2-о/463/20/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2018 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді - Лакомської Ж. І.

з участю секретаря - Скочко А.В.

представника заявників - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за заявою ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, -

в с т а н о в и в:

Заявники ОСОБА_2, також ОСОБА_3, яка діє у власних інтересах та у інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2,ОСОБА_2 звернулись в суд з заявою, в якій просили встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_2, а також ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, разом з неповнолітніми дітьми, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_5, у вересні 2014 року з окупованої території Луганської області України, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 05.07.2017р. вказану заяву залишено без руху, оскільки така подана з порушенням вимог ст. ст. 119, 120 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення до суду, і серед іншого, в заяві не зазначено які саме особисті чи майнові права виникнуть у заявників внаслідок встановлення зазначеного факту.

На виконання вимог ухвали про залишення заяви без руху, 14.07.2017р. заявниками надано уточнену заяву, в якій, в частині зазначення обставин, що обумовлюють необхідність встановлення юридичного факту заявники зазначають, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини Луганської області, та в кінцевому, встановлення даного факту тим самим визначить їх статус як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949р., що в свою чергу, матиме наслідком виникнення у них прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією. Статус жертви міжнародного збройного конфлікту обумовлює виникнення права на отримання заявниками допомоги від міжнародних та національних гуманітарних організацій. Натомість, довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, які видані їм органами соціального захисту лише підтверджує факт внутрішнього переміщення і не вказує на причину такого переміщення, якою є міждержавний конфлікт внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Безпосередньо юридичний факт збройної агресії Російської Федерації проти України не просять встановити, оскільки такий вважають загальновідомим.

Ухвалою судді Личаківського районного суду м. Львова від 18.07.2017р. відповідно до ч. 2 ст. 121 ЦПК України заяву повернуто заявникам, оскільки вимоги ухвали про залишення без руху залишились невиконаними. Зокрема, не було долучено доказів, перекладених на державну мову, а мета звернення до суду, зазначена в заяві від 14.07.2017р. не може породжувати у заявників особистих немайнових чи майнових прав.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 25.09.2017р. ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 18.07.2017р. скасовано, а справу передано до Личаківського районного суду м. Львова для вирішення питання про відкриття провадження.

Ухвалою судді Личаківського районного суду м. Львова від 30.10.2017р. відкрито провадження у справі та призначено до судового розгляду.

В судовому засіданні представник заявників - ОСОБА_1 вимоги викладені у заяві підтримала, дала пояснення аналогічні наведеним мотивам заяви, просила заяву задоволити.

Представники заінтересованих осіб Міністерства соціальної політики України, Російської Федерації в судове засідання не з»явились з невідомих суду причин, про день та час судового розгляду були повідомлені належним чином, що відповідно до ст. 223 ЦПК України не є перешкодою для розгляду справи.

Суд, заслухавши пояснення представника заявників, дослідивши матеріали справи приходить до висновку про те,що заява до задоволення не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до ч.1,2 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту:1) родинних відносин між фізичними особами;2) перебування фізичної особи на утриманні;3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті;9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до ч.1,2 ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 вказаного вище Закону факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково.

Статтею 6 наведеного вище Закону передбачено, що оформлення документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, або документів, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), за місцем проживання внутрішньо переміщеної особи.

З наявних в матеріалах справи паспортів вбачається, що зареєстрованим місцем проживання заявників ОСОБА_2,ОСОБА_3 є: АДРЕСА_1 (т.,а.с.48-50, а.с. 60-62).

Також в судовому засіданні встановлено,що відповідно до порядку передбаченого ст.6 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», заявники ОСОБА_3 та ОСОБА_2, отримали відповідні довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (т.1,а.с.19-20), видані Личаківським відділом соціального захисту.

Відповідно до положень ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

За приписами ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Конституцією України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України; забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (частини перша, друга, третя статті 17).

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Верховна Рада України, діючи як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, 15 квітня 2014 року прийняла Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» (далі - Закон № 1207-VII) згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України і встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року (ст. 1 Закону зі змінами та доповненнями).

Відповідно до ст. 2 вказаного Закону, цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Цим законом дано визначення «тимчасово окупована територія» - це сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Встановлено правовий режим цієї території та визначено способи захисту прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території Україна і зазначено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території (ч.1 ст. 5 Закону № 1207-VII).

Крім того, 14 серпня 2014 року Верховна Рада України, виходячи з положень Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та загальновизнаних міжнародних норм і правил, констатуючи, що пріоритетами національних інтересів України є, зокрема, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України, заявляючи, що пряме або опосередковане втручання у внутрішні і зовнішні справи України під будь-яким приводом є неприпустимим, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, завдання шкоди життю та здоров'ю населення, захоплення заручників, експропріацію власності держави, фізичних та юридичних осіб, завдання майнових втрат та створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, прийняла Закон «Про санкції» (далі - Закон № 1644-VII).

В подальшому, Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-УІІІ затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

Також, Верховна Рада України Постановою від 21 квітня 2015 року № 337-УІІІ схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту України також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов'язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

Крім того, Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року № 555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 02 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Таким чином, зважаючи на зазначені положення чинного законодавства України, суд приходить до висновку про те,що право на життя, безпеку та захист такого права, а також обов'язок держави захищати права громадян є абсолютним та не може залежати від встановлення юридичного факту, підтвердження його наявності або відсутності, у зв'язку із чим наявність або відсутність факту збройної агресії Російської Федерації проти України жодним чином не породжує та і не може породити юридичні наслідки для заявника, зокрема спричинити виникнення, зміну або припинення його особистих чи майнових прав.

З огляду на вказане вище у сукупності, зважаючи на положення чинного процесуального законодавства України, зокрема ст.315 ЦПК України, а також враховуючи, що обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом і такий закріплено державою на законодавчому рівні, підстави для задоволення заяви відсутні.

При цьому, таких висновків суду не спростовує зазначена заявниками мета встановлення юридичного факту, якою є отримання гуманітарної допомоги.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Відповідно до частини 2, пункту 1 частини 10 ст. 4 вищевказаного Закону, підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення. Заявнику може бути відмовлено у видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, якщо відсутні обставини, що спричинили внутрішнє переміщення, визначені у статті 1 цього Закону.

Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону - ч. 1 ст. 4 зазначеного Закону. В свою чергу, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону (частина 1 ст. 5 вищевказаного Закону).

Відповідно до частини 1 ст. 6 цього Закону, оформлення документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, або документів, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), за місцем проживання внутрішньо переміщеної особи.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України, у тому числі, може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру. Тому, у випадку встановлення наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону, відповідний державний орган видає довідку, яка посвідчує статус внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону (частина 1 ст. 5 вищевказаного Закону).

Таким чином, оскільки вищевказаним Законом передбачений несудовий порядок встановлення певних фактів та підстав внутрішнього переміщення осіб на території України, а розділ ІV ЦПК України (в редакції Закону чинній на час розгляду справи) не передбачає повноважень суду в порядку окремого провадження встановлювати причини їх виникнення, доводи заяви про мету встановлення юридичного факту не заслуговують на увагу.

Більше того, право внутрішньо переміщеної особи на отримання гуманітарної та благодійної допомоги прямо передбачене Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», зокрема ч. 1 ст. 9 згаданого Закону, що в розумінні цього Закону, стоїть в залежності від факту внутрішнього переміщення, яке підтверджується довідкою, а не судовим рішенням.

Зокрема, гуманітарною допомогою, відповідно до ст. 1 Закону України «Про гуманітарну допомогу» визнається цільова адресна безоплатна допомога в грошовій або натуральній формі, у вигляді безповоротної фінансової допомоги або добровільних пожертвувань, або допомога у вигляді виконання робіт, надання послуг, що надається іноземними та вітчизняними донорами із гуманних мотивів отримувачам гуманітарної допомоги в Україні або за кордоном, які потребують її у зв'язку з соціальною незахищеністю, матеріальною незабезпеченістю, важким фінансовим становищем, виникненням надзвичайного стану, зокрема внаслідок стихійного лиха, аварій, епідемій і епізоотій, екологічних, техногенних та інших катастроф, які створюють загрозу для життя і здоров'я населення, або тяжкою хворобою конкретних фізичних осіб, а також для підготовки до збройного захисту держави та її захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Гуманітарна допомога є різновидом благодійництва і має спрямовуватися відповідно до обставин, об'єктивних потреб, згоди її отримувачів та за умови дотримання вимог статті 3 Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні організації».

Набувачами цієї допомоги є фізичні та юридичні особи, які її потребують і яким вона безпосередньо надається, а донорами - юридичні та фізичні особи в Україні або за її межами, які добровільно надають гуманітарну допомогу отримувачам гуманітарної допомоги в Україні або за її межами.

Саме цим Законом визначено правові, організаційні, соціальні засади отримання, надання, оформлення, розподілу і контролю за цільовим використанням гуманітарної допомоги та сприяє гласності і прозорості цього процесу і в поєднанні з правом заявників на отримання гуманітарної допомоги, яке регламентові Законом Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», виключно відмова в наданні цієї допомоги може бути предметом судового розгляду, а не встановлення юридичного факту для її отримання.

Так само, невірним є тлумачення заявниками положення Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, оскільки такі норми стоять в залежності не від судового рішення, а від статусу особи як жертви збройної агресії і саме статус, а не судове рішення породжує в особи права та обов'язки, передбачені Конвенцією.

Вказаний статус заявників, як уже зазначалось вище, встановлений на законодавчому рівні і не потребує додаткового підтвердження в судовому порядку.

Тому, заяву про встановлення юридичного факту, як таку що по суті не переслідує мети набуття прав та свобод для заявників належить залишити без задоволення.

Керуючись ст.3,17,27,85 Конституції України, ст. 315,318,319 Цивільного процесуального кодексу України, ст.1,4,5,6,9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», ст.1,2,5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території»,ст. 1 Закону України «Про гуманітарну допомогу»,-

в и р і ш и в:

Заяву ОСОБА_2 (проживає: АДРЕСА_2,паспорт серії НОМЕР_2, виданий Станично - Луганським РС УДМС України в Луганській області), ОСОБА_3 (проживає: АДРЕСА_2,РНОКПП НОМЕР_1), яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України (знаходиться за адресою:01601, м.Київ,вул. Еспланадна,8/10), Російська Федерація (місцезнаходження Посольства Російської Федерації в Україні: 03049,м.Київ, Повітрофлотський проспект,27) про встановлення факту, що має юридичне значення - залишити без задоволення.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом 30 днів з часу складання повного судового рішення до Апеляційного суду Львівської області або через місцевий суд до Апеляційного суду Львівської області. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 26.01.2018 року.

Суддя: Лакомська Ж. І.