ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2018 року

Луцьк

Справа № 803/1885/17

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого – судді Димарчук Т.М.,

при секретарі судового засідання Литвиненко І.П.,

за участю представника відповідача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Волинській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Державна Судова Адміністрація України про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА _2 (далі – ОСОБА_2, позивач) звернувся з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Волинській області (далі – ТУ ДСА України у Волинській області, відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Державна судова адміністрація України про визнання протиправною бездіяльності щодо не нарахування суддівської винагороди за березень 2017 року, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати 3 200,00 грн. та стягнення суддівської винагороди за березень 2017 року у розмірі 19945,15 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що працюючи на посаді судді Луцького міськрайонного суду Волинської області у березні 2017 року йому виплачена суддівська винагорода 19 945,00 грн. – тобто в розмірі, що відповідає 10-ти прожитковим мінімумам доходів громадян. Вважає, що такий розмір суддівської винагороди не відповідає нормам чинного законодавства, які регулюють зазначені правовідносини щодо розміру суддівської винагороди та порядку її нарахування та виплати.

Відповідно до ч. 3 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» встановлено у 2017 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 3200,00 грн. Отже, посадовий оклад судді місцевого суду, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання визначається відповідно до розміру визначеного ч. 3 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI.

Положеннями ч. 2 ст. 130 Конституції України визначено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Відповідно до ч.1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. З аналізу Конституції та чинного законодавства слідує, що законодавцем визначено регулювання суддівської винагороди виключно Законом України «Про судоустрій та статус суддів». За таких умов, безпідставним є застосування відповідачем пункту 3 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 06.12.2016 №1774-VІІІ, яким установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. Адже вказаним Законом не внесено змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016 №1402-VІІІ та Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 07.07.2010 №2453-VІ чи у статтю 130 Конституції України в частині регулювання розміру суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання. Відтак, зважаючи на приписи частини першої статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016 №1402-VІІІ відсутні законодавчі підстави враховувати пункт 3 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 06.12.2016 №1774-VІІІ при нарахуванні суддівської винагороди.

Позивач, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з’явився, просив здійснити розгляд справи без його участі.

Представник відповідача у відзиві на позовну заяву від 04.01.2018 року (а.с. 24-26) та у судовому засіданні позовних вимог не визнав та пояснив, що ТУ ДСА України у Волинській області не наділене правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості здійснювати перерахунок та виплату суддівської винагороди, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати. Відповідно до п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VІІІ від 06.12.2016 року, який набув чинності 01.01.2017 року, мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до Законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі 1600 грн. Зазначений закон не визнавався неконституційним, отже підлягає застосуванню, тому доводи позивача про застосування до нього з 01 січня 2017 року, як розрахункової величини, мінімальної заробітної плати у розмірі 3200 грн. є безпідставними. Крім того, в обґрунтування своєї правової позиції відповідач посилається на лист Міністерства соціальної політики України №9567/0/2-17/28 щодо неможливості застосування з 01.01.2017 року мінімальної заробітної плати в розмірі 3200 грн. як розрахункової величини для обчислення суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання. Враховуючи наведене, відповідач зазначає, що у нього не було законних підстав для нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди в розмірі, який зазначає позивач. Також відповідач вказує на приписи ст. 51 Бюджетного кодексу України, за яким керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах. Таким чином, вважає, що при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди ТУДСА України в Волинській області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Представник відповідача просив відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Державної судової адміністрації України в судове засідання не прибув, будучи належним чином повідомленим про час, дату та місце судового розгляду справи.

Заслухавши пояснення представника відповідача, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що адміністративний позов слід задовольнити частково з таких мотивів та підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 ОСОБА_3 Президента України від 24 вересня 2016 року №410/2016 призначений на посаду судді Луцького міськрайонного суду Волинської області.

Наказом виконуючого обов’язки голови Луцького міськрайонного суду Волинської області №65/02-04 від 24.10.2016 року ОСОБА_2 зараховано в штат Луцького міськрайонного суду Волинської області на посаду судді з 25 жовтня 2016 року та встановлено посадовий оклад згідно штатного розпису (а.с. 10)

З матеріалів справи вбачається, що у січні, лютому та березні 2017 року ОСОБА_2 нарахована та виплачена суддівська винагорода у розмірі 16000 грн., 11200 грн. та 19 1945,15 грн. відповідно, тобто судівська винагорода виплачувалась у розмірі, що відповідає 10-ти прожитковим мінімумам доходів громадян (а.с. 11).

Будучи не згідним з розміром суддівської винагороди, позивач звернувся із заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Волинській області з проханням здійснити перерахунок та виплату суддівської винагороди за січень 2017 року виходячи з посадового окладу судді у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, що з 01.01.2017 року становить 32000грн. і в подальшому нараховувати суддівську винагороду відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік».

Листом від 10.08.2017 року за №1541/0830 відповідачем надано відповідь на заяву позивача, в якій вказано на те, що розмір посадового окладу судді місцевого суду до проходження кваліфікаційного оцінювання становить 16000 грн., тому підстав для здійснення перерахунку суддівської винагороди за січень 2017 року та її обчислення в подальшому виходячи з посадового окладу судді у розмірі 32000грн. не вбачається.

Судом встановлено, що на час розгляду даної адміністративної справи позивач не проходив кваліфікаційного оцінювання на предмет підтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді чи відповідності займаній посаді судді. Отже, спірні правовідносини виникли у сфері оплати праці і стосуються визначення розміру посадового окладу судді місцевого суду, який не проходив кваліфікаційного оцінювання.

Статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначено Законом України від 02.06.2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі Закон №1402).

Відповідно до ч. 1 ст. 135 Закону №1402 суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно із п. 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402 право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

Підпунктом 4 п. 16-1 Перехідних положень Конституції України (доповнено згідно із Законом України від 02.06.2016 №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)") передбачено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", має бути оцінена в порядку, визначеному законом.

Пунктом 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402 передбачено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№41 - 45, ст. 529; 2015 р., №№18 - 20, ст. 132 із наступними змінами).

Оскільки, позивач не проходив кваліфікаційного оцінювання у розумінні пп. 4 п. 16-1 Перехідних положень Конституції України, п. 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402, то суддівська винагорода позивачу визначається відповідно до Закону України від 07.07.2010 року №2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі Закон №2453).

Відповідно до ч. 2 ст. 133 Закону №2453 суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно з ч.3 ст.133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 року №2453-VI (далі - Закон №2453) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Отже, згідно із п. 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402, ч. 3 ст. 133 Закону №2453 посадовий оклад позивача з 01.01.2017 року до проходження ним кваліфікаційного оцінювання становить 10 мінімальних заробітних плат.

З аналізу зазначених норм права вбачається, що законодавцем визначено регулювання суддівської винагороди виключно відповідно до положень Закону України Про судоустрій і статус суддів, що узгоджується з приписом ч.2 ст.130 Конституції України.

Відповідно до вимог ст.130 Конституції України, ч.1 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII, ч.1 ст.133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, розмір суддівської винагороди визначається виключно у законі про судоустрій, а не в інших нормативно-правових актах.

06.12.2016 року прийнято Закон України №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (далі Закон №1774), який набрав чинності 01.01.2017 року.

Згідно з п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774 мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат (абз. 1); до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень (абз. 2).

Згідно з п. 9 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

21.12.2016 року прийнято Закон України №1801-VIII "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (далі Закон №1801), який набрав чинності 01.01.2017 року. Відповідно до ст. 5 Закону №1801 з 1 січня 2017 року встановлена мінімальна заробітна плата у розмірі 3200 гривень.

Суд вказує на те, що прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року №1774-VIII відповідно до ст.130 Конституції України, ч.1 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VIII не можуть регулювати питання розміру суддівської винагороди.

Законом №1774-VIII не внесені зміни до Закону №1402-VIII чи Закону №2453 від 07.07.2010 року в частині регулювання розміру суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, а тому зважаючи на приписи Конституції та ч.1 ст.135 Закону №1402-VIII відсутні законодавчі підстави враховувати п.3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №1774-VIII при обчисленні розміру та нарахуванні суддівської винагороди.

З огляду на викладене, посилання відповідача на застосування пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року №1774-VIII в частині застосування для розрахунку суддівської винагороди мінімальної заробітної плати як розрахункової величини у розмірі 1600,00 гривень є безпідставним.

Оскільки, станом на час розгляду справи позивач ще не проходив кваліфікаційне оцінювання судді, розмір його суддівської винагороди повинен обраховуватись виходячи із розміру 10 мінімальних заробітних плат (10 х 3200 грн.) і дорівнювати 32000,00 грн.

Заперечення відповідача не спростовують доводів позивача і не дають суду підстав для висновків про протилежне.

З наведених вище мотивів, суд критично ставиться до посилань представника відповідача на лист Міністерства соціальної політики України від 05.05.2017 №9567/0/2-17/28, копія якого наявна у матеріалах справи, оскільки даний лист носить суто інформативний характер.

Слід відмітити, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про оплату праці» розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням вироблених шляхом переговорів пропозицій спільного представницького органу об'єднань профспілок і спільного представницького органу об'єднань організацій роботодавців на національному рівні.

Зміни розміру мінімальної заробітної плати іншими законами України та нормативно-правовими актами є чинними виключно після внесення змін до закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Законом України Про Державний бюджет на 2017 рік встановлено місячний розмір мінімальної заробітної плати 3200,00 гривень.

Відносно посилання відповідача на приписи ст.51 Бюджетного кодексу в частині того, що розпорядники бюджетних коштів, до яких відноситься Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Волинській області, беруть бюджетні зобов’язання та проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, суд зазначає наступне.

Відповідно до пунктів 7, 8 частини 5 статті 48 Закону №1402-VIII принцип незалежності судді забезпечується окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом і належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.

Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.2016 №4-рп/2016 у справі №1-8/2016 зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.

Гарантії незалежності суддів встановлено у статтях 48, 52 розділу III, статті 117 розділу VII, розділах IX, X Закону №2453-VI в редакції Закону №192, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

У Рішенні від 03.06.2013 №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.

Пунктом 6.1 Європейської хартії про закон "Про статус суддів" (Лісабон, 10.07.1998 року) визначено, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість.

Відповідно до ст.8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права. Статтею 8 КАС України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини конвенційне поняття майно являє собою існуюче майно або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні законне сподівання стосовно ефективного здійснення права власності (справа ОСОБА_3 Ганс-Адам II проти Німеччини, заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001 р. п. 83); засоби юридичного захисту ефективними є тоді, коли вони можуть запобігти виникненню умов, які становлять порушення, або не допустити подальшого існування таких умов (справа Мельник проти України, заява № 72286/01, рішення від 28.03.2006 р., щодо статті 13); принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (справа Броньовський проти Польщі, заява № 31443/96, рішення від 22.06.2004 р., п. 184).

Так, при розгляді справи Кечко проти України (заява № 63134/00) Європейський Суд зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (п. 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету і які є діючими, та Закону України Про Державний бюджет на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон. Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 Бурдов проти Росії).

Судом також взято до уваги позицію Європейського суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), згідно якої - принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи будь-який її орган схвалили певну концепцію, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у осіб (юридичних чи фізичних) стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Відтак, держава задекларувала певні правила обрахунку розміру суддівської винагороди та зобов'язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил. Виходячи з наведеного, поки не внесені зміни до Закону 2453 в частині визначення розміру посадового окладу судді - відсутні підстави для застосування відповідачами розрахункової величини у меншому розмірі, ніж мінімальна заробітна плата.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань, відсутність додаткових коштів для проведення перерахунку суддівської винагороди з окладом у розрахунку мінімальної заробітної плати та не застосування відповідачем вимог п.23 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №1402-VIІІ є необґрунтованими та суперечать позиції Європейського суду з прав людини, викладеній у п.23 рішення від 10.03.2011 р. (заява 10972/05) у справі Сук проти України, відповідно до якої держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.

Зважаючи на викладене, враховуючи, що суддівська винагорода позивачу за березень 2017 року розраховувалася з розміру мінімальної заробітної плати, встановленого в п.3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII, а не з розміру, визначеного ст. 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік", суд дійшов висновку про те, що позовна вимога позивача в частині визнання протиправною бездіяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Волинській області щодо не здійснення нарахування судді Луцького міськрайонного суду Волинської області Смітюху Вадиму Миколайовичу суддівської винагороди, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік", підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги позивача про стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Волинській області на користь ОСОБА_2 суддівської винагороди за березень 2017 року у розмірі 19945,15 грн., суд зазначає, що оскільки позивачу вказаний розмір суддівської винагороди за березень 2017 року нарахований не був, тому суд приходить до висновку саме про наявність підстав для покладення на відповідача обов'язку нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду за березень 2017 року, виходячи з розміру 10 мінімальних заробітних плат з урахуванням виплачених сум.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, беручи до уваги обсяг заявлених позовних вимог та акцентуючи увагу на належному способі захисту прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог шляхом зобов'язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Волинській області нарахувати судді Луцького міськрайонного суду Волинської області Смітюху Вадиму Миколайовичу суддівську винагороду за березень 2017 року, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік", та провести виплату суддівської винагороди з урахуванням вже виплачених сум.

У позовній заяві позивач просить суд допустити до негайного виконання постанову суду в частині стягнення суддівської винагороди за березень 2017 року в сумі 19945,15 грн.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Оскільки, судом визнано позовну вимогу про стягнення суддівської винагороди такою, що задоволенню не підлягає, а задоволені позовні вимоги позивача є вимогами зобов'язального характеру, конкретна грошова сума не визначалась і позивачеві не присуджувалась, то й відсутні підстави для допуску даного рішення до негайного виконання.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають до задоволення частково.

Керуючись статтями 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Волинській області щодо нездійснення нарахування судді Луцького міськрайонного суду Волинської області Смітюху Вадиму Миколайовичу суддівської винагороди за березень 2017 року, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати 3200 грн. визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік».

Зобов’язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Волинській області (Волинська область, місто Луцьк, проспект Волі, будинок 54-а, ідентифікаційний код 26276277) провести нарахуння суддівської винагороди за березень 2017 року ОСОБА_2 (Волинська область, місто Луцьк, вулиця Лесі Українки, будинок 24, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) як судді Луцького міськрайонного суду Волинської області, виходячи з посадового окладу 3 2000 грн. та провести виплату суддівської винагороди з урахуванням вже виплачених коштів.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, встановленого статтею 295 КАС України, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

ОСОБА _4 Димарчук

Повний текст судового рішення складений 22.01.2018 року.