-
скопійовано
-
-
-
-
-
скопійовано
-
-
Постанова
Іменем України
28 березня 2018 року
м. Київ
справа № 127/6528/14-ц
провадження № 61-4737 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Прокопчук А. В. від 23 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області у складі колегії суддів: Стеблюк Л. П., Колоса С. С., Якименко М. М., від 26 вересня 2016 року,
В С Т А Н О В И В :
У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про виселення.
Позовна заява мотивована тим, що 14 червня 2007 року між банком та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № VIV7GA02531431, відповідно до умов якого банком надано кредит у сумі 55 020 дол. США зі строком повернення до 12 червня 2017 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором в той же день було укладено договір іпотеки № VIV7GA02531431, згідно з умовами якого в іпотеку було передано квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 63,60 кв. м, житловою площею 38,10 кв. м, що належала ОСОБА_4 на праві власності на підставі договору дарування.
У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 умов кредитного договору рішенням суду Вінницького міського суду Вінницької області від 6 червня 2013 року було звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, шляхом реалізації цієї квартири банком від імені відповідачів, проте в спірній квартирі залишаються проживати ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8
З урахуванням зазначеного позивач просив виселити відповідачів із зазначеної квартири.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 23 серпня 2016 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що квартиру АДРЕСА_1 було придбана не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою вищевказаного житла, на яке звернуто стягнення, тому відсутні передбачені законом підстави для виселення мешканців із вказаної квартири.
Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 26 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що в іпотеку передано квартиру, яку придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів, у відповідачів відсутнє будь-яке інше житло, крім іпотечного майна, тому немає підстав для виселення мешканців із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла.
У грудні 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди відмовили у виселенні відповідачів з житлового приміщення без з'ясування змісту та суті частини другої статті 109 ЖК Української РСР, положення якої не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, та не застосували закон, який підлягав застосуванню, а саме положення глави 6 ЖК Української РСР, яка регламентує користування жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду та виселення з них (статті 150-174 ЖК Української РСР). Крім того, судами не перевірено наявність іншого житла у відповідачів. Також позивач зазначав, що відповідно до вимог частини другої статті 109 ЖК Української РСР саме на суд покладено обов'язок визначити та зазначити в рішенні інше постійне жиле приміщення, яке має бути надане відповідачам. При цьому судами не з'ясовано до чиєї компетенції належить право надавати житло у разі виселення відповідачів, поклавши тягар доказування на позивача.
У лютому 2017 року ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_9 подав відзив (заперечення) на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржувані судові рішення без змін, як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
31 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Судами установлено, що 14 червня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № VIV7GА02531431, згідно з умовами якого банк надав останньому кредит у сумі 55 020 дол. США, терміном до 12 червня 2017 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 14 червня 2007 року між банком та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 був укладений договір іпотеки № VIV7GА02531431, згідно з умовами якого ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надали в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 63,6 кв. м, житловою площею 38,1 кв. м, що належить ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності на підставі договору дарування від 17 жовтня 2003 року.
Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 6 червня 2013 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстрації задоволено частково.
Звернуто стягнення на предмет іпотеки і виселено відповідачів із квартири АДРЕСА_1, без надання іншого приміщення. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 20 січня 2014 року заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 6 червня 2013 року скасовано в частині задоволення позовних вимог і в цій частині ухвалено нове рішення.
Звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки від 14 червня 2007 року, а саме: на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 63,6 кв. м, що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 17 жовтня 2003 року, зареєстрованого в бюро технічної інвентаризації 9 липня 2004 року за № 1508/26620, шляхом реалізації предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідачів договору купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, отримання дублікатів правовстановлюючих документів на дану квартиру у відповідних установах, підприємствах та організаціях, з можливістю здійснення всіх необхідних дій для продажу предмета іпотеки за початковою ціною реалізації предмета іпотеки, визначеною незалежним експертом-оцінювачем на стадії виконання рішення суду, але не менше 318 150 грн, за рахунок чого задовольнити вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором № VIV7GA02531431, укладеним між банком та ОСОБА_4 14 червня 2007 року, в розмірі 91 958,27 дол. США, що еквівалентно 735 022 грн 45 коп. У задоволенні позову в частині виселення відмовлено.
Відповідно до довідки МКП «ЖЕК № 12» від 17 серпня 2016 року № 1350 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані такі особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_4
За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
Відповідно до положень статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».
Так, згідно із частинами першою та другою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.
За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Установивши, що у відповідачів відсутнє інше постійне жиле приміщення, крім іпотечного, та прийнявши до уваги те, що в іпотеку передано квартиру, придбану не за рахунок отриманих кредитних коштів, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення відповідачів із вищезазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла.
Отже, суди правильно застосували положення частини другої статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку».
Доводи позивача про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а саме статтю 109 ЖК Української РСР, та не застосували статті 150-174 ЖК Української РСР, є помилковими.
Так, стаття 157 ЖК Української РСР регулює питання виселення членів сім'ї власника жилого будинку (квартири), і згідно з указаною статтею членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу; виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Однак у справі, що розглядається, враховуючи предмет і підстави поданого позову, наявності передбачених частиною першою статті 116 ЖК Української РСР обставин для виселення не встановлено. Позовні вимоги про виселення заявлено з підстав, передбачених статтею 39 Закону України «Про іпотеку», а під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
Доводи касаційної скарги про те, що суд мав з'ясувати, до компетенції якого органу належить право надавати житло у випадку виселення, не ґрунтується на вимогах закону та не належить до обов'язків суду при вирішенні цього спору.
З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 26 вересня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь Є. В. Синельников С. Ф. Хопта Ю. В. Черняк
скопійовано
-
скопійовано
-
