Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 904/5492/15

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Катеринчук Л.Й. - головуючий, Білоус В.В., Пєсков В.Г.

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю Зовнішньоторгова фірма "МіКомп",

відповідачі - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області

- Головне управління державної казначейської служби України у Дніпропетровській області

розглянув заяву Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області

про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 07.03.2017

у складі колегії суддів: Корнілова Ж.О. (головуючий), Кондратова І.Д., Могил С.К.

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Зовнішньоторгової фірми "МіКомп"

про стягнення грошових коштів

ПРОЦЕДУРА ПРОВАДЖЕННЯ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ

1. 18.08.2017 до Верховного Суду України надійшла заява Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області про перегляд Постанови Вищого господарського суду України від 07.03.2017 у справі №904/5492/15, провадження за якою було відкрито Ухвалою Верховного Суду України від 14.09.2017 та яка 28.12.2017 разом з матеріалами справи №904/5492/15 передана до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

2. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VІІІ, зазначену заяву як таку, що не розглянута Верховним Судом України, передано для розгляду до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.01.2018 визначено склад колегії суддів: Катеринчук Л.Й - головуючий, Погребняк В.Я., Пєсков В.Г.

3. У зв'язку з перебуванням на лікарняному судді Погребняка В.Я. проведено повторний автоматизований розподіл судової справи, згідно з яким визначено склад колегії суддів: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Білоус В.В., Пєсков В.Г. (протокол від 14.02.2018), яким прийнято справу до провадження та здійснено перегляд справи №904/5492/15 в порядку Розділу XII-2 ГПК України в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991.

4. 25.08.2015 згідно з ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області справу №904/5492/15 передано для розгляду за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

5. В обґрунтування підстав для перегляду постанови касаційної інстанції відповідно до пункту 1 частини 1 статті 111-16 ГПК України в редакції Закону України №1798-ХІІІ від 06.11.1991 заявник зазначав про неоднакове застосування Вищим господарським судом України пункту 133 Закону України "Про Державну програму приватизації на 2000 - 2002 роки", пункту 3 Порядку повернення у державну власність об'єктів приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №32 від 18.01.2001, статей 33, 34 ГПК України в редакції Закону України №1798-ХІІІ від 06.11.1991.

ВСТАНОВЛЕНІ ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ ЗА РІШЕННЯМИ СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

6. 24.06.2015 Товариство з обмеженою відповідальністю Зовнішньоторгова фірма "МіКомп" (далі - позивач) звернувся з позовною заявою до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (далі - відповідач-1) та Головного управління державної казначейської служби України у Дніпропетровській області (далі - відповідач-2) про стягнення з відповідача-1 4 193 876, 12 грн. безпідставно утримуваних грошових коштів за наслідком перепродажу об'єкта приватизації після розірвання з позивачем первісного договору купівлі-продажу.

7. Судами встановлено, що 18.10.2006 позивач купив з аукціону об'єкт незавершеного будівництва "9-поверховий будинок", готовністю 33% в місті Дніпропетровську, вул. Тельмана, К. Лібкнехта та оплатив його повну вартість з ПДВ 4 193 876, 12 грн. платіжними дорученнями №4678 від 14.11.2006 на суму 3 984 182, 58 грн., №4090 від 11.10.2006 на суму 174 744, 62 грн., №4262 від 20.10.2006 на суму 34 948, 92 грн.

8. Судами встановлено, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2012 у справі №25/5005/716/2012, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21.06.2012 та постановою Вищого господарського суду України від 21.01.2013, розірвано договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва "9-поверховий житловий будинок" вартістю 4 193 876, 12 грн., укладений 18.09.2006 між позивачем та відповідачем-1, зобов'язано позивача повернути об'єкт незавершеного будівництва "9-поверховий житловий будинок" за актом приймання-передачі; 20.07.2012 за актом приймання-передачі об'єкт незавершеного будівництва було повернено відповідачу-1.

9. Апеляційним судом встановлено, що об'єкт незавершеного будівництва "9-поверховий житловий будинок" 21.06.2013 продано повторно відповідачем-1 за ціною 4 295 514, 80 грн. ТОВ "БІП Інвест", який сплатив повну вартість об'єкта приватизації платіжними дорученнями №3 від 29.04.2013, №4 від 01.07.2013, №6 від 10.07.2013, №5 від 01.07.2013, що також підтверджується пунктом 3.4. Договору від 21.06.2013 в редакції його Додаткового договору. Актом приймання-передачі від 15.07.2013 об'єкт приватизації передано новому власнику.

10. Апеляційним судом встановлено звернення позивача до відповідача-1 з претензією від 22.01.2015 №213/а, яка листом 23.02.2015 відхилена відповідачем з посиланням на відсутність механізму повернення коштів, які надійшли в бюджет від первісної приватизації, згідно з пунктом 3 Порядку повернення у державну власність об'єктів приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів, затвердженого постановою КМУ від 18.01.2001 №32.

11. З огляду на встановлене та керуючись частиною 4 статті 653, статтею 3 ЦК України, пунктом 133 Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки, затвердженої Законом України "Про державну програму приватизації" №1723-ІІІ від 18.05.2000, яка була чинною на момент укладення між позивачем та відповідачем-1 договору купівлі-продажу незавершеного будівництвом об'єкта приватизації від 18.10.2006, а отже, надавала позивачу певний обсяг прав у випадку його розірвання, статтею 21 Закону України "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва", частиною 2 статті 6 Закону України "Про Фонд державного майна", частинами 1, 2 статті 43 Бюджетного кодексу України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позовних вимог, стягнення з відповідача-1 на користь позивача 4 193 876, 12 грн., отриманих в ході первісної приватизації, та зобов'язання відповідача-2 перерахувати з казначейського рахунку відповідача-1 на користь позивача грошову суму 4 193 876, 12 грн.

ВИСНОВКИ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ УКРАЇНИ

12. Постановою Вищого господарського суду України від 07.03.2017 залишено без задоволення касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області, постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.07.2016 у справі №904/5492/15 залишено без змін.

13. Вищий господарський суд України погодився з правильністю застосування судами норм спеціального законодавства про приватизацію (статі 21 Закону України "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва", пункту 133 Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки, затвердженої Законом України "Про державну програму приватизації" №1723-ІІІ від 18.05.2000, яка була чинною на момент укладення між позивачем та відповідачем-1 договору купівлі-продажу незавершеного будівництвом об'єкта приватизації 18.10.2006 та надавала йому певні права на випадок розірвання приватизаційного договору, пункту 3 Порядку повернення у державну власність об'єктів приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів, затвердженого постановою КМУ від 18.01.2001 №32, який є чинним на час розгляду спору в суді), та виходячи із загальних засад цивільного судочинства відповідно до статті 3 ЦК України (справедливість, добросовісність та розумність), дійшов висновку про те, що частиною 4 статті 653 ЦК України передбачено, як виняток із загального правила, право сторони у випадку розірвання договору, вимагати повернення того, що було виконано за договором купівлі-продажу, оскільки приватизаційне законодавство, чинне на момент укладення договору купівлі-продажу, передбачало таке право покупця після здійснення перепродажу об'єкта приватизації та отримання коштів за нього.

ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА ТА ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

14. В обґрунтування заяви Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (надалі - Заявник) стверджує про неоднакове застосування норм матеріального права та посилається на такі судові рішення:

- ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.02.2015 у справі №6-44261св14;

- постанову Вищого господарського суду України від 26.02.2014 у справі №922/3942/13;

- постанову Вищого господарського суду України від 25.07.2012 у справі №7/260;

15. Однак, наявність вказаних судових рішень не свідчить про неоднакове застосування норм матеріального права, з огляду на таке:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.02.2015 у справі №6-44261св14 скасовано судові рішення, постановлені у справі №750/6293/14 http://reyestr.court.gov.ua/Review/45020306 за позовом фізичної особи до Регіонального відділення Фонду державного майна, Головного управління Державної казначейської служби України у Чернігівській області та управління Державної казначейської служби в місті Чернігові про стягнення коштів із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою для скасування рішень та направлення справи на новий розгляд стало те, що суди не обговорили питання про залучення до участі у справі Державної казначейської служби України та не проаналізували норми матеріального права, що регулювали спірні правовідносини у межах вказаної справи, на предмет визначення належного відповідача - Державної казначейської служби України або її територіальних органів.

Отже, розглянувши вказану справу у порядку касаційного провадження ВССУ не прийняв судове рішення по суті спору, з наданням висновку щодо застосування норм матеріального права в подібних правовідносинах. Як свідчать дані Єдиного державного реєстру судових рішень, повторно справа №750/6293/14 до суду касаційної інстанції не надходила та касаційним судом по суті не вирішувалася.

Пункт 4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 11.10.2010 №2 "Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ-2 Господарського процесуального кодексу України" містить роз'яснення стосовно того, що прийняття касаційною інстанцією постанови про скасування судових рішень судів нижчих інстанцій з передачею справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору зі справи, а тому відповідні постанови не можуть бути предметом перегляду в порядку, передбаченому розділом ХІІ-2 ГПК України, і на них не може здійснюватися посилання як на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції в подібних правовідносинах.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм матеріального права висловлювалася Верховним Судом України у постанові від 16.12.2015 у справі №6-1109цс15 http://reyestr.court.gov.ua/Review/54688992 та постанові від 22.06.2017 у справі №2-354/07 http://reyestr.court.gov.ua/Review/67541210.

16. У заяві Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області не наведено нормативно-правового обґрунтування неправомірності покладення зобов'язань із фактичного повернення коштів на Головне управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, а доводи у цій частині зводяться до посилань на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.02.2015 у справі №6-44261св14, однак наведене вище свідчить, що вказана ухвала ВССУ від 04.02.2015 у справі №6-44261св14 не може слугувати прикладом неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що Постановою від 31.01.2018 у справі №910/26276/15 Судом висловлено правову позицію про можливість стягнення з Регіонального відділення Фонду державного майна України у конкретній області, як уповноваженого державою органу щодо управління державним майном певних грошових сум, якщо воно є "боржником" за судовим рішенням та має відкритий рахунок в органах Казначейства (відповідно до пунктів 2, 3, 6 "Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №845 від 03.08.2011).

17. В обґрунтування поданої заяви Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області зазначає, також про неоднакове застосування норм матеріального права у даній справі, а також у постановах Вищого господарського суду України від 26.02.2014 у справі №922/3942/13 та від 25.07.2012 у справі №7/260, з яких вбачається висновок про те, що стягнення коштів, які підлягають поверненню у зв'язку із розірванням або визнанням недійсними договорів купівлі-продажу майна, укладених в межах процедури приватизації, має здійснюватися із Державного бюджету України.

Суд звертає увагу, що у постанові Вищого господарського суду України від 07.03.2017 по справі №904/5492/15 відсутній висновок щодо стягнення коштів, які підлягають поверненню у зв'язку із розірванням або визнанням недійсними договорів купівлі-продажу майна, укладених в межах процедури приватизації з будь-якого іншого джерела ніж Державний бюджет України.

18. Вищий господарський суд України у постанові №904/5492/15 вірно виходив з приписів частини 1 статті 21 Закону України "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва" (в редакції, на час укладення відповідного договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва), відповідно до яких кошти від продажу об'єктів незавершеного будівництва, що перебувають у державній власності, та земельних ділянок, на яких розташовані такі об'єкти, спрямовуються до Державного бюджету України в повному обсязі.

19. Також, судом касаційної інстанції обґрунтовано взято до уваги положення пункту 133 Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки, затвердженої Законом України "Про державну програму приватизації", відповідно до якого у разі розірвання договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації у зв'язку з невиконанням їх умов або визнання їх недійсними в судовому порядку, повернення покупцям коштів, сплачених за об'єкт приватизації, провадиться на підставі рішення суду з коштів позабюджетного Державного фонду приватизації або фонду приватизації Автономної Республіки Крим, отриманих від повторного продажу цих об'єктів у порядку, встановленому Фондом. Отже, на момент укладення договору купівлі-продажу від 18.10.2006 у позивача виникли певні права у випадку розірвання такого договору в силу спеціальних норм приватизаційного законодавства.

Відтак, у випадку розірвання приватизаційного договору позивач вправі, згідно з частиною 4 статті 653 ЦК України, вимагати повернення коштів, внесених ним за об'єкт приватизації після здійснення його перепродажу та отримання коштів за нього, оскільки спеціальні норми законодавства про приватизацію, чинні на момент укладення договору, передбачали такі права для покупців приватизованого об'єкта.

20. З моменту перерахування коштів на казначейський рахунок Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, відкритий відповідно до Порядку перерахування до бюджетів коштів, одержаних від приватизації майна, затвердженого спільним наказом Державного казначейства та Фонду державного майна України від 19.11.2003 №212/2057, грошові кошти в сумі 4 193 876, 12 грн. на виконання умов договору купівлі-продажу від 18.10.2006 об'єкта незавершеного будівництва "9-ти поверховий житловий будинок" між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській області та ТОВ зовнішньоторгова фірма "МіКомп" набули статусу бюджетних коштів.

Отже, той факт, що виконання рішень господарських судів, постановлених в межах справи №904/5492/15, має здійснюватися Головним управлінням Держаної казначейської служби у Дніпропетровській області саме за рахунок коштів бюджету, не суперечить висновкам Вищого господарського суду України, висловленим у постановах від 26.02.2014 у справі №922/3942/13 та від 25.07.2012 у справі №7/260, а також наведеним вище приписам законодавства.

21. Варто зазначити, що в межах розгляду справи №922/3942/13 та справи №7/260 Вищий господарський суд України також дійшов висновку про те, що належним відповідачем в спорах із подібним предметом має виступати саме орган Державної казначейської служби України. За викладених обставин, надані для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 26.02.2014 у справі №922/3942/13 та від 25.07.2012 у справі №7/260, також не можуть слугувати прикладом неоднакового застосування норм матеріального права в подібних правовідносинах, а навпаки, свідчать про правильне застосування Вищим господарським судом України норм чинного законодавства під час визначення відповідача у даній справі.

22. Заявник аргументує, що Порядок повернення у державну власність об'єктів приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №32 від 18.01.2001 та пункт 133 Державної програми приватизації на 2000-2002 роки, якими було визначено порядок повернення спірних коштів, на час розгляду справи у судах втратив чинність, а нового порядку Урядом не затверджено. На думку Заявника, такі обставини є правовою підставою для відмови у задоволенні вимог про повернення спірних коштів.

23. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає наведену позицію Регіонального відділення Фонду державного майна України протиправною, з огляду на таке:

23.1. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

23.2. В рішенні у справі "Федоренко проти України" від 01.06.2006 Європейський суд з прав людини визначив основні критерії, згідно з якими необхідно оцінювати дотримання вимог статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у справах, що стосуються втручання в майнові права особи:

чи мало місце втручання у майно в розумінні Конвенції;

чи було втручання законним в контексті положень національного законодавства;

чи переслідувало втручання мету, спрямовану на задоволення інтересів суспільства;

чи було втручання у право власності справедливим, тобто чи було дотримано "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи.

23.3. Подібні висновки щодо застосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містять рішення у справах "Стретч проти Сполученого Королівства", "Рисовський проти України","Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Спорронг та Льонротт проти Швеції", "Беєлер проти Італії", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" тощо.

23.4. Верховний Суд виходить з того, що неповернення Регіональним відділенням Фонду державного майна України на користь ТОВ зовнішньоторгова фірма "МіКомп" грошових коштів, які є предметом спору в межах даної справи, є порушенням прав, гарантованих Першим Протоколом, оскільки така бездіяльність державного органу не ґрунтується на нормах закону та не переслідує легітимної мети, спрямованої на захист інтересів суспільства, окремої особи чи держави, порушує баланс інтересів суспільства та особи, якій певні права було гарантовано законом. Особа не може нести весь тягар негативних наслідків, які спричинені бездіяльністю компетентних державних органів на затвердження процедури повернення з бюджету коштів, отриманих необґрунтовано внаслідок приватизації державного майна.

23.5. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Беєлер проти Італії", "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" від 20.05.2010, "Тошкуце та інші проти Румунії" від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси ("Онер'їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").

Бездіяльність держави щодо встановлення чіткого порядку повернення покупцям коштів, сплачених ними за об'єкти приватизації, у разі повернення цих об'єктів у державну власність не може бути правомірним виправданням відмови у реалізації фундаментального права особи мирно володіти своїм майном. Незважаючи на очевидність порушення принципу "належного урядування" в цій частині, дана проблема шляхом прийняття відповідного акта Кабінету Міністрів України вирішена не була.

24. Суд звертає увагу на висновок Європейського суду з прав людини, викладений у рішенні "Щокін проти України" від 14.10.2010, пунктом 56 якого, Європейський суд з прав людини, коментуючи можливість двозначного тлумачення норм матеріального права як на користь особи, так і на користь держави, вказав: "відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника".

25. З огляду на таке, Верховний Суд зазначає про те, що доводи заявника з посиланням на відсутність певної процедури у національному законодавстві щодо повернення з бюджету грошових коштів первісному покупцю, за наявності правових підстав для такого повернення відповідно до спеціальних норм приватизаційного законодавства, які були чинними на момент укладення приватизаційної угоди, є необґрунтованими, порушують принципи справедливості, добросовісності та розумності у цивільному законодавстві та вимоги статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а отже їх слід відхилити, залишивши без змін судові рішення у справі №904/5492/15.

СУДОВІ ВИТРАТИ

26. У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні заяви та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, на заявника покладаються витрати зі сплати судового збору за подання цієї заяви.

На підставі викладеного та керуючись підпунктом 1 пункту 1 Розділу ХІ Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017, статтями 111-23, 111-24, 111-26 Господарського процесуального кодексу України в редакції до набрання чинності Законом України №2147-VІІІ від 03.10.2017, Верховний Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Відмовити у задоволенні заяви Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 07.03.2017 у справі №904/5492/15.

2. Поновити виконання постанови Вищого господарського суду України від 07.03.2017, постанови Київського апеляційного господарського суду від 21.07.2016 та рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015 у справі №904/5492/15.

Постанова є остаточною, набирає законної сили з моменту її прийняття та не підлягає оскарженню.

Головуючий Л.Й. Катеринчук

Судді В.В. Білоус

В.Г. Пєсков