КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/1004/17 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Кобаля М.І.,

Суддів: Епель О.В., Карпушової О.В.,

при секретарі: Кривді В.І.

за участю:

позивача: ОСОБА_3

представника відповідача: Шавейко А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, Головного управління Національної поліції у місті Києві про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА _5 (далі - Позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі - Відповідачі) в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненадання інформації завіреної копії заяви ОСОБА_6 вх. № З-1529 від 13.09.2013 року;

- зобов'язати відповідача надати позивачу інформацію, що запитувалася згідно із заявою-запитом - завірену належним чином копію заяви ОСОБА_6 вх. №З-1529 від 13.09.2013 року;

- стягнути з Дарницького управління поліції Головного управління НП у м. Києві на користь ОСОБА_3 моральну шкоду у розмірі однієї мінімальної заробітної плати станом на момент винесення рішення судом.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року зазначений адміністративний позов задоволено частково.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням в частині відмови, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в цій частині та ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративного позову в повному обсязі.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши позивача та представника відповідача, що прибули у судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 24.10.2016 року ОСОБА_5 звернувся до Генеральної прокуратури України із запитом на інформацію, в якому просив надати належним чином завірену копію заяви (звернення) ОСОБА_6, яку вона подала у 2013 році до Генерального прокурора України ОСОБА_7 щодо ОСОБА_3

За результатами розгляду даного запиту Дарницьким управлінням поліції Головного управління НП у м. Києві надано відповідь листом №Н-6014/128/48/02-2016 від 09.12.2016 року, в якій повідомлено, що перевірку проведено відповідно до вимог Закону України «Про звернення громадян». При цьому, по суті запиту позивача зазначено, що ст.ст. 18, 19 Закону України «Про звернення громадян» не передбачено надання завірених копій заяв та матеріалів перевірок заявникам або іншим зацікавленим особам (а.с.7).

Вважаючи що даною відмовою відповідачем порушено його права на отримання інформації, позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відмова Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві у наданні ОСОБА_3 запитуваної інформації є протиправною, а відтак позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Відповідно до ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення регулює Закон України «Про звернення громадян» №393/96-ВР від 02.10.1996 року (далі по тексту - Закон №393/96-ВР).

Статтею 1 Закону №393/96-ВР передбачено, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Порядок розгляду звернень громадян врегульований розділом ІІ Закону №393/96-ВР.

Так, відповідно до вимог ст. 15 Закону №393/96-ВР органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.

Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, підтверджується матеріалами справи та вбачається з наданої позивачу відповіді за результатами розгляду його запиту на інформацію від 24.10.2016 року, остання не містить викладу мотивів відмови у задоволенні вимог, заявлених у заяві, оскільки в ній зазначено лише про те, що ст.ст. 18, 19 Закону України «Про звернення громадян» не передбачено надання завірених копій заяв та матеріалів перевірок заявникам або іншим зацікавленим особам. Крім того, позивачу не роз'яснено порядку оскарження прийнятого рішення.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес, визначає Закон України «Про доступ до публічної інформації».

Частиною 1 статті 1 Закон України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Право на доступ до публічної інформації гарантується, зокрема, обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом (ст. 3 Закону).

Статтею 22 вищезазначеного Закону передбачено право розпорядника інформації відмовити в задоволенні запиту, якщо:

- розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

- інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;

- особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком;

- не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону).

Тобто, законодавцем визначено вичерпний перелік підстав для відмови в задоволенні запиту на отримання публічної інформації.

Згідно ст.6 Закон України «Про доступ до публічної інформації» інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше.

Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.

Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.

Відповідно до ч.1 статті 7 Закон України «Про доступ до публічної інформації» конфіденційна інформація - це інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Водночас відмінне за обсягом визначення конфіденційної інформації закріплено у ч.2 ст. 21 «Про інформацію», за якою конфіденційною є інформація про фізичну особу незалежно від відповідного її волевиявлення.

За висновком ВАС України, з метою усунення наведеної колізії суди повинні застосовувати положення ч.4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, за якою у разі встановлення невідповідності закону Конституції України суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, тобто Конституцію України, а саме положення про те, що інформація про особу є конфіденційною, крім окремо визначених випадків (Рішення Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року N 2-рп/2012).

Виходячи з положень ч. 2 ст. 21 «Про інформацію» та ст. 32 Конституції України конфіденційна інформація може поширюватись у таких випадках:

- особа самостійно встановила випадки (порядок, умови), коли ця інформація може поширюватись (наприклад, у договорі про використання прав на комерційну таємницю);

- коли особа у відповідь на прохання/пропозицію дає згоду на використання своїх конфіденційних даних. При цьому використання таких даних третьою особою здійснюється відповідно до умов наданої особою згоди;

- коли закон дозволяє певним суб'єктам отримувати та використовувати конфіденційну інформацію без згоди особи. У таких випадках суб'єкт діє на виконання установлених повноважень та для досягнення визначеної мети (наприклад, отримання конфіденційної інформації в ході оперативно-розшукової діяльності або в ході проведення досудового слідства) і поширення конфіденційної інформації обмежується положеннями закону;

- коли розголошення конфіденційної інформації відповідає суспільному інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає шкоду, яку може бути завдано особі поширенням її конфіденційної інформації. Таке поширення здійснюється відповідно до статті 29 Закону України «Про інформацію» після застосування «трискладового тесту».

Частиною 2 ст. 10 цього Закону визначено, що обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом.

Згідно з ч.3 ст. 10-1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація, що містить персональні дані фізичної особи, оприлюднюється та надається на запит у формі відкритих даних у разі додержання однієї з таких умов: персональні дані знеособлені та захищені відповідно до Закону України «Про захист персональних даних»; фізичні особи (суб'єкти даних), персональні дані яких містяться в інформації у формі відкритих даних, надали свою згоду на поширення таких даних відповідно до Закону України «Про захист персональних даних»; надання чи оприлюднення такої інформації передбачено законом; обмеження доступу до такої інформації (віднесення її до інформації з обмеженим доступом) заборонено законом.

До такого ж висновку дійшов Конституційний Суд України у Рішенні N 2-рп/2012 від 20.01.2012 (справа N 1-9/2012), відповідно до якого збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, зазначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Крім того, належність запитуваної інформації до конфіденційної, таємної або для службового користування на підставі статей 7-9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» відповідно не є єдиною достатньою підставою для обмеження доступу до неї. Обмеження доступу до конкретної інформації допускається у разі, якщо за визначенням вона є конфіденційною або таємною або для службового користування та за умови застосування сукупності вимог пунктів 1 - 3 частини другої статті 6 цього Закону.

Відповідно до п. 3 ч.4 ст. 22 Закону України «Про захист персональних даних» відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою, тобто у відмові розпорядник інформації зобов'язаний обґрунтувати наявність підстав обмеження у доступі, які становлять зміст «трискладового тесту».

Аналогічна правова позиція викладена Вищим адміністративним судом України у постанові пленуму від 29 вересня 2016 року №10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації».

Згідно з ч.1 ст. 11 Закону України «Про інформацію» інформацію про фізичну особу (персональні дані) становлять відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, за якими вона ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження (частина друга цієї статті Закону).

Як вірно встановлено судом першої інстанції, у ОСОБА_3 відсутні вимоги надати дані адреси, дати і місця народження фізичних осіб - тобто безпосередньо конфіденційної інформації про фізичних осіб, зокрема, ОСОБА_6

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що відмова Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві у наданні ОСОБА_3 запитуваної ним інформації є протиправною, а відтак позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Крім того, протиправність відмови відповідача підтверджується листом №3464/125/48/01-2017 від 17.02.2017 року, в якому Дарницьке управління поліції Головного управління НП у м. Києві на вимогу керівника Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини направлено на адресу позивача копію заяви гр. ОСОБА_6, яка була зареєстрована в Дарницькому РУ ГУВМС України в м. Києві за вх. номером З-1529 від 13.09.2013 року.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що порушене право позивача на отримання інформації відновлене, на момент звернення до суду з даним позовом, шляхом направлення відповідачем 17.02.2017 року запитуваної інформації, а саме - копії заяви гр. ОСОБА_6, яка була зареєстрована в Дарницькому РУ ГУВМС України в м. Києві за вх. номером З-1529 від 13.09.2013 року. Тобто, необхідність відновлення такого права в судовому порядку станом на момент вирішенні даної справи відсутня.

За таких обставин, судом законно відмовлено в задоволенні позовних вимог в цій частині.

Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди позивачу, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Колегія суддів апеляційної інстанції вважає необґрунтованою зазначену позовну вимогу, оскільки відповідно до пунктів 4 та 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведено, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

Враховуючи, що позивач не навів доказів причинного зв'язку між діями відповідача та завданою йому моральною шкодою, не вказав конкретно у чому полягає така шкода, не навів міркувань, з яких він виходив, визначаючи розмір завданої моральної шкоди, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав вимагати відшкодування завданої моральної шкоди, оскільки таку шкоду позивачу не завдано.

Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

В зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційну скаргу може бути подано безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст. 329 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.

Суддя -доповідач: М.І. Кобаль

Судді: О.В. Епель

О.В. Карпушова