open Про систему
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
  • Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
emblem

ВЕРХОВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01.02.2018 м. Київ П/9901/75/18 800/502/17 (800/659/16) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,

суддів - Бевзенка В. М.,

Шарапи В.М.,

Білоуса О.В.,

Желтобрюх І.Л.,

при секретарі - Шевчук К.В.

за участю

позивача - ОСОБА_6,

представника відповідача - Долгова Ю.В. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_6

до Верховної Ради України

про визнання дій протиправними, -

ВСТАНОВИВ:

22 грудня 2016 року ОСОБА_6 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом до Верховної Ради України у якому, з урахуванням наданих уточнень, просить визнати дії Верховної Ради України, пов'язані з поданням протиправного висновку щодо Закону України №1401-VІІІ від 02.06.2016 року «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» протиправними.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що 02 червня 2016 року відповідач порушивши право громадян України на професію та право на правосуддя прийняв Закон України №1401-VІІІ від 02.06.2016 року «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», яким повністю викреслено право на вибір захисника, а позивача, інших правозахисників та усіх не адвокатів (юристів підприємств та держустанов) позбавлено права на професію. Підставою для такого голосування Верховною Радою України став висновок Комітету з питань правової політики і правосуддя, підписаний головою комітету ОСОБА_8. Позивач вважає, що фактично висновок комітету ввів в оману народних депутатів України. Так, поза увагою залишено статтю 131-2 цього Закону, яка гласить, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура, виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Позивач зазначає, що у висновку профільного комітету повністю відсутня оцінка цієї норми, адже у ньому немає жодного натяку на наявність такої норми та їй не надано жодної правової оцінки. Позивач вказує на те, що він є юристом Союзу юристів України та одночасно начальником юридичного відділу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Тарасівці». Однак, у зв'язку з прийняттям Закону №1401-VІІІ від 02.06.2016 року всупереч положенням Конституції України, кодексам та законам України Верховною Радою України позивача позбавлено права на професію, а також права фізичних та юридичних осіб у виборі його як правозахисника в судах. Крім того, позивач посилається на висловлення деякими суддями при розгляді даного закону Конституційним судом окремої думки, в якій зазначалось про те, що виключне право адвоката на представництво у суді спричинить обмеження прав людини, а положення наданого висновку, які стосуються цього питання, не є достатньо обґрунтованими. Також позивач зауважує, що цей Закон суперечить Закону України №1402 від 02.06.2016 року «Про судоустрій і статус суддів», де ч. 3 ст. 7 гарантує, що доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. З огляду на дані обставини, позивач вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

06 грудня 2017 року відповідачем до Вищого адміністративного суду України надано заперечення на позову заяву ОСОБА_6, в обґрунтування яких зазначено, зокрема, що згідно Закону України «Про регламент Верховної Ради України» та статті 89 Конституції України комітети Верховної Ради України не є органами державної влади, а їх рішення, висновки та рекомендації мають для Верховної Ради України необов'язковий характер. За своїм конституційним статусом комітети є органами, які забезпечують здійснення парламентом його повноважень. У комітетів Верховної Ради України відсутні владні управлінські функції, які належать лише самій Верховній Раді України. Також відповідач зазначає, що позивач не наводить доказів того, що діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені його права, свободи або інтереси в публічно-правових відносинах, чим саме порушені його права, свободи або інтереси в процесі розгляду і прийняття парламентом конкретного законопроекту з урахуванням тієї обставини, що позивач не звертався до Верховної Ради України з питань, що є предметом даного спору і Верховна Рада України не надавала жодної відмови з приводу розгляду можливої пропозиції. Зауважує, що позивач оскаржує законність дій щодо окремих стадій законодавчого процесу, здійснення яких віднесено до виключної компетенції Верховної Ради України, яка при цьому реалізує свою нормотворчу функцію, а не жодну управлінську функцію по відношенню до позивача. Крім того, відповідач вказує на те, що прийняття оскаржуваного Закону №1401-VІІІ відбулось в передбаченому законодавством порядку із дотриманням законодавчої процедури. 25 листопада 2015 року зазначений законопроект було одержано Верховною Радою України та визначено Президентові України як невідкладний, в порядку ст. 92 Регламенту зареєстровано в Апараті Верховної Ради України та направлено на розгляд комітету. На пленарному засіданні Верховної Ради України 02 червня 2016 року було прийнято за основу та в цілому Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». На підставі зазначеного, відповідач вважає, що предмет даного спору щодо законопроектної роботи та прийняття закону не має ознак, передбачених КАС України, необхідних для визначення справи адміністративної юрисдикції, зазначеним ознакам не відповідає законотворча діяльність Верховної Ради України, оскільки Верховна Рада України діє як єдиний орган законодавчої влади, результати такої діяльності пов'язані з прийняттям законів. Таким чином, Верховна Рада України просила відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6.

18 січня 2018 року відповідачем до суду надано відзив на позову заяву ОСОБА_6 з визначенням підстав його обґрунтування, аналогічних наведеним у запереченнях на позовну заяву.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, наполягав на їх задоволенні.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував, просив відмовити в задоволенні позову у повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів встановила наступне.

Судом встановлено, що 02 червня 2016 року Верховною Радою України прийнято Закон «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» №1401-VIII, яким Конституцію України доповнено, зокрема, статтею 131-2 такого змісту:

«Стаття 131-2. Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Незалежність адвокатури гарантується.

Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена<…>».

Відповідно до офіційної інформації стосовно обставин прийняття зазначеного Закону, що міститься на офіційному веб-сайті Верховної Ради України (rada.gov.ua), 09.12.2015 року, 27.01.2016 року, 02.02.2016 року та 02.06.2016 року Комітетом Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя були складені висновки щодо включення проекту вищезазначеного Закону про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) до порядку денного сесії Верховної Ради України, направлення даного проекту Закону до Конституційного Суду України для одержання висновку щодо його відповідності вимогам статей 157, 158 Конституції України, рекомендації стосовно попереднього схвалення даного проекту Закону та його остаточного прийняття.

Згідно ст. 75 Конституції України (далі за текстом - в редакції, чинній до внесення змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року №1401-VIII) єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Стаття 76 Конституції України передбачає, що Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Відповідно до ст. 84 Конституції України засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України. Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

Пунктом 3 ст. 85 Конституції України встановлено, що до повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів.

За приписами ст.ст. 154, 155, 159 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

У відповідності до ч. 1 ст. 1 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI (далі - Регламент, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порядок роботи Верховної Ради України (далі - Верховна Рада), її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді встановлюються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України (далі - Регламент) та законами України "Про комітети Верховної Ради України", "Про статус народного депутата України", про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що Регламент встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Регламенту рішення Верховної Ради приймаються відкритим або таємним голосуванням у порядку, визначеному цим Регламентом (статті 47-50).

Згідно ч. 1 ст. 46 Регламенту рішеннями Верховної Ради є акти Верховної Ради, а також процедурні та інші рішення, які заносяться до протоколу пленарних засідань Верховної Ради.

Статтею 47 Регламенту передбачено, що відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Верховна Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, крім випадків, передбачених Конституцією України та цим Регламентом.

Рішення Верховної Ради приймаються шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених цим Регламентом, коли проводяться таємне голосування шляхом подачі бюлетенів.

Рішення Верховної Ради щодо проектів законів, постанов, інших актів Верховної Ради приймаються лише з питань, включених до порядку денного пленарних засідань Верховної Ради до початку пленарного засідання.

Частиною 1 ст. 141 Регламенту визначено, що порядок діяльності Верховної Ради щодо внесення змін до Конституції України визначається Конституцією України, цією главою Регламенту та іншими його нормами, що не суперечать положенням цієї глави.

Згідно ч. 1 ст. 142 Регламенту суб'єктами права подання до Верховної Ради законопроектів про внесення змін до Конституції України є Президент України, народні депутати у кількості, зазначеній у статті 154 та частині першій статті 156 Конституції України.

Статтею 143 Регламенту передбачений порядок подання до Верховної Ради законопроектів про внесення змін до Конституції України, пропозицій та поправок до них, за приписами якої їх подання здійснюється із застосуванням відповідно статей 154, 156, 157, 158 Конституції України, а також положень частин першої, четвертої статті 90, статей 91, 92, 94 цього Регламенту та з урахуванням вимог цієї глави Регламенту.

З налізу наведених норм слідує висновок, що Верховна Рада України є єдиним в державі органом влади, який, реалізовуючи повноваження по здійсненню законодавчої влади, розглядає і вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують врегулювання законами України, тобто реалізує законодавчі повноваження, а також здійснює установчі та контрольні повноваження, передбачені Конституцією України. Повноваження Верховної Ради України реалізуються об'єднаною та злагодженою діяльністю народних депутатів України через відповідні структурні органи. Верховна Рада України в межах наданих їй повноважень приймає рішення щодо проектів законів, постанов, інших актів.

Конституційний Суд України в своєму Рішенні у справі №1-6/2002 (№17-рп/2002) від 17 жовтня 2002 року зазначив, що положення статті 75 Конституції України у взаємозв'язку з положеннями статей 5, 76, 85 Конституції України треба розуміти так, що Верховна Рада України як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п'ятдесят народних депутатів України. Верховна Рада України за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу. Визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.

Щодо діяльності Комітету з питань правової політики і правосуддя Верховної Ради України, дії якого фактично оскаржуються позивачем, суд зазначає наступне.

У відповідності до положень статті 1 Закону України «Про комітети Верховної Ради України» від 04 квітня 1995 року №116/95-ВР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Комітет Верховної Ради України (далі - комітет) - орган Верховної Ради України, який утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій. Комітет відповідальний перед Верховною Радою України і підзвітний їй. Діяльність комітетів координує Голова Верховної Ради України згідно з Конституцією України та в порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України.

У статті 11 даного Закону закріплені такі функції комітетів Верховної Ради України: законопроектна, організаційна, контрольна.

Як встановлено ч. 1 ст. 12 Закону України «Про комітети Верховної Ради України», законопроектна функція комітетів полягає в:

1) розробці проектів законів, інших актів Верховної Ради України;

2) попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо законопроектів, внесених суб'єктами законодавчої ініціативи на розгляд Верховної Ради України;

3) доопрацюванні за дорученням Верховної Ради України окремих законопроектів за наслідками розгляду їх у першому та наступних читаннях (за винятком прийнятих Верховною Радою України актів у цілому);

4) попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо проектів загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, а також наданні згоди на обов'язковість чи денонсацію міжнародних договорів України;

5) узагальненні зауважень і пропозицій, що надійшли до законопроектів;

6) внесенні пропозицій щодо перспективного планування законопроектної роботи.

Згідно положень п.п. 3, 4, 12 ч. 1 статті 16 цього Закону комітети при здійсненні законопроектної функції зобов'язані: готувати висновки щодо проектів актів Верховної Ради України, внесених суб'єктами права законодавчої ініціативи; розглядати та узагальнювати висновки інших комітетів та готувати їх на розгляд Верховної Ради України в разі, якщо комітет визначено згідно з Регламентом Верховної Ради України головним з опрацювання відповідного проекту акта Верховної Ради України; подавати на розгляд Верховної Ради України висновки, рекомендації, проекти актів Верховної Ради України, оформлені відповідно до вимог, установлених цим Законом, Регламентом Верховної Ради України.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про комітети Верховної Ради України» за результатами розгляду питань на засіданнях комітетів приймаються висновки - у випадках, передбачених законом чи Регламентом Верховної Ради України.

За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 50 даного Закону у рішеннях, висновках та рекомендаціях комітетів зазначається питання, з якого вони прийняті, дата його розгляду і номер протоколу засідання. Рішення, висновки та рекомендації комітетів складаються із мотивувальної та резолютивної частин.

Пунктом 1 ч. 4 цієї статті встановлено, що резолютивна частина рішень, висновків, рекомендацій має містити за результатами розгляду проектів законів та інших актів - позицію комітету щодо включення до порядку денного пленарного засідання та щодо подальшого прийняття рішення Верховною Радою України стосовно проекту закону чи іншого акта відповідно до вимог Регламенту Верховної Ради України.

Таким чином, Комітет Верховної Ради України є виборчим органом, який створюється з числа народних депутатів та здійснює законопроектну роботу шляхом розробки проектів законів, інших актів Верховної Ради України, розгляду та підготовці висновків і пропозицій щодо законопроектів, внесених суб'єктами законодавчої ініціативи на розгляд Верховної Ради України, доопрацювання окремих законопроектів тощо. За результатами такої роботи Комітети приймають рішення у вигляді висновків, які передаються на розгляд Верховної Ради України.

Суд зазначає, що у відповідності до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ч.1 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з даним позовом) кожна особа мала право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважала, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

З аналізу наведених норм слідує, що адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб, зокрема встановити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права або неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яку кримінальне обвинувачення.

Суди повинні дотримуватись встановлених процесуальними законами правил підсудності та підвідомчості спорів, враховувати, що тільки права, свободи та законні інтереси учасників правовідносин, які виникають із визначених законом підстав та інших юридичних фактів, підлягають судовому захисту в передбачений законом та/або договором спосіб.

Не допускається постановлення рішень, що передбачають: неправомірне обмеження прав, свобод та законних інтересів інших осіб, у тому числі обмеження публічної компетенції державних органів, їх посадових чи службових осіб; задоволення вимог осіб, які не є суб'єктами відповідних правовідносин.

Не допускається також постановлення рішень, які спрямовані на завдання шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині; надають можливості для зловживання правом; порушують моральні засади суспільства; зобов'язують до вчинення дій, які не є обов'язковими за законом.

Отже, суд зауважує, що неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.

До початку розгляду справи по суті позивач в наданому до суду клопотанні зазначив, що оскільки Комітет з питань правової політики і правосуддя не є окремим суб'єктом владних повноважень, окреме оскарження його дій є неможливим, у зв'язку з чим в якості відповідача у справі позивачем визначено безпосередньо Верховну Раду України. Тобто фактично позивач, обираючи спосіб захисту порушеного, на його думку, права просив суд визнати протиправними дії Верховної Ради України в особі Комітету з питань правової політики і правосуддя Верховної Ради України, пов'язані з поданням протиправного висновку щодо Закону України №1401-VІІІ від 02.06.2016 року «Про внесення змін до Конституції України щодо правосуддя».

Однак, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що дії Комітетів Верховної Ради України самі по собі не створюють певних правових наслідків. Правові наслідки створює безпосередньо прийнятий Верховною Радою України нормативно-правовий акт - Закон України №1401-VІІІ від 02.06.2016 року «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який є джерелом права, прийнятим уповноваженими особами у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Висновки ж Комітету Верховної Ради України в частині підготовки правової позиції щодо даного законопроекту, як і дії Комітету щодо його подання до Верховної Ради України є визначеними законодавством стадіями, етапами законотворчої функції парламенту України. Висновок профільного Комітету Верховної Ради України передує остаточному прийняттю рішення Верховною Радою України стосовно проекту закону чи іншого акту відповідно до вимог Регламенту Верховної Ради України. Тобто, рішення Комітетів в розумінні приписів КАС України не є правовими актами індивідуальної дії, не породжують для суб'єктів жодних правових наслідків та обов'язків на відміну від актів, що приймаються Верховною Радою України шляхом розгляду таких висновків за результатами відповідного голосування.

Більш того, колегія суддів зауважує, що дії щодо підготовки Комітетом висновку та подання його на розгляд Верховної Ради України є виключно дискреційними повноваженнями даного органу, якими даний орган наділений на виконання функцій держави.

Крім того, суд враховує, що з доводів, викладених ОСОБА_6 в позовній заяві, вбачається, що позивач фактично не погоджується зі змінами, внесеними до Конституції України Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року №1401-VIII в частині невідповідності положень Закону №1401-VIII законодавчим актам у сфері правосуддя (зокрема, частині третій статті 7, частині другій статті 10 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій та статус суддів», статтям 26, 38, 40, 42 Цивільного процесуального кодексу України, статтям 18, 28, 30 Господарського процесуального кодексу України, статтям 47, 50, 56, 58, 60 КАС) як на час його прийняття, так і на час звернення до суду за захистом порушеного права.

Натомість колегія суддів щодо цих доводів вважає за необхідне зазначити, що гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України згідно зі статтею 2 Закону України "Про Конституційний Суд України" (в редакції, чинній на час прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року №1401-VIII) є завданням Конституційного Суду України. Тому саме цей орган судової влади наділений повноваженнями приймати рішення та давати висновки у справах щодо конституційності, зокрема, законів та інших правових актів Верховної Ради України (пункт 1 статті 13 Закону України "Про Конституційний Суд України"). Крім того, суд зазначає, що Постановою Верховної Ради України «Про включення до порядку денного третьої сесії Верховної Ради України восьмого скликання законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) і про його направлення до Конституційного Суду України» від 22 грудня 2015 року №895-VIII вирішено включити до порядку денного третьої сесії Верховної Ради України восьмого скликання питання про законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524), поданий Президентом України як невідкладний, а також законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) направити до Конституційного Суду України для одержання висновку щодо відповідності його вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

За результатами розгляду на пленарному засіданні справи про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524) вимогам статей 157 і 158 Конституції України Конституційний Суд України сформував Висновок від 20 січня 2016 року у справі №1-15/2016 (№ 1-в/2016), яким законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. №3524) визнав таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Також Конституційним Судом України зазначено, що висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. №3524) вимогам статей 157 і 158 Конституції України є обов'язковим до виконання, остаточним і не може бути оскаржений.

В п. 3.17 мотивувальної частини даного висновку Конституційний Суд України зазначив, що «частина перша статті 131-2, якою у Законопроекті пропонується доповнити Конституцію України, визначає метою діяльності адвокатури надання професійної правничої допомоги, а її частина друга передбачає, що незалежність адвокатури гарантується. У частині четвертій цієї статті вказано, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення, що узгоджується із пропонованою Законопроектом зміною до частини першої статті 59 Основного Закону України стосовно права кожного на професійну правничу допомогу.

Конституційний Суд України виходить з того, що адвокат має необхідний професійний рівень та можливість забезпечити реалізацію права особи на захист від кримінального обвинувачення та представництво її інтересів у суді. У той же час кожна особа є вільною у виборі захисника своїх прав серед адвокатів.

За частиною п'ятою статті 131-2, якою у Законопроекті пропонується доповнити Конституцію України, законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Конституційний Суд України вважає, що встановлення на законодавчому рівні винятків щодо представництва в суді іншими, ніж адвокат, особами може бути обумовлене особливостями певної категорії справ, правовідносин чи статусу особи, права, свободи чи інтереси якої підлягають захисту. Відповідне правове регулювання щодо представництва такої особи в суді має сприяти ефективному захисту прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб.

З огляду на це Конституційний Суд України вважає, що пропонована Законопроектом для доповнення Конституції України стаття 131-2 не передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина <…>»

Таким чином, колегія суддів звертає увагу позивача на те, що Конституційний Суд України при розгляді законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) надав в передбаченому законодавством порядку правову оцінку даному документу та сформував висновок стосовно його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Повноважень адміністративного суду стосовно дослідження відповідності або невідповідності законів положенням Конституції України чинним законодавством України не передбачено.

Суд підкреслює, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб'єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

З урахуванням вищезазначеного, колегія суддів звертає увагу на те, що підстави обґрунтування позовних вимог, зазначені ОСОБА_6 в позовній заяві, не узгоджуються з обраним позивачем способом захисту порушених, на його думку, прав, який, в свою чергу, має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_6 не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати не підлягають стягненню.

Керуючись ст.ст. 139, 244-250, 255, 266, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_6 (паспорт серії НОМЕР_1, АДРЕСА_1) до Верховної Ради України (код ЄДРПОУ 20064120, м. Київ, вул. Грушевського, б. 5) про визнання дій протиправними - в і д м о в и т и.

Рішення ухвалено у нарадчій кімнаті, його вступну та резолютивну частини проголошено у судовому засіданні 01 лютого 2018 року.

Повний текст рішення складено 06 лютого 2018 року.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Великої Палати Верховного Суду через Верховний суд як суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий суддя Н.А. Данилевич

Судді В. М. Бевзенко

В.М. Шарапа

О.В. Білоус

І.Л. Желтобрюх

Джерело: ЄДРСР 72065323
Друкувати PDF DOCX
Копіювати скопійовано
Надіслати
Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати

Навчальні відео: Як користуватись системою

скопійовано Копіювати
Шукати у розділу
Шукати у документі

Пошук по тексту

Знайдено:

Зачекайте, будь ласка. Генеруються посилання на нормативну базу...

Посилання згенеровані. Перезавантажте сторінку