ПОСТАНОВА

Іменем України

20 березня 2018 року м. Кропивницький

справа № 404/6205/15-ц

провадження № 22-ц/781/457/18

Апеляційний суд Кіровоградської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді Чельник О.І.

суддів Авраменко Т.М., Кіселика С.А.

секретаря Бодопрост М.М.,

розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 30 листопада 2017 року у складі судді Іванової Н.Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Акцонерний Банк «Укргазбанк» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Публічного акціонерного товариства Акцонерний Банк «Укргазбанк» (далі по тексту - ПАТ АБ «Укргазбанк») про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору.

В обґрунтування позовних вимог вказала, що 27 березня 2008 року між нею та Відкритим акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк» (далі по тексту - ВАТ АБ «Укргазбанк»), правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», було укладено кредитний договір №03-101192008-03-Ф, за умовами якого вона отримала кредит у сумі 27000,00 доларів США. Зазначала, що вказаний кредитний договір слід визнати недійсним, оскільки у ньому не зазначено, що відповідач є уповноваженим банком на здійснення валютних операцій на видачу валютних кредитів резидентам України фізичним особам для використання на території України відповідно до ст.ст. 5, 11, 13 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та п. 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Вказала, що станом на 27 березня 2008 року ВАТ АБ «Укргазбанк» не був уповноваженим банком з надання кредиту готівкою іноземною валютою фізичній особі для використання на території України. Крім того, всупереч вимогам п. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст. 80, 91, 92 ЦК України, ст. 11 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» позивачу при підписанні кредитного договору №03-101192008-03-Ф від 27.03.2008 відповідачем не було надано інформацію про особу кредитодавця, його правоздатність та дієздатність.

Посилалась на те, що сукупна вартість (ціна) договорів у гривні на момент підписання споживачами не була повідомлена і також вони не мають уявлення про цю істотну умову договору на даний момент. Графік платежів був наданий банківськими установами і складений у іноземній валюті, але в ньому не видно, скільки споживач повинен платити у гривнях, а також він не враховує суму страхових платежів, банківських комісій, при придбанні споживачем валюти на погашення кредиту тощо. Таким чином, остаточно ціна споживчого кредиту залишилась для споживача невідомою.

Після зменшення позовних вимог ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним кредитний договір №03-101192008-03-Ф від 27 березня 2008 року укладений між нею та відповідачем.

Рішенням Кіровського районного суду міста Кіровограда від 30 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушенням норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, не повно з'ясував обставини, що мають істотне значення для справи. Вважає, що відповідач приховав від позичальника повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав в угоді занижені значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку. В обґрунтування незаконності судового рішення ОСОБА_1 також посилалась на те, що при укладенні кредитного договору Банком було порушено вимоги чинного законодавства, передбачені статями 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів», а суд першої інстанції ці порушення залишив без уваги.

Представник ПАТ АБ «Укргазбанк» подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення. Зазначив, що при укладенні кредитного договору сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору,а саме визначили суму кредиту, плату за кредит, строки погашення кредиту, процедуру видачі кредиту і тому кредитний договір вважає укладеним. Вказав, що доводи позовної заяви ОСОБА_1 не містять підстав для їх задоволення, а суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Сторони у судове засідання апеляційного суду не з'явилися. Про час та місце слухання справи були повідомлені належним чином. Причини неявки суду не повідомили.

Колегія суддів постановила ухвалу про слухання справи у відсутності сторін на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена, тому, укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу та у позивача не було будь-яких законних підстав вважати, що зміна встановленого на день підписання договору валютного курсу не настане.

Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами по справі, що 27 березня 2008 року між ВАТ АБ «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №03-101192008-03-Ф, за умовами якого відповідач надав позичальнику кредит на задоволення споживчих потреб у розмірі 27000,00 доларів США на строк з 27 березня 2008 року по 26 березня 2038 року, або по день визначений в п. 3.3.11 цього договору, із сплатою процентів за користування кредитом, виходячи із 9,9% річних (а.с. 22-24).

Відповідно до п.5.8 кредитного договору строк позовної давності за цим договором встановлюється сторонами тривалістю в три роки (а.с.24 зворот).

Вказаний кредитний договір забезпечений іпотечним договором від 27 березня 2008 року, відповідно до пункту 2.1 якого банком було прийнято в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 15-21).

ПАТ АБ «Укргазбанк» свої зобов'язання за договором виконав у повному обсязі, що підтверджується матеріалами справи.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Відповідно до статей 192, 524, 533 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі по тексту - Декрет КМУ).

Відповідно до ст. 5 цього Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету КМУ.

Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Указані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, у п. 5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.

Правовий аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до вимог пп. «в» п.4 ст.5 Декрету КМУ передбачена наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, то на даний час законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст.5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов'язані з іноземною валютою.

Тобто надання кредитів у валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Судом встановлено, що банк при укладенні спірного договору мав банківську ліцензію № 123 від 21 липня 1993 року на право здійснення банківських операцій, які визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а також дозвіл № 123-2 від 19 листопада 2001 року на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» згідно додатку до цього дозволу (а.с. 67, 68-69).

Відповідно до роз'яснень Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладених у п. 11, 13 постанови від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (далі по тексту - Постанова) у разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028).

Відповідно до пункту 1.5 постанови, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Відповідно до абзацу 3 ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» надання (отримання) споживчих кредитів у іноземній валюті на території України забороняється. У зв'язку із зазначеним суди повинні виходити з того, що договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», за позовом заінтересованої особи може бути визнаний судом недійсним.

Враховуючи, що спірний договір було укладено до набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачем дотримані вимоги законодавства щодо надання кредиту в іноземній валюті.

З цього приводу Верховний Суд України у постанові від 02 липня 2014 року по цивільній справі № 6-79цс14 дійшов висновку, що відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України гривня.

Таким чином, положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Згідно з ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За таких обставин доводи ОСОБА_1 про нечесну підприємницьку практику банку, ненадання реальної інформації про умови кредитування та введенням позичальника в оману є необґрунтованими.

Відповідно до положень ч. 1, п. 7 ч. 3 та ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

За змістом ст.230 ЦК України у разі, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Відповідно до п. 20 вказаної постанови правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Згідно з абзацом 2 ч.2 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Конституційний Суд України у справі від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 про захист прав споживачів кредитних послуг у мотивувальній частині рішення зазначив, що держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через установлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.

Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством.

Пунктом 2.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за №541/13808, на банки покладається обов'язок надання споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту та зобов'язують банк отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з цією інформацією.

Судом було встановлено, що 18 березня 2008 року ОСОБА_1 звернулася до ВАТ АБ «Укргазбанк» із заявою позичальника-фізичної особи на отримання кредиту (а.с. 75).

Із змісту кредитного договору вбачається, що сторони правочину досягли згоди щодо усіх обставин, які мають істотне значення для укладення такого правочину.

Своїм підписом на кожній сторінці кредитного договору позичальник засвідчила факт ознайомлення з умовами кредитування (а.с.22-24).

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність обставини ненадання банком інформації ОСОБА_1 про умови кредитування, наявність в діях відповідача умислу, який полягає у замовчувані реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженого розміру відсоткової ставки.

В ході судового розгляду не встановлено істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та порушення принципу добросовісності.

Частиною першою ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згода боржника на заміну кредитора у зобов'язанні умовами оспорюваного договору не передбачена. Така зміна сторони у зобов'язанні не призвела до додаткової відповідальності позичальника

За змістом ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ч.1 ст.1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі.

Частинами 2 та 3 ст.207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Договір, спір щодо якого вирішується у справі, є укладеним з моменту досягнення його сторонами у письмовій формі згоди з усіх істотних умов договору.

З матеріалів справи убачається, що договір між сторонами вчинений у письмовій формі. Підписанням оспорюваного кредитного договору без будь-яких застережень ОСОБА_1 підтвердила, що вона обізнана та погодилася з усіма умовами спірного договору.

Таким чином, при розгляді справи апеляційним судом встановлено, що рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням вимог статей 263,264 ЦПК України.

Відповідно до ст.375 ЦПК України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку, що суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову у зв'язку з безпідставністю позовних вимог, а тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.

Доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, носять формальний характер, не підтверджені відповідними доказами та висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390ЦПК України

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 30 листопада 2017 рок залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови за наявності підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Повний текст складено 22 березня 2018 року.

Головуючий суддя: О.І. Чельник

Судді: Т.М. Авраменко

С.А. Кіселик