звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що у порушення вимог частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» протокол від 23 червня 2015 року за № 11 щодо погодження скорочення персоналу, штатного розпису та зміни істотних умов праці на підприємстві первинною профспілковою організацією МКП «Основаніє» (далі - ППО МКП «Основаніє») мало бути оформлено до 01 червня 2015 року. Всупереч положенням статтей 43, 49-4 КЗпП позивача не запрошували на розгляд подання щодо її звільнення, письмової заяви про розгляд подання без її участі вона відповідачу не направляла. ОСОБА_1 як працівник з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, а також у зв'язку з наявністю сімейних обставин та навчанням мала переважне право щодо залишення на роботі (стаття 42 КЗпП).

Крім того, позивач не відмовлялась від запропонованих їй підприємством вакантних посад, а лише констатувала факт невідповідності цих посад її кваліфікації.

17 жовтня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-7111 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Підпунктом 4 пункту 1 першої розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

13 лютого 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2018 року справу за позовом ОСОБА_1 до МКП «Основаніє» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди призначено до судового розгляду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що звільнення ОСОБА_1 відбулось з порушенням норм чинного трудового законодавства України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладеного на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані з ініціативи власника або уповноваженого органу при змінах в організації виробництва і праці, в тому числі у випадках ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з цих підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно із статтею 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Положеннями частини першої - четвертої статті 49-2 КЗпП України закріплено правило про те, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, установі, організації.

Частиною третьою статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено, що у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 працювала у МКП «Основаніє» з 19 вересні 2012 року по 02 листопада 2015 року на посаді начальника контрольно-аналітичного відділу (а. с. 40).

15 травня 2015 року департаментом економічного розвитку Запорізької міської ради за № 0755 погоджено склад, структуру, компетенцію органу управління МКП «Основаніє», які вводяться в дію по підприємству з 01 вересня 2015 року.

МКП «Основаніє» 15 травня 2015 року наказом № 10/02 затвердило новий штатний розпис по підприємству з 01 вересня 2015 року та направило до первинної профспілкової організації МКП «Основаніє» адміністративне представлення № 6519/01-05 про введення в дію нового штатного розпису.

15 червня 2015 року МКП «Основаніє» винесено наказ № 170 про скорочення штату та зміну істотних умов праці, про що у строк до 30 червня 2015 року мали бути повідомлені працівники, посади яких вивільняються (а. с. 14).

Рішенням членів профспілкового комітету МКП «Основаніє», оформленим протоколом від 23 червня 2015 року № 11, первинна профспілкова організація дала попередню згоду на проведення реорганізації та змін в організаційній структурі і в штатному розписі, змін умов праці та скорочення працівників згідно зі списком.

Одночасно цим протоколом відмовлено МКП «Основаніє» у наданні згоди на скорочення працівника ОСОБА_1 - начальника контрольно-аналітичного відділу згідно з частиною третьою статті 184 та статтею 42 КЗпП України.

Наказом від 31 серпня 2015 року № 218 внесено зміни до наказу від 15 червня 2015 року № 170, відповідно до яких його дія продовжувалась до дня спливу двомісячного строку з моменту вручення ОСОБА_1 попередження про скорочення (а. с. 23).

Наказом від 02 листопада 2015 року № 1432к ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв'язку зі змінами в організації виробництва, у тому числі скорочення штату працівників (а. с. 102).

Як убачається з матеріалів справи, у відповідь на лист начальника відділу кадрів МКП «Основаніє» від 31 березня 2016 року № 106 щодо надання обґрунтування незгоди на звільнення ОСОБА_1, ППО МКП «Основаніє» повідомлено про те, що відмова у наданні згоди на скорочення посади начальника контрольно-аналітичного відділу ОСОБА_1 згідно з частиною третьої статті 184 КЗпП України є необґрунтованою.

Причиною для цього стало неврахування дійсного віку ОСОБА_3 - доньки позивача, якій на момент проведення засідання ППО МКП «Основаніє» виповнилося 14 років.

Крім того, апеляційним судом встановлено, що перебування позивача на навчанні як одна з підстав для встановлення переважного права на залишення на роботі відбувалось з відривом від виробництва, що суперечить пункту 4 частини другої статті 42 КЗпП України.

Враховуючи викладене, доводи заявника, наведені в касаційній скарзі щодо неврахування апеляційним судом наявності у позивача переважного права на залишення на роботі та наявності відмови ППО МКП «Основаніє» у наданні згоди на скорочення посади начальника контрольно-аналітичного відділу з підстав порушення положень статтей 42, 184 КЗпП України, не підтверджуються обставинами справи, а тому не можуть бути задоволені.

Також колегія суддів критично оцінює доводи касаційної скарги щодо оформлення ППО МКП «Основаніє» протоколу від 23 червня 2015 року № 11 (щодо погодження скорочення персоналу, штатного розпису та зміни істотних умов праці) у порушення вимог частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», відповідно до положень якої цей протокол потрібно було оформити до 01 червня 2015 року.

Предметом розгляду цієї справи є вимоги про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку, відшкодування моральної шкоди та коштів за навчання.

Рішення та протокол ППО МКП «Основаніє» позивачем у судовому порядку не оскаржувались, питання про визнання їх недійсними не заявлялось, а тому вказані доводи колегія суддів не бере до уваги.

Крім того, встановивши, що вказані вище рішення та протокол не містять обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення позивача, відповідач у силу положень частини сьомої статті 43 КЗпП України правомірно звільнив працівника без їх врахування.

Оскільки рішення та протокол ППО МКП «Основаніє» від 23 червня 2015 року № 11 не враховувались відповідачем при звільненні ОСОБА_1 через їх необгрунтованність, доводи касаційної щодо неповідомлення позивача (працівника) про розгляд подання щодо її звільнення, а також відсутність письмової заяви про її звільнення у даному випадку правового значення не мають.

Інші доводи касаційної скарги не вказують на наявність підстав для скасування судового рішення, які передбачені статтями 411-414 ЦПК України.

Отже, доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують та на їх правильність не впливають.

Беручи до уваги зазначене вище, колегія суддів вважає, що апеляційний суд правильно визначив характер спірних правовідносин учасників справи, встановив фактичні обставини, які мають значення для вирішення спору, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку.

В іншій частині позову (відшкодування моральної шкоди) рішення суду не оскаржувалось.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 липня 2016 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 липня 2016 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б.І. Гулько

С. Ф. Хопта

Ю. В. Черняк