Постанова

Іменем України

25 січня 2018 року

м. Київ

справа № 475/704/15-ц

провадження № 61-612 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), ПророкаВ. В., Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 10 грудня 2015 року у складі судді Єгорової Н. І. та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 25 січня 2016 року в складі суддів: Маляренко І. Б., Темнікової В. І., Прокопчук Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Пунктом 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У червні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про визнання недійсним кредитного договору та застосування наслідків недійсності договору.

Позовна заява мотивована тим, що 5 вересня 2008 року позивач уклала з відповідачем кредитний договір № 014/0008/74/128169, за умовами якого отримала кредит у розмірі 17 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом 11 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, строком на 240 місяців.

Позивач зазначила, що кредитний договір не відповідає вимогам чинного законодавства, зокрема, положенням ЦК України, Законам України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про банки і банківську діяльність», «Про захист прав споживачів» та «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.

Представник банку під час укладення договору схиляв її до укладення кредитного договору ануїтетної форми, не надавши інформації про її недоліки на кінець терміну погашення кредиту. Позивач вважає, що відмовляючи у надані їй кредиту у національній валюті, відповідачем її введено в оману щодо ризиків, що безумовно є нечесною підприємницькою практикою. Крім того, банк не мав права на укладення кредитного договору в іноземній валюті, виходячи з положень Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 10 грудня 2015 року в позові відмовлено.

Судове рішення мотивоване тим, що підстави для визнання кредитного договору від 5 вересня 2008 року № 014/0008/74/128169 недійсним на підставі статей 215, 203 ЦК України відсутні, позивач була ознайомлена з усіма умовами договору, у тому числі щодо надання кредиту в іноземній валюті, складу щомісячного платежу, ануїтетною формою платежу, нарахуванням і коригуванням відсоткової ставки, погодилася з такими умовами, про що свідчить підписання нею кредитного договору.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 25 січня 2016 року рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 10 грудня 2015 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не взято до уваги нечесну підприємницьку практику банку та застосування кредитування в іноземній валюті всупереч вимогам закону, стягнення банком відсотків за дні, в які позивач кредитними коштами не користувалася, що призвело до удорожчання кредиту.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Відповідно до ст. 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

3 січня 2018 року вказана вище цивільна справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Судами встановлено, що 5 вересня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «РайффайзенБанк Аваль», та позивачем ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 014/0008/74/128169, згідно з умовами якого банк надав позичальнику строковий кредит, а позичальник отримав його відповідно до умов кредитування за програмою кредитування «Житло в кредит на вторинному ринку» в іноземній валюті розміром 17 200 доларів США на придбання об'єкта нерухомості, а саме квартири загальною площею 44,8 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, в порядку та на умовах, визначених вказаним договором. Остаточний строк погашення кредиту - 5 вересня 2028 року за умови повного погашення суми кредиту та процентів згідно з графіком погашення кредиту та процентів.

4 вересня 2008 року, тобто до підписання кредитного договору, позивач ОСОБА_4 була ознайомлена з умовами кредитування по програмі «Житло в кредит на вторинному ринку», які містять інформацію про сукупну вартість споживчого кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту.

Умови містять дані про схему погашення кредиту та процентів, а саме його погашення рівними платежами (ануїтет).

Більш детально зазначену схему розписано у самому кредитному договорі (пункти 7.1 - 7.3).

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Положенням пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Пунктами 15.4, 15.7 спірного кредитного договору визначено, що позичальник усвідомлює та гарантує, що умови цього договору для нього зрозумілі, що перед укладенням цього договору він повідомлений у письмовій формі про всі умови споживчого кредитування ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та орієнтовну сукупну вартість кредиту (відповідно до статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів») тощо.

Доводи касаційної скарги щодо застосування кредитування в іноземній валюті всупереч вимогам закону не знайшли свого підтвердження, оскільки надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - це гроші у національній або іноземній валюті. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 вказаного декрету.

Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена в пункті «в» частини четвертої статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак на цей час такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.

За відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу Національного банку України на операції, пов'язані з іноземною валютою.

Надання кредитів у валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу Національного банку України на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Доводи позивача щодо неправильного періоду нарахування процентів не є підставою для визнання недійсним кредитного договору.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Пунктом 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15.

На момент укладення договору про надання споживчого кредиту до відома позичальника були належним чином доведені всі необхідні умови договору. Банк виконав належним чином взятий на себе обов'язок, надав позичальнику кредитні кошти.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України).

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 цього Кодексу).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (статті 628 ЦК України).

Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав.

Розмір та умови надання та повернення грошових коштів, а також сплати процентів, у тому числі черговість погашення заборгованості, визначаються за домовленістю сторін у кредитному договорі, що відповідає принципу свободи договору (правова позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-845цс15).

Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли правильного висновку про те, що підписуючи договір про надання кредиту від 5 вересня 2008 року № 014/0008/74/128169, ОСОБА_4 була ознайомлена з його умовами та наслідками, погоджувалася з ними, зокрема, з умовами надання кредитних ресурсів в іноземній валюті - доларах США, належних доказів на підтвердження факту вчинення банком щодо неї дій, які б призвели до порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи її інтересів, суду не надала, що є її процесуальним обов'язком.

Спірний кредитний договір не суперечить положенням частини п'ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки при вирішенні даного питання враховано п. 15.7 кредитного договору, зокрема те, що умови спірного договору не суперечать вимогам вказаного Закону.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 10 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 25 січня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька Судді:С. Ю. Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська С. П. Штелик